1930-й відомий як рік початку масового розкуркулення в Україні. На початку року практично всі родини, які підпадали під ознаки «куркульських», позбавили майна та худоби, а одночасно з цим почали процес колективізації — об’єднання колишніх селянських господарств у колективні господарства, які спочатку називалися ТСОЗи чи просто СОЗи (товариства спільного обробітку землі). При цьому вище керівництво країни намагалося «відсторонитися» від тиску, яким супроводжувався цей процес, поклавши всю відповідальність на місцеві органи влади. Після виходу статті Сталіна «Запаморочення від успіхів» з критикою місцевих керівників та партійних діячів, селяни, яких уже загнали в колгоспи, почали масово виходити з них. Потрібні були інші методи заохочення — і одним із них стала масова агітація. У численні міста та села виїхали активісти-агітатори, серед яких, зокрема, письменники та кореспонденти, які мали м’яко та непомітно продемонструвати переваги колективних господарств. У Центральній науковій бібліотеці зберігається книга, написана одним із таких агітаторів — письменником Григорієм Яковенком, який розповідає про свою поїздку по Київщині і, зокрема, у Бориспіль — тоді ще село. Хоч це й здебільшого агітаційний твір, але, разом із тим, він дає змогу побачити Бориспіль та його колоритних мешканців очима прибулого гостя. До уваги читачів «Вістей» — короткий огляд книги «Поступ мільйонів: нотатки з подорожі по комунах та колективах Київщини весною 1930 року» та найцікавіші моменти з неї.
Вагонні розмови
Свою оповідь Григорій Яковенко починає із поїзду місцевого сполучення «Київ — Яготин», яким він добирався до Борисполя в кінці весни 1930-го року. Довгий шлях спонукає до розмов, але автор вирішує поки не вступати в них, а лише слухати — адже вони найкраще опишуть ставлення людей до колективізації, яка саме у розпалі.
Перший оповідач — старий дід, сільський професор, стає справжнім розчаруванням для автора, тому він не скупиться на епітети.
«Пишна скарбниця трухлявих забобонів і смішних, нікому не потрібних чеснот… Тридцять третій рік учителює на селі, дістає пенсію, має сиву розложисту бороду і, треба думати, цілком свідомо пишається своїм зовнішнім виглядом, виглядом дореволюційного «мученика за святу ідею», — описує він його. Чим же завинив дід? Лише тим, що переймається через те, що сучасні селяни не читають книг, не займаються освітою і забули про вічні ідеали любові та правди: «дикунство, темрява і чортяча байдужість до всього, що діється довкола». На думку автора, вчитель безнадійно відстав від сучасності і її нових ідеалів: колективізації та індустріалізації.
Покинувши цього «мастодонта», він переходить до купки селян, і нарешті чує «благодатну» тему розмови: колективізація.
Тон розмові задає 70-річна баба Дарка із Любарців, яка їде додому з онукою-підлітком, а спірники поділилися на три табори: ті, хто категорично проти колективізації, ті, хто за (власне, сама баба) і ті, кому байдуже.
«Є в нашому Баришпільському районі артіль імени Молотова, існує щось років зо три… Ледар на ледарі, барбос на барбосі; коли б моя сила та влада, я б просто батогами тюжила таких колективістів, бодай їм!.. Ні, ви просто подумайте, люди добрі, — азіяти такі, цілих 50 гектарів вики (вика польова або посівний горошок — ред.) викинули гнити на полі, та щось 3 гектари моркви подарували слобідським свиням на поживу; ліньки, бачите, прибрати було, шкода було задрипанок своїх утрудняти...» — без церемоній пояснює своє негативне ставлення до колективного господарювання молода дівчина. Її підтримує дядько, який спочатку каже, що просто не хоче працювати в колективі, а потім ділиться подробицями:
«Що земля? Розживешся з неї, якраз!.. То я й на станцію, то я й на базар, — там, диви, харошого гражданина на воза прихопив, там, диви, хунт-другий масла та глек сметани на Київ одвіз… і є тобі п’ятірка, десятка… А що таке земля, одно тобі безпокойство…»
Баба Дарка ставить на місце і одну, й другого. Дядька називає просто «дураком» і каже, що таких «комерсантів» до колективів і близько підпускати не можна, навіть якщо проситимуться. А дівці радить не сварити безтолкових артільщиків, а показати їм, як треба працювати. Після цього висловитися проти колективізації бажаючих більше не знаходиться, але бабу вже «понесло» і вона хоче продовжити тему. Тому прямо запитує охайного сусіда з протилежної лавки, чи він у колективі. Отримавши негативну відповідь та пояснення, мовчить. А вже коли поїзд прибуває на станцію, проходячи до виходу, несподівано каже: «Сволоч ти, а не індивідаліст!»
