Війна в Афганістані почалась у грудні 1979 року нападом спецпідрозділів КДБ СРСР на президентський палац у Кабулі і вбивством президента країни Хафізулли Аміна разом з його оточенням та заміни його урядом керованого з СРСР Кармаля Бабрака. Військове вторгнення СРСР до Афганістану було здійснене під приводом боротьби проти повстанських груп моджахедів. Війна, за даними СРСР, тривала до виведення основної маси військ 15 лютого 1989 року. У бойових діях в Афганістані брали участь 165 000 українців, з яких загинуло 3500 воїнів, 9000 отримали поранення. «Вісті» зустрілися з бориспільцями, які були учасниками тих подій.
МИКОЛА БЕЗКРОВНИЙ
Народився 5 вересня 1950 року на Черкащині у селі Старосілля. Після закінчення школи вступив до Харківського авіаційного інженерно-технічного училища. Потім проходив військову службу у всіх куточках країни.
«Я працював авіаційним техніком, літав разом із екіпажем вертольотів сім років, а потім була наземна робота. Аеродром знаходився в Казахстані. Там працював борттехніком-інструктором три роки в льотному училищі, — ділиться спогадами про своє життя Микола Безкровний. — В 1979 році був направлений військовим радником начальника технічно-експлуатаційної частини в Південний Ємен. Оскільки я одним із перших опанував вертоліт Мі-24, мене направили туди на службу навчати єменців експлуатувати вертольоти Мі-24. Пробув я там три роки.
Після Ємену була служба у Борисполі у 1983 році. Був начальником технічно-експлуатаційної частини. У 1986 році відправили в Афганістан, де я служив рік та два місяці. Я був у підрозділі бойового забезпечення, займався підготовкою вертольотів до виконання бойових задач.
У ті роки населення не дуже дружно було налаштоване до нас, напружена була обстановка. Хоча зі мною служили військові, які в 70-х роках вперше потрапили до Афганістану, то вони розповідали, що в ті часи наші колони мешканці зустрічали з букетами квітів. У країні був внутрішній конфлікт, який не завершився і сьогодні. І ми, як військові, були зобов'язані виконувати накази».
За словами Миколи Безкровного, за час його служби в Афганістані в частині загинуло два екіпажа. А всього було шість збитих вертольотів.
«Коли збивали вертоліт, він падав чи приземлявся в горах, а ми ходили та відновлювали його. Два змогли відновити на місці, вони повернулися на базу. А два було практично неможливо реанімувати, тому командування прийняло рішення, що потрібно зняти все, що можливо, а решту знищити на місці, щоб не дісталося ворогу. При евакуації вертольотів ніхто не постраждав, лише раз потрапили під обстріл», — розповідає Микола Безкровний.
Після Афганістану чоловік повернувся в Бориспіль, де продовжив свою службу у вертольотній військовій частині на посаді начальника технічно-експлуатаційної частини. У 1992 році закінчив службу та після виходу на пенсію пішов працювати на водоканал.
«У моєму житті, крім служби, завжди головною була родина. Із майбутньою дружиною ми познайомилися в Харкові. Вона була красивою та привітною. Після закінчення навчання ми одружилися у 1971 році. Пройшли все життя разом. В минулому році вона померла, ми прожили з нею разом щасливі 54 роки.
Ще я маю доньку та двох дорослих онуків, є також і правнук. Обидва онуки воювали та захищали нашу країну під час повномасштабного вторгнення, і зять, і донька також воювали. Всі вони добровольці. Наразі я мрію про завершення війни, про перемогу, про гідне майбутнє для наступних поколінь», — завершив розмову Микола Безкровний.
ВАСИЛЬ ШАРАЄВСЬКИЙ
Народився у Борисполі 13 січня 1957 року. Закінчив загально-військове училище імені Фрунзе у Києві у 1975 році. Після був направлений на проходження військової служби у Закавказький військовий округ, місто Лагодехі у Грузії. Був командиром взводу розвідників парашутно-десантної бригади. Розвідку проводили на Турецькому напрямку.
