У різних регіонах України дні через тиждень після Великодня, коли поминають померлих, називали по-різному: Гробки, Провідна неділя, Проводи, Радониця (чи Радуниця), Діди, Могилки.
Традиція поминання тягнеться ще з сивої давнини, а корінням сягає до дохристиянського періоду нашої історії. Так, ще у часи Русі існувала традиція, тісно пов’язана з культом предків — Радониця. За давнім народним віруванням, померлі радіють, коли живі родичі згадують їх і провідують могили. Радониця припадала на весняні свята та тягнулася кілька днів, а після приходу християнства відзначання скоротилося до одного дня, і поступово отримало інші назви, в залежності від регіону. Цікаво, що церква спочатку намагалася викорінити «поганський обряд», але побачивши, що це не приносить результатів, зрештою сама стала учасником (організовуючи панахиди) та трохи трансформувала його. До речі, це ж стосується пасхальних обрядів — найпоширеніші з них якраз родом із язичницького періоду і були адаптовані християнством. В часи СРСР обряди Проводів теж намагалися заборонити — десь більш, десь менш успішно.
Останній десяток років, а то й більше, у суспільстві намагаються вкорінити думку, що трапеза на кладовищі у поминальні дні не є українською традицією, а нав’язана радянською пропагандою. Через ЗМІ та соцмережі людей закликають не приносити на кладовище їжу і поминати рідних удома, бо трапеза біля могили —це буцімто «не гідно», «не по-українськи». До осуду трапези вчергове долучилася і церква (спочатку московського, потім київського патріархату) — бо коли ж іще це робити, як не в часи, коли люди найбільш вразливі та легко піддаються впливу. У Борисполі наслідки такої пропаганди не забарилися: у минулому році лише де-не-де було видно, що біля могил сидять люди, більшість столиків та лавочок залишалися пустими. Але чи дійсно їсти на кладовищі на Проводи — табу та не наш звичай?
Насправді трапеза на місці поховання з найдавніших часів була невід’ємним елементом поминання та поминальних днів — вважалося, що спільна з померлими трапеза дарує їм вічний спокій, а нащадкам нагадує про важливість родової пам’яті та плинність життя. Тому під час трапези на кладовищі промовляли приказки: «Їм лежать — земельку держать, а нам ходить — земельку будить», «Нам нехай здоровиться, а їм легенько лежиться», «Тато/мамо/діду/бабо, їжте, пийте, спочивайте і нас дожидайте!», «Їжте, пийте, споживайте і нас, грішних, споминайте!» А ще згадували померлих, переповідали історії про предків, які таким чином переходили з покоління в покоління та надовго залишалися в пам’яті.
До речі, попри поширену думку про те, що в західних областях України обряду трапези на кладовищі не було, це не так. Цю традицію католицька церква почала викорінювати там ще до часів радянської влади, а вже в 1950-60-х роках обряд практично зник. Тому і молодь, і люди старшого віку з упевненістю кажуть: «В нас такого ніколи не було» — і помиляються. Бо поминальні традиції з трапезою в цій місцевості описані в роботах багатьох етнографів, зокрема, у роботі Павла Чубинського «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край» (1872-1879).
Про традиції поминальних днів у Борисполі «Вістям» розповіла Віра Мариневич (Герасименко) 1930 року народження.
«У Борисполі цей день називали Проводи, трохи рідше Гробки, а інших назв я і взагалі ніколи не чула.
Через кілька днів після Паски, або ж до неї, ходили на кладовища, щоб навести лад: поприбирати, виполоти бур’яни, підрихтувати таблички. Мої давні предки були поховані на Книшовому кладовищі і на Розвилці, туди ми ходили, коли я була малою і коли ще були живі батьки та баба з дідом. Пізніше відкрилися нові кладовища на Бежівці і на Коломичівці, то вже рідних ховали там.
У поминальний день на кладовищі було дуже людно. Зранку священник відправляв панахиду, а потім люди розходилися до могил. Треба було обійти могили всіх родичів, близьких, друзів, знайомих, а ще поспілкуватися також із живими рідними та знайомими, яких зустрічали на кладовищі. Також це можна було зробити і після спільної трапези. На могилках залишали яйця, паски та цукерки. Пізніше цукерки збирали діти, яйця та паски забирали вбогі люди або з’їдали птахи чи тварини.
Потім всі збиралися біля могили старшого в роду. Поряд просто на траві розстилали велике рядно чи скатертину, клали їжу (паски, яйця, м’ясо та рибу, запіканку, налисники, вареники, пироги, голубці та інше) та напої. Тоді родини були дуже великими, збиралися разом кілька поколінь, двоюрідні, навіть троюрідні родичі — а це десятки людей. Лише на Проводи можна було побачити всіх родичів, бо навіть ті, що переїхали до інших міст, приїжджали провідати могили предків. Поки їли та пили, згадували померлих, розповідали про них історії. Діти за імпровізованим столом сиділи не довго — після їжі їх відпускали побігати по кладовищу, пороздивлятися могили. Не забороняли і збирати солодощі (а от у всі інші дні, крім Проводів, із кладовища нічого не можна було брати). Пити багато алкоголю на Проводах не було прийнято, пили більше символічно трохи червоного вина «за Царство Небесне», і цокатися не можна було, лише піднімати чарку. Але завжди знаходилися такі, хто не мав міри. Було, вранці йдуть та співають «Христос Воскрес», а увечері вже понапиваються та «У городі верба рясна» заводять.
Вже десь у 80-ті роки почали масово встановлювати лавочки та столики біля могил. Вільного місця на кладовищах тоді вже стало менше, та й родичалися вже не так, то вже поміщалися всі за столиками».
Чи їсти на кладовищі у поминальний день — вибір лише за вами. Але було б чудово, якби ви з повагою поставились і до вибору інших. Якщо ви боїтеся кладовищ чи вам там некомфортно або ви не впевнені, що Проводи не перетворяться у пиятику, краще дійсно робити це вдома.
Якщо ж хочете продовжити традицію своїх предків та розділити з ними трапезу — не соромтеся, бо це така ж давня українська традиція, як носіння вишиванки, випікання пасок та розмальовування писанок, колядування та щедрування, млинці на Масляну, плетіння вінків та стрибки через багаття на Івана Купала. Ці звичаї не знищили час, релігії та ідеології — за віки вони відвоювали своє право на існування.
коментарі