Баришпіль
Нарешті поїзд прибуває на станцію Бориспіль.
«Станція. (…) Кошики, валізки, портфелі, захисного кольору дощовики, а всього більш — бляшаних сулій на молоко...(…)
Тиск, гамір, крики. Візники на тім боці станції. Їх небагато, а до села щось кілометрів зо три. Не захопиш місця на лінійці «балагули» (критий віз — ред.), — «дибатимеш» — за тутешнім висловом — на батьківських «краков’яках», аж до самого Баришполя. Перспектива ця була, очевидно, не з приємних. Настали перші весняні дні. Баришпіль з вухами борсався в густій, невилазній багнюці. І не знаходилося жодного сміливого, щоб відважився мандрувати вечірньої доби баришпільськими вулицями. До речі, — головна вулиця в Баришполі має назву вул. ім. Леніна…
Кошики, валізки, бляшані сулії — скільки їх? — стрибають на ходу з поїзда, спотикаються, падають, лаються й збившись, нарешті, в густу отару, широкою лавою сунуть до станційних дверей… Двері завузькі, — лущить перший розчавлений кошик, дзвенить розтрощений бутиль, непродане в Києві порося здіймає такий галасливий протест супроти людської узурпації, що отара на мить тетеріє… Але тільки на мить! Баба з поросям у мішку, що була вже взялася за одвірки, опинилася раптом у самому хвості… З нею повелися дуже гречно. Повірте мені, ніхто й словом не осудив би вас, коли б ви почастували сулією по голові спритнішого за вас сусіду і заступили його місце в проході.
За тутешньою вимовою кінь — буде «кинь», а віз — «виз». Коли чиїсь дужі плечі переправили мене на той бік станції і струхнули просто в калюжу, візників уже не було — всіх порозбирали. Тільки геть осторонь самотів одинокий «виз» і куняв над порожньою шанькою вислоухий «кинь». На таких возах і такими кіньми дістаються до Баришполя тільки ті, хто не мав, собі на лихо, нічого похватненького під рукою, щоб збити з ніг свого переднього «ближнього».
Візники знають усе: і про колективізацію, і про Трепова
Дядько-візник хропів на возі і зовсім не намагався закликати до себе пасажирів. А коли автор підійшов до нього, відразу зажадав потрійну ціну. Але й цього було замало: він віддав віжки пасажиру, сказав слідувати за іншими возами та попросив розбудити його, як виїдуть «на головну».
«Проминули довгу алею, показалося село. Дядько переміг у собі потяг до сну, розгулявся і почав доволі охоче відповідати на мої запитання. Його обізнаність з громадськими справами чимало дивувала мене», — пише Яковенко.
Так, дядько слідкує за питаннями колективізації. Повідомив, що Баришпільський район «колективізувався вже на 90%», що «баришпільці більші комерсанти, ніж хлібороби», а якщо хто не вступає в колектив, то причин тут може бути багато: «один ледачий, а той хворий, а третій просто звик за чужою спиною сидіти… у того жінка, а в того діти не хотять».
Охоче розповідає про себе: передплачує і читає газети та дуже ображений на громаду.
«Я сам подав заяву, та мене громада одшила і дуже мені обідно стало! Я, бачите, окрім землі, іще одну спеціяльність маю — ганчірки на держторг ізбираю… Ганчірник, значить!.. Навіщо, кажуть, ти нам такий понадобився, раз ти не настоящий хлібороб, а більш спеціяліст?.. Мо воно й так! Кат його знає?.. Та опісля того — плюнув я на все, та тільки й знаю вам — п’ю або сплю, або знічев’я у фильки граю (…) Ну, що ж мені робити, коли така політика настала?»