«З часом нас було направлено на проходження служби в Демократичну Республіку Афганістан, Туркестанський воєнний округ. Там я був командиром роти спеціального призначення, — розповідає Василь Шараєвський. — У нашому розпорядженні була різноманітна броньована техніка, на якій ми пересувалися, це і БТРи, і БМП.
У 1984 році я заходив в Афганістан через місто Кушку, місто в Туркменістані, яке до 1991 року було найпівденнішою точкою СРСР. Розташоване воно на кордоні з Афганістаном у Марийському велаяті, відоме як історична військова фортеця, заснована у 1890 році.
Це була складна операція, оскільки всередині техніки у запломбованих відсіках, як в Троянському коні, ми перевозили особовий склад на територію Афганістану через кордон. А за легендою це була просто нова техніка, яку ми супроводжували. Таким чином непоміченими зі мною зайшло 600 бійців до Афганістану.
Звісно, були обстріли, стрільба по колонах. Всяке було. Колона, яка йшла перед нами, була розстріляна. Це був перший шок. Ось вони нас обігнали. А ось вже всі ці бензовози палають і лежать обгорілі тіла солдат. Тоді нашу дорогу прикривали бійці, які давали відсіч душманам, там не можна було зупинятися. Як пізніше виявилося, це була чорна площа, одна із небезпечних ділянок, на якій колона з пальним потрапила в пастку, а ми її проїхали під супроводом військових. На другий день ми вже були під Кандагаром у палатковому містечку, де ми й проходили військову службу».
Василь Шараєвський прослужив 9 місяців, 1 грудня 1984 року після тяжкого поранення його списали. Він пів року провів у комі та боровся за своє життя. І все-таки вижив. За час служби чоловіку довелося кілька разів підриватися на фугасах, але він продовжував виконувати свої задачі на Афгано-Пакистанському кордоні. Головне завдання було — не допустити переходу кордону різноманітними озброєними бандами.
«Випадки були різні. Якось через кордон намагалося прорватися близько 500 бандитів, ми цього не допустили. Проте вночі вони знову здійснили спробу, тому були ліквідовані. Благо, що на гірській місцевості було видно стежки, якими пересувалися великі колони, тому ми могли підготуватися заздалегідь до відсічі, — розповідає Василь Шараєвський. — Якось вдалося взяти в полон емісара Кандагарського району, який виявився громадянином Франції. Разом з ним в машині виявили документи ще однієї громадянки Франції та громадянина США, яким вдалося не потрапити до нашого полону, хоча вони були поранені. Емісар — це спеціальний агент, якого держава через спецслужбу направляє за кордон для виконання певного, переважно таємного або неофіційного завдання. Місія емісара часто прихована, адже він не є офіційним дипломатом. Проте займається переговорами, врегулюванням спорів або розвідкою.
Були й курйозні неочікувані випадки. Якось ми після висадки пробігли 10 км, розташувалися у місці засідки. І тоді якраз вперше прийшов неочікувано холод. Вилетіли на завдання у літньому одязі, а вночі спустилися морози. Ніби клубок котився з гори, дивишся на гори і не розумієш — що це біле котиться на тебе, а потім нас накрив цей мороз. Фляги з водою позамерзали вночі. Довелося грітися один одним, щоб якось вижити. І вранці, як тільки блиснуло сонце, мороз повністю відступив. Ось такий випадок був. Після цього ми завжди на завдання брали й теплий одяг.
Під час останнього мого поранення ми потрапили в засідку, у результаті мої бійці мене витягли вже із палаючої машини БТР, відстрілювалися і евакуювали. На всю нашу роту йшло полювання ворогів та були навіть оголошені суми винагороди за голову кожного з нас, оскільки ми не давали бандитам перетинати кордон.
Після мого поранення мої хлопці близько 100 чоловік трималися ще майже місяць в облозі. І лише тоді прийшла допомога з артилерією та танками.
