Цікавою є не лише історія Сулимівської церкви, але й доля її настоятеля. Отець Володимир Воробей — переселенець із Криму, батько восьми дітей, який не побоявся осісти з великою родиною у маленькому селі, де ні школи, ні садочка. Сам він родом із Броварського району.
Володимир Воробей повернувся на материкову Україну з великою родиною, без майна і копійки за душею. Але тут, на рідній Київщині, їх не чекали, а державні служби зустріли прохолодно.
У Сулимівці його прийняли, як свого, селяни, хвалить священика й сільський голова Микола Дженжебір, — каже, «мозковитий» чолов’яга. Володимир вважає за честь служити Богу і неважливо, каже, де випаде така місія, головне — виконувати роботу на совість.
На переїзд сім’ї отця Володимира вплинула політична ситуація в Україні та події в Криму, тому він гостро сприймає все те, що відбувається в країні.
«Під час окупації Криму я залишався там майже півтора року, виконуючи свої обов’язки священика. У 2014-му також допомагав людям, родинам у питаннях переїзду на материкову Україну, допомагав із духовною підтримкою українським військовослужбовцям», — розповідає священик.
Каже, коли відбулася анексія Криму, більшість священиків не бачили потреби підтримувати одну чи іншу сторони конфлікту, але були і проросійські чи проукраїнські священики, це їхній людський вибір. Володимир за Україну, бо він українець за походженням і переконаннями.
Також настоятель Володимир вважає недоречним зараз говорити про такі поняття, як російська та українська православні церкви.
«Не можна спекулювати на цій темі, роздмухувати її в ЗМІ, бо церква відділена від держави. Це питання розділяє суспільство. Якщо ми говоримо про участь людини в якихось подіях, то слід розглядати її позицію як громадянина», — вважає співрозмовник.
Він повернувся на материкову Україну з великою родиною, без майна і копійки за душею, але тут, на рідній Київщині, їх не чекали, а державні служби, які мали б допомагати, зустріли прохолодно. Він знайшов вільну парафію і служить у Сулимівському храмі. У селі орендує будинок, власного житла не має.
«За всі моменти щодо облаштування й прийняття я вдячний сільській громаді. А де були державні служби?» — ставить риторичне запитання отець Володимир.
Його рідний брат захищає Україну в ООС. «Поки Президент Порошенко пафосно говорив про «армію, мову, віру», проста сільська громада, відправляючи брата на війну, зібрала майже 100 тис. грн на форму, електроніку, апаратуру. Там у хлопців не було навіть гумових чобіт! І зараз теж немає. Але про це не говорять у ЗМІ. Чому? Всі втомилися від подвійних стандартів, обману. Потрібно дбати про людей, але цього у нас немає», — говорить отець.
На запитання, чи болить душа за Україну, відповідає: «Болить. Хотілося б, щоб українці критично мислили, в душах була доброта, а Господь у серцях, щоб ми толерантно ставилися один до одного, незалежно від заслуг кожного».
Про сім’ю отець Володимир говорить стримано. Згадує дитинство і маму, яка зуміла його виховати в любові, а потім підтримала вибір служити Богу; батько, жаліється, не зрозумів. Власних дітей хоче бачити в першу чергу справжніми людьми, які живуть за Божими заповідями. Найстарший син уже обрав військову справу.
коментарі