Коли доїжджають до центра міста, візник показує гостю міста місцеву «пам’ятку» — колишній маєток Трепова.
«Подивіться!.. Це тут колись панував генерал Трєпов… Знаєте його?.. Губернатором, кажуть, був… Ой, жив же він тут, барбос!.. Цілий полк салдатів приводив із собою й розставляв їх навколо якономії… Встає ранком — грають йому, лягає вечером — знову оркєстра салдатська, як не лусне від натуги… Київське панство приїздило бавитись сюди… Фаетонів цих та екіпажів — сила!.. І так усеньке літо, а на зиму — фур-фур на Москву!..
Тепер у чудовому генеральському маєткові міститься районний тубдиспансер. Лікував я тут свою дочку, що минулої осені заміж віддалась… Харашо лікують, пользітєльно…»
Готель
Зупиняється гість у бориспільському готелі. На жаль, де саме він знаходився, невідомо. Автор лише пише, що це центр міста.
Готель приватний та належить громадянину Любинському (в іншому реченні Левінському — ред.).
«Брудні, подрані «розкладушки», тісно, незатишно і, напрочуд, непривітно. І трохи не краще, ніж у кооперативній їдальні, але про це так, мимохідь», — описує його Яковенко.
У готелі його селять із трьома сусідами. Всі вони з Києва: товариші Островський та Стучевський — робітники столичної друкарні, а Колбовський працює в Рудметалторзі. Хлопці щойно повернулись зі зборів громади та пояснюють: увесь Бориспіль поділений на сім земельних громад і в кожній громаді працює хтось із робітників, присланих із Києва, які керують процесом колективізації. Причому зовсім нещодавно місцеві лідери обходилися своїми силами, а як із колективів масово почали виходити (виписуватися), покликали на допомогу киян. У кожної з громад свої «нюанси», які й впливають на кількість тих, хто виписується.
Так, у громаді Колбовського (бідняцькій) все не так погано — сьогодні виписалося 30, а записалося 50 господарств (маються на увазі домогосподарства, тобто родини).
Зовсім інша ситуація в громаді Островського. Він зауважує, що майже вся вона брала участь у повстанні 1920 року, тому переконати людей у чомусь важко. Сильним є і вплив жінок. «Жонка не хоче» або хвороба — такі причини називають більшість чоловіків. Обіцянки вилікувати та поставити на ноги не допомагають.
Стучевський взагалі нічого не розповідає — він уже заснув над столом. Його колеги пояснюють, що це не дивно. Вже тиждень, як він лягає о третій годині ночі, а встає о шостій. В нього кілька десятків тих, хто виписався, і він не може з цим примиритися та продовжує переконувати селян у вигодах колективного господарювання.
Ляш-аферист
На наступний день Яковенко отримує запрошення відвідати третю земгромаду, якою опікується Колбовський.
Керівництво громади займає окрему хату-читальню. Тут повно людей — хтось приніс заяву на вступ, хтось навпаки, хоче виписатися. Автор описує одного з таких — за його словами, дуже колоритного персонажа.
«Що за дивне створіння!.. Не пам’ятаю, хто саме висловився на адресу подібної людини — «и духом низок и видом гнусен». Купецька пухнаста шапка-ковганка, довгі патли спадають аж на плечі, подовбане обличчя і руденька борідка клинчиком, промовляє в ніс:
Випишіть, пажалуста, і поверніть мені пуд двадцять фунтів ячменю… Якщо не натурою, то грошима — мені безразлічно…»
Робітник, що займається заявами, намагається вмовити «персонажа», аж поки з натовпу не вихоплюється з реготом жвава молодиця: «Це ж Ляш! Хіба ви його не знаєте?... Знайшли кого умовляти! Що тільки потепліє, як він нацупить на груди церковну карнавку й чухроне льнувати мідяки на будування нового храму… Двадцять вже років з цього хліб їсть… На те й патли відростив, щоб на монаха походити… Гоніть його в шияку!...»
