Голова громадської організації «Діа-Бориспіль», мати п'ятьох синів, Тетяна Юр вважає себе звичайною жінкою. Але насправді історія її родини є особливою, цих людей веде по життю любов і надія.
Тетяна Юр: «Бажаю усім цінувати кожну мить життя і зігрівати теплом тих, кому холодно і самотньо»
Змінили ставлення до недуги
Вісім років тому день 20 серпня поділив життя цієї родини навпіл. Тетяна з чоловіком і дітьми відпочивали на морі. П’ятирічному Владиславу раптом стало зле. Після обстеження діагноз пролунав для батьків, наче грім з ясного неба — діабет 1 типу.
«Спочатку було все — відчай, сльози. Але це тривало недовго. Ми змінили своє ставлення до недуги. Перестали її боятися, прийняли як ще одного члена сім’ї, якому потрібна постійна увага. Кожен рік ми відзначаємо 20 серпня — день нашого діабету», — розповідає Тетяна.
За вісім років навчилися вимірювати рівень глюкози в крові, рахувати вуглеводи в їжі, робити ін’єкції інсуліну. А головне — зрозуміли, що відпусток хвороба не дає і прогулів не пробачає. Був період, коли Владислав почав нехтувати цими правилами. Мати не стала його сварити. Просто сказала: «Синку, без лікування діабет дає ускладнення на очі. Спробуємо день прожити так, ніби ти не бачиш». День він ходив будинком із зав’язаними очима. Після цього сказав: «Я все зрозумів».
Відчували допомогу
Ідея створити громадську організацію виникла у Тетяни Юр під час чергової планової госпіталізації. В лікарні лежали мами з дітьми, яким щойно поставили цей діагноз.
«Вони були розгублені і налякані. Пам’ятаю, в мене спочатку теж було так само: сидиш, наче у вакуумі, в голові крутиться лише одна думка — з твоєю дитиною трапилася біда. Ми поспілкувалися, бачу, жінкам стало легше. Я зрозуміла, що в Борисполі треба зробити організацію, щоб спільно вирішувати проблеми. Зателефонувала батькам, запропонувала зустрітися. Ідею вони підтримали. Нам із Ніною Нестеренко, співзасновницею організації, на цьому шляху зустрічалися хороші люди, які постійно допомагали», — ділиться Тетяна Юр.
За її словами, Бориспіль — єдине місто в Україні, де діти-діабетики забезпечені майже на 100% усім необхідним. Із інсуліном, шприцами, тест-смужками проблем немає. Завдяки програмі «Турбота» отримали матеріальну допомогу, за яку закупили сенсори для моніторингу рівня глюкози в крові.
Тетяна показує прилад. Такий самий — на руці її сина. Кожні п’ять хвилин він демонструє рівень глюкози в крові. На місяць потрібно два сенсора, коштує це 3600 грн. Але головна проблема навіть не в ціні. Компанія-виробник не постачає сенсори в Україну, адже за умовами діти повинні отримувати їх безкоштовно, тобто потрібна державна підтримка. У ГО «Діа-Бориспіль» є друзі у Франції, які допомагають купувати сенсори приватно.
На кінець 2019 в Борисполі було 18 дітей із діабетом. Сенсорами забезпечили усіх. У цьому році на обліку вже 34 дитини. Найменшій дівчинці всього 2,5 роки. Депутати Бориспільської міської ради ухвалили програму «Турбота» на наступний рік, тож батьки сподіваються, що прилади зможуть закупити.
Спільнота однодумців
Засновники «Діа-Бориспіль» зуміли перетворити громадську організацію на спільноту однодумців. Діти спілкуються, беруть участь у майстер-класах, створили чат, де діляться своїми успіхами. За допомогою місцевого телеканалу проводять ефіри. Коли Бориспіль збирав гроші на лікування онкохворого Кирилка, діти із «Діа-Бориспіль» сказали, що теж хочуть долучитися до благодійного ярмарку. Мами спекли пряники, а діти їх розфарбували. Нещодавно всі разом змайстрували паперових янголят і передали їх бійцям АТО.
«Наші діти раніше дорослішають. Вони звикли до відповідальності, через свої проблеми розуміють біль інших. У них змалечку аналітичний склад розуму, навіть у три роки вміють рахувати, бо звикли до постійних вимірювань. Займаються спортом, грають на музичних інструментах. Владислав здобув кілька поясів у тхеквондо. На змаганнях сенсей Чан здивувався, коли почув від нашого тренера Олександра Кохана, що у мого сина діабет», — розповідає Тетяна.
Любов — це довіра
Вона вважає себе щасливою жінкою. Це почуття дає їй сім’я — коханий чоловік, п'ятеро синів і собака, хаскі Айс.
Старшому сину Дмитрові 24 роки, середньому Ігореві 23, третьому Богдану 21 рік. Владиславу 13 років, а найменший Артем цього року пішов у перший клас.
Тетяна завжди вважала, що на дітей не можна тиснути. Тож кожен із них обрав професію до душі. Дмитро працює автомеханіком, Ігор — айтішник, Богдан — кухар. Спочатку захоплювався японською кухнею, пізніше почав працювати в ресторані європейської кухні.
Владислав мріє стати лікарем-ендокринологом, винайти ліки, якими можна вилікувати діабет. Дуже любить свою собаку. Історія появи її в родині теж незвичайна. Колись прочитали в інтернеті, що господарі планують усипити свою собаку, бо вона буцімто неадекватна, а поки пропонували забрати бажаючим. Родина швидко підхопилася, поїхала і забрала хаскі. Водили до кінологів, любов’ю і турботою перетворили на справжнього друга. Айс ставиться до Владислава як до рівного, а маленького Артема опікує і захищає.
Старші сини живуть окремо, але часто забирають до себе менших, щоб дати батькам відпочити. Ще не одружені. Тетяна каже, що ставитиметься до невісток, як до рідних донечок, бо впевнена у виборі своїх хлопців.
Коханий чоловік Ігор підтримує дружину в усьому. Зробив у дворі альтанку, де влітку проводилися зібрання «Діа-Бориспіль».
«Він багато працює. Інколи хочеться відпочити, а тут постійно купа людей. Але сказав: ти все зробила вірно. Коли ми вінчалися, батюшка запитав: «Чи знаєте ви, що таке любов»? Я розгубилася, а Ігор сказав: «Любов — це довіра». Так і вийшло у нас у житті. Він завжди підтримує мене, допомагає в усьому. А я довіряю йому як чоловіку та батьку моїх дітей. Впевнена, що він ніколи не зрадить, що б не трапилося у житті, завжди буде поруч», — ділиться Тетяна.
Наостанок Тетяна Юр вітає читачів «Вістей» із Новим роком: «Бажаю, щоб усі були здорові, щоб у кожній родині лунав сміх, а люди були добрішими, цінували кожну мить життя і уміли зігрівати своїм теплом тих, кому холодно і самотньо».
Можливо, ці прості істини і є те, що нам усім потрібно в нашому складному сьогоденні?
коментарі