Насправді в госпіталі вважали, що я потенційний двохсотий, тому не особливо збиралися мене оглядати, адже були й інші тяжко поранені, яких потрібно було терміново рятувати. Але мої бійці наполягли на огляді і таким чином я вижив і, можна сказати, повернувся з того світу. Це мені розповідали мої бійці вже після того, як я вийшов із коми через пів року. Чотири години йшла перша операція. Потім було ще багато операцій. Мене списали. Я повернувся додому до Борисполя. У 1985-1986 роках у Борисполі ми почали створювати Спілку воїнів-інтернаціоналістів, потім було Бориспільське об'єднання ветеранів Афганістану, потім Українська спілка ветеранів Афганістану та воїнів-інтернаціоналістів.
Організація займається підтримкою афганців та сімей загиблих. Це Бориспільська районна організація ветеранів Афганістану та воїнів-інтернаціоналістів.
Також у місті, як і в районі, є наші колеги, партнери та однодумці — це Бориспільська організація ветеранів Афганістану та воїнів-інтернаціоналістів. Ми завжди співпрацюємо, адже для всіх нас головне — це соціальна та психологічна допомога афганцям та їхнім родинам».
АНАТОЛІЙ БУБЛИК
Народився у Борисполі 20 січня 1953 року. Ще школярем вирішив, що піде на навчання у військове училище.
«Я народився сьомим, найменшим у сім'ї. Мати померла, коли я перший клас закінчив. Я мріяв захищати всю свою родину. Так і сказав своїй сестрі, коли вона запитала, ким я мрію стати, — розповідає Анатолій Бублик. — Після школи вступив до Харківського військово-технічного училища №1. Там готували бортових техніків. Після цього була служба у військовій частині в Німеччині в 1974 році. Через рік я одружився».
В 1979 році Анатолій Бублик був направлений на службу в Білорусь на військовий аеродром «Пружани» біля Біловезької Пущі. Там прослужив 10 років бортовим техніком. Літав на вертольоті у складі екіпажу 3 чоловік: командир екіпажу, штурман і він бортовим техніком.
«Командир у нас на військовому аеродромі «Пружани» був гарною людиною, всі його поважали. Він був татарином, Махмуд Закірович Шакіров, а ми всі його називали по-доброму Михайло Захарович. Він для всіх нас був як батько, кожного у полку знав по імені. У 1982 році наш полк направили на службу в Афганістан. Там ми рік прослужили, — розповідає Анатолій Бублик. — Без вертольотів у Афганістані неможливо було служити. Адже ними евакуювали поранених, перевозили боєприпаси, продукти. Все доставляли вертольотами. Всього було шість бортів на весь Афганістан. І ми по всій країні літали. Всяке бувало. Якось під час польоту один із двигунів відмовив, проте ми все одно приземлилися. А ще з нашого полку вийшло два Герої Радянського Союзу.
В Афганістані в нас був навколо аеродрому замінований цитрусовий сад. На Новий рік було тепло, мандарини та апельсини. Красиво було. А ще у нас була мавпочка, вона слухалася штурмана Василя і поселилася в його кімнаті. Її привезли сюди інші військові з ротації і так і залишили її нам. Василь її вигулював на мотузочці, щоб вона в ніяку небезпеку не потрапила. Всі збираються, дивляться, а вона чи яблуко гризе, чи почухає Васю. Ось така потіха була.
Після Афганістану я повернувся далі служити до Білорусі на аеродрором в Пружани. Потім нас відправили в Чорнобиль, коли там сталася аварія. Ми розвідувальну роботу вели та пісок скидали на атомну станцію. Чергування було по 10 діб, а потім перерва. На вертольотах датчики всі зашкалювати стали від радіації. Ось таке було.
Після цього була служба знову в Білорусі 10 років, а потім в Німеччині 3 роки. Загалом в Німеччині я служив 8 років, спочатку 5 років з 1974 року по 1979 рік.
В 40 років пішов з авіації на пенсію. Спочатку продовжив цивільну працю на аеродромі, а пізніше повернувся до рідного Борисполя.
У місті була Бориспільська міська організація ветеранів Афганістану, я до неї вступив. Потім мене обрали до комітету. Ми долучилися до об'єднання Бориспільської міської організації ветеранів України, де наразі я член президії.
Незважаючи на пенсію, продовжую 21 рік працювати в Борисполі. І, звісно, продовжую займатися ветеранським рухом афганців».
коментарі