Нещасливе кохання візника Степана
По Борисполю та селах району гостя возить візник Степан із Борисполя — молодий хлопець із місцевих.
«Вибрались із затопленого багнюкою села і відразу опинились серед заллятого сонцем простору. Шлях рівний, (…), гнідий грайливо крутить хвостом (…). Дарма! Степан сумний. Степанові тільки 22 роки, а вже жайворонячі співи лише дратують його. Мовчить білявий Степан, хмуриться і про щось уперто думає», — пише Яковенко. Врешті-решт йому вдається розговорити хлопця. Виявляється, причина його настрою — нещасливе кохання:
«Звали її Лизавета, а батько її був куркуль. Опріч сорока десятин землі, мав він іще рундук на базарі та олійницю в дворі. Одно слово, місяць тому його ліквідували, як клясу, а добро його передали до неподільного фонду їхнього колективу… (Степан уже третій рік працює в колективі)».
За три роки Степанового кохання Лизаветин батько рівно шістьма нападами вигонив його з хати і цькував собаками. Спочатку називав босяком та голодранцем, потім пролетарієм та сволоччю. Лизавета хлопця кохала, але більше боялася батька та «скажених» братів, які, у разі втечі, «скрутили б в’язи» і жениху, і сестрі.
Коли батька Лизавети розкуркулили та постановили вислати, Степан сподівався, що тепер Лизавету віддадуть за нього: бо краще ж лишитись на батьківщині, чим мандрувати невідомо куди. Пішов знову свататися. «В хаті повно людей, сім’я сидить на клунках і чекає підводи. Старий гатить поклони перед божницею. (…) Перехрестився востаннє, а тоді підійшов до Степана і, як і раніше, показав йому рукою на двері. (…) Позавчора Степан дістав листа від Лизавети. Просить дівчина повернути їй перстень і картку (фото — ред.), бо після Великодня вона виходить заміж… У бараці №7 знайшли їй батько з братами чоловіка…»
Комуна ім. Сталіна та Тихон Піць
Бориспільську комуну ім. Сталіна очолює місцевий чоловік Тихон Григорович Піць. Комуна вже повністю «укомплектована», але охочих вступити ще кілька десятків. Але Піць ідеаліст — він усе спланував і не хоче приймати людей більше, ніж зможе забезпечити роботою та нормальним житлом: «Як побудують хати, поставлять коровників іще зо два та свинарників обладнають, принаймні, на 200 свиней, тоді інша річ. Зараз про прийом і говорити нема чого (…) Цієї весни комуна займає 420 га і вся земля при місці, а що робитимуть комунари з землею нових членів?.. Її ж треба буде прирізати до комунського поля, а хіба весною випадає це робити?» Врешті-решт домовились, що заяви у людей візьмуть, а чекатимуть їх восени.
Тихон Піць знайомить столичного гостя з господарством: 2 трактори, 18 робочих коней, корів сементальської породи — 62, молодняку — 13, телят — 11, свиноматок расових — 4, звичайних — 33, кнурів — 2, поросят йоркширських — 19, метисів — 137.
Господарство має на балансі 52 тисячі карбованців. Закладено 10 га саду, на житлове та господарче будівництво виділили вже 75 тис. карбованців.
«Духом не падаємо, так і напишіть у вашій газеті… Комуна наша існує тільки з 1926 р., а вже одбою від селян немає — приймай!.. Усі знають, з чим починали працювати: було тільки двоє коней і 20 га засіву…», — розповідає голова.
Побачене та смачний обід навіть закоханого Степана відволікли від сумних дум. «Уміють хазяйнувати, а до того ж і Тихон Піць не дурак… За таким головою можна на світі жити», — говорить він на зворотній дорозі.
Нарада та артіль ім. Молотова
Запрошують столичного гостя і на виробничу нараду, що проходить у райвиконкомі. На неї він мчить слідом за сусідом по готелю Колбовським.
«Стараюсь не відстати від нього. Борсаюсь, в’язну у багні, але не гублю його з ока. Ходити баришпільськими вулицями старожили радять непремінно з кимось у парі. І, треба визнати, пораді їхній не бракувало глузду. Справді, коли компаньйонові вашому бодай і не пощастить своєчасно схопити вас за чуба, так, принаймні, він знатиме, де шукати вас другого дня», — на такій гумористичній ноті починає Яковенко свою оповідь про черговий день у Борисполі.
