Багатодітна родина священика з Сулимівки, де отець Володимир і матінка Марина виховують восьмеро дітей віком від 3 до 22 років, розповіла «Вістям» про перевірені секрети дієвого виховання та поділилась історією своєї «знакової» зустрічі.
— Як ви познайомилися?
Марина: — У церкві, 24 роки тому, якраз у ці дні... Батюшка з дитинства зрощений у цьому середовищі. А я пішла туди, коли мені було 25 років. Я часом віджартовуюсь і кажу, що була вже перезрілою ягідкою. Була впевнена, що все пропало і життя в мене вже ніякого нема і не буде. Але це не був відчай, ні, просто Господь призвав мене до церкви у той час. Тоді я сама шукала спілкування з Богом і все таке мені було цікавим і важливим.
І от якось приїхала на службу, аби сповідатись. Як кожна дівчина, дуже хотіла зустріти свою людину, потрібну саме мені, щоб наше подальше життя було угодне Богу. Володимир теж перебував наче на розпутті в той час. Думав, як далі в житті іти. На той момент проходив військову службу і вже мав демобілізуватись… До свята Казанської Божої 4 листопада у церкві була служба. Ми обоє, не змовляючись, подали прохання «На всяку потребу», де згадуються імена зі словами «Господи, управ». І от іде служба і я чую: «Господи, управ, Володимира, Марину… » І все. Я ще подумала, а до чого тут Володимир? І він теж, як потім виявилося, тоді звернув увагу, що просив помолитися за нього, а ще раптом якась Марина вигулькнула. Ми не надали особливого значення цьому, але це був приємний збіг. Взагалі, коли я свідомо почала ходити у церкву, зрозуміла, що хочу бачити поруч людину, яка б теж була віруючою. Так воно і трапилося в результаті. Знаєте, це дуже важливо, аби у подружжя були спільні погляди на життя, якийсь свій єдиний напрямок, якого вони слідують…
— Зараз діти апатичні, не мають поваги ні до кого… Як ви прищеплюєте загальнолюдські принципи гідної поведінки?
Марина: — Протест у дітей трапляється і надалі цупко закріплюється в їхній моделі поведінки зазвичай тому, що вони щось виконували не зі власного бажання, а з жорсткого примусу. Ну, знаєте, коли батьки не просять лагідним тоном про щось, а вимагають… Наші діти нам у всьому допомагають. І в церкві, і по дому… Хіба можуть бути якісь поодинокі винятки. Взагалі, нам, батькам, треба пам’ятати, що це всього лише діти. Для них важливо почуватися саме дитиною, з якою рахуються.
— Хто у вашій сім'ї займається уроками? Маєте поділ на обов’язки?
Марина: — Коли ми тільки переїхали з Криму, де всі спілкувалися російською, щодо навчання нам усім було дуже важко... Якщо щось у шкільних домашніх завданнях було пов'язано з українською мовою, то діти відразу бігли до тата, бо він на цьому більше знався… Щодо всього іншого, то бувало і є по-різному. Чіткого поділу на будь-які обов’язки в нашій сім’ї немає. Якщо я маю час і можливість щось робити, то роблю, ні — то тато. А якщо раптом ні він, ні я не можемо справитися, то вже, Господи, допоможи… (Сміється.)
— У час тотального безбожництва і безвірництва як навертаєте до Бога власних дітей?
Марина: — У першу чергу, прикладом. Але, звісно, не завжди все виходить так, як ми плануємо. Життя розставляє свої акценти. Наприклад, наша старша донька ходила у недільну школу, із захопленням вивчала і спеціальні дисципліни... Ми ніколи не змушували і не змушуємо дітей іти до церкви, але поки вони малі і лише споглядають, то одягнув і поніс на руках чи повів за руку... Коли вони вже стають старші, це вже їхній діалог із Богом. Їхня власна віра. І тут уже наше батьківське завдання їх підтримати.
— Чи вистачає часу на себе?