Нарада розширена — на неї, крім усіх голів та членів семи господарств і двох старих артілей, зійшовся увесь чисельний бідняцький актив Борисполя. Спочатку вислуховують доповіді голів.
У першій громаді все більш-менш непогано. Із 168 господарств, що записалися, виписалися 75. Інші виходити не збираються — це бідняцько-середняцьке ядро громади.
Майже така ж ситуація в громаді третій: записалося 320 господарств, виписалося 126, лишилося 194.
Дуже потерпають від «втікачів» друга та четверта громади. У четвертій із 180 господарство залишилося лише 60 — справи кепські.
Найбільше «дістається» на зборах голові артілі ім. Молотова. Йому згадують і згноєні 50 гектарів вики, і таку ж кількість картоплі та моркви. Голова виправдовується: вику не косили до глибокої осені, щоб достигла на зерно, аж раптом пішли дощі; морква пропала, бо погане насіння; картопля загинула від граду…
Комуна ім. Воровського у Великій Олександрівці
До Великої Олександрівки найзручніше було добиратися пішки.
«Від Баришполя до Великої Олександрівки — 8 км. Ідемо піщаною, місцями глейкуватою рівниною, пересікаємо залізничну колію й відразу потрапляємо в село», — розповідає Яковенко. Враження від нього разюче відрізняється від Борисполя з його непролазною грязюкою.
«На кучугурах піску, серед кущів лози й шелюги розташувалося чепурне й багатеньке селище — широкі вулиці, добрі, рублені хати під бляхою. Сьогодні неділя. Великий гурт дівчат в зелених широкополих спідницях і новеньких гальошах посувається головною вулицею — поважно, урочисто і так, ніби вони, дівчатка ці, нікого абсолютно не помічають довкола себе. Парубки, як і годиться, за дівчатами надзирці, але вигляд їм такий, що вони, хлопці, слово чести, рішуче нічим не цікавляться і, коли хочете, навіть не помічають попереду себе якихось там дівчат! (…)
Святковий, ситий настрій опанував багатеньке село. Видається, що й повітря дихає пахощами свіжого, мащеного олією, пиріжка з горохом. Людці тут, кажучи мовою Нечуя-Левицького, вельми добре мають себе.
На «дубках» попід вибіленими хатами мирне бесідують купи жінок та чоловіків — кожна стать держиться свого гурту. Охоче, навіть запобігливо, показують шлях до комуни. Вона при самому селі. Треба звернути ліворуч, їхати до кооперативних крамниць на майдані, а звідти вже й комуну видко. (…)
Добрались до крамниці. Бачимо, правда, не комуну, а великий, розкішний парк, обсаджений високими тополями. Десь за цими деревами, за колишньою втіхою дідичів Країнських, ховається комуна ім. Воровського.
Садиба з парком і садом — займає цілих 13 га доброї чорноземлі. Головна алея виводить нас до комуни. Хати, клуні, стайні… Великий червоно-зелений чотирикутник різноманітних будов, а посередині робочий двір, де стоїть реманент до сівби й красуються майстерно вивершені купи гною. Комуна, як видно, лагодиться незабаром вирушить в поле».
Головою комуни, а одночасно і головою сільради є тов. Сидро. Його в день візиту немає на місці, але є тов. Старик — заступник. Він із хлопчаками якраз піднімає за допомогою мотузок на височенну столітню тополю колесо з-під воза — мостить гніздо для гайстрів (лелек).
«Люблю гайстрів і щовесни мощу їм гнізда… У нас їх аж шість родин живе, а це хочу залучити сьому… Патєшна птиця! Не треба й собак, такий цокіт знімають, чужу людину побачивши, що за верству чути», — пояснює він гостю.
Також він проводить екскурсію господарством. Із того, що колись належало колишньому господареві, комуні припало лише два старі будинки та парк. Парк вже почистили і засадили новими деревами, також зробили пасіку (за якою доглядає дід Никон), а будинки треба ремонтувати. На території новенькі господарські будівлі, змуровані з цегли або збиті з дощок минулого та позаминулого років. У свинарниках і корівниках чисто, світло й затишно.
Комуна має 200 га рільної землі. Обробляють її кіньми і двома тракторами.
Один із засновників комуни, тов. Юрчук, розповідає історію її створення:
«Спочатку п’ять бідняцьких родин із селян Великої Олександрівки заснували артіль і перебралися сюди жити року 1922. Мали вони 1 коня, а далі розжилися на пару волів і засіяли 12 га землі. Склад комуни був надзвичайно мінливий — ті записувалися, а ті виписувалися, повертались і знов тікали. (…) Тільки року 1927 склад комуни «стабілізується» і засновується постійне ядро… До комуни йдуть охоче, та, біда, жити немає де…»
Після Великої Олександрівки Григорій Яковенко знову повертається до Борисполя. Він відвідує ще комуну ім. Петровського, організовану з єврейської бідноти, але не пише про неї жодних подробиць.
Натомість розповідає про двох мешканців Борисполя, з якими познайомився під час перебування в місті.
Дід Микола Павлович (прізвище не вказано) з вул. Коцюбинського розповідав йому свої спогади про Турецьку кампанію та Російсько-Японську війну. Старший його син передплачує «Селянську Газету», звідки дід дізнався про будівництво Дніпрельстану. Відтоді мріє він відвідати це «диво». За розмовами незчулися, як пройшов день, і гість заночував у дідовій хаті на печі.
З удовою Дранникова (саме так, без імені, називали її місцеві) Яковенко познайомився біля райвиконкому увечері. Його вразило, як уважно слухали її чоловіки — без звичних жартів, реготу чи дотепних реплік. Дізнався, що чоловік її був шевцем. А вона після його смерті, коли мала вже більше 40 років, вирішила навчитися читати й писати, потім стала активісткою і тепер очолює жіноцтво усього району, розповідаючи їм про вигоди колективізації.
На ранок після цієї зустрічі Григорій Яковенко попрощався із готелем та його постояльцями і вирушив далі, до Баришівки. Подальша його розповідь присвячена Баришівці, Бородянці та прилеглим до них селам, до Борисполя він більше не повертався.
До теми: Як агітація стала антирадянщиною
Доля Григорія Яковенка склалася трагічно. Співробітництво з владою та агітаторська робота не захистили його під час масових репресій.
Народився Григорій Яковенко у 1895 році в с. Катеринівка Павлоградського повіту Катеринославської губернії у селянській родині. Освіту здобув самостійно — здавши екстерном іспити у середній школі, отримав атестат та вступив на службу до волосного писаря. У 1917 році вступив на службу вчителем у с. Троїцьке, там же познайомився з майбутньою дружиною, теж учителькою. За білогвардійців опинився за доносом у в’язниці, де захворів на тиф. Після виходу із в’язниці вступив до партії більшовиків, але через два роки вийшов через незгоду з політикою партії.
Перші твори почав писати у 1920 році, спочатку під псевдонімом Вікторів, а потім — під справжнім ім’ям. Публікувався у газетах та журналах, був членом літорганізації «Плуг», близько товаришував із письменником Сергієм Жигалком та поетом Григорієм Косяченком. На початку 30-х років він із родиною проживає в Києві, входить до організації радянських письменників, публікується у періодичних виданнях та працює над рукописом «Історія шахти Ілліча» (м. Кадіївка, Донбас).
У лютому 1935 року Яковенка арештовують за приналежність до контрреволюційної української націоналістичної організації. Під час обшуку в нього вилучили листи та рукописи з його творами, а також кишеньковий записник зі списком адрес друзів та товаришів письменників. У вересні його засудили до 4 років виправно-трудових таборів — як активного учасника контрреволюційного українського націоналістичного підпілля та автора антирадянських і націоналістичних творів. Відправлений до Сиблагу, він працював у 9-му відділенні на руднику в Темір-Тау Західно-Сибірського краю.
З таборів його відпустили у 1940-му, він повернувся у Троїцьке ледь живим і помер від туберкульозу. У 1958 році був реабілітований посмертно.
коментарі