Марина: — Дуже люблю в’язати, готувати... І хоч це і так роблю, бо передусім мама, але і в будь-якому випадку робила б це, як мені здається, чи не постійно. Як для мене, так і мого чоловіка, проводити час із нашими дітьми є найкращим видом спільного дозвілля. Коли ми ще жили в Криму, то на великі свята організовували для них і всіх інших дітей з приходу великі дійства з декораціями, пошиттям спеціального одягу для вистав тощо... В нашому приході так завжди було.
— Що робите спільно найчастіше? Може, спеціально до великих свят натираєте рами ікон у церкві чи печете просфори, чи, якщо говорити про відпочинок, дивитеся мультики і граєте в настільні ігри?
— Спільно проводити час у нас зараз досить проблемно, адже є дорослі і геть маленькі діти, а отже, інтереси різні. Та що стосується буднів, то зараз, у холодну пору року наша улюблена сімейна гра — хованки. Влітку вона непопулярна, бо поки ще дочекаєшся сутінків, то дітям вже і спати треба готуватися...
— Чи вдаєтесь до покарань? Раніше у недільних школах муштрування було не лише самою наукою, але й «різками»...
Володимир: — Ставлення до самого процесу виховання змінилося. Нашій найстаршій дитині сьогодні вже 22 роки. За цей час і в мене, і в дружини відбулася батьківська трансформація. Ми росли разом із дітьми. Вони нас формували, вчили, виховували. На цьому шляху було багато помилок. Це стосується і якогось фізичного впливу при виховних моментах, бо були і такі, на жаль. Усе це моменти виховання в радянській сім’ї. Вони на кожного наклали свій відбиток. Певний час цих помилок особисто нам просто не було видно, та з часом ми з дружиною прийшли до такого життєвого висновку, що стали категоричними щодо будь-якого, навіть найменшого, фізичного покарання.
Оскільки ніхто з батьків не є врівноваженим у такі моменти, треба собі зізнатися, що насправді ми зриваємося на дітях, які б там виправдання в нас не були. А отже, це все одно насилля. Тому в будь-який момент негативу до дітей треба заспокоїтися, прийняти те, що відбувається, саму дитину, і тільки тоді щось робити з самою ситуацією.
А от якщо фізичне насилля все ж буде присутнім, це призведе до того, що діти пасуватимуть перед силою, в тому числі і в дорослому житті. Вони поводитимуться агресивно (в тому числі і щодо вже престарілих батьків), не матимуть здатності домовлятися, реагувати на ситуацію, контролювати себе... В них усередині просто не буде нічого іншого в цій ситуації. А ми, батьки, маємо закласти зовсім іншу програму...
— Сьогодні діти зацікавлені більше віртуальним світом, аніж реальним життям... Що ви порадите батькам?
Володимир: — Якщо батьки намагатимуться показувати приклад власною поведінкою щодо цих проблем, діти побачать, що це справді важливо. Для них це і буде максимальним авторитетом. Тільки в такому випадку весь негатив, який на них чинить соціум, вони будуть нівелювати, шукаючи якийсь гідний вихід. Тобто в дітей має бути батьківський імунітет до того, що вважається неприйнятним.
Така ж ситуація і щодо гаджетів. Це виклик нового часу. Звичайно, є тут і певні хороші моменти (стосуються роботи і навчання), але ми всі розуміємо, що інший бік медалі — це ігри, певні соціальні групи тощо. Іншими словами — марна витрата часу і навіть вже певна залежність. Та заборонити, повністю прибрати ці моменти не вдасться. Треба просто систематично спілкуватися на цю тему. У дітей має формуватися критичне ставлення. Щоб вони змогли перехворіти цим та зрозуміти, що будь-яка річ у житті це не розкіш, а передусім відповідальність...
Іще одне, коли ми виховуємо дітей, маємо насамперед пам'ятати, це не ми їх виховуємо, а вони нас. Тільки тоді, коли ми самі захочемо виховуватися, тоді в нас і почнуть складатися більш-менш нормальні відносини з дітьми. А коли ми не змінюємося, нічого нового не намагаємося навчитися, то і з вихованням наших дітей нічого не вийде.
коментарі