Жк Мрия
Бориспiль
C

Головні новини

Афганістан: зазирнувши війні в очі, вже ніколи не відведеш погляд


Зазвичай ми згадуємо про Афганську війну раз на рік, у середині лютого, коли відзначають чергову річницю завершення виведення радянських військ із Афганістану. Для когось Афган — це сухі факти та цифри: десять років, 100 тис. радянський бійців, що пройшли ад на землі, від 15 до 25 тисяч убитих молодих хлопців… Хтось у цей день традиційно звинувачуватиме СРСР та скаже вже заїжджену фразу «Ми їх туди не посилали», а хтось знову прокинеться в холодному поту, як і багато ночей підряд, а потім перегляне старі фото та пом’яне полеглих товаришів. І лише ці останні мають право судити, чим була афганська війна та чому і за що воювали.

Сьогоднішній гість «Вістей» — бориспілець Віктор Чегодар, кадровий військовий із офіцерської династії, ветеран Афганістану та невизнаний ліквідатор аварії на ЧАЕС. Він не любить розповідати про своє життя, зокрема про війну, бо щиро вважає, що не робив нічого героїчного, а лише виконував обов’язок офіцера та громадянина й патріота своєї країни.

Афганістан: зазирнувши війні в очі, вже ніколи не відведеш погляд

Афганістан: зазирнувши війні в очі, вже ніколи не відведеш погляд

Продовжив справу багатьох поколінь Чегодарів

«Коли мене запрошують розповісти про війну чи про себе школярам, я ніяковію. Завжди кажу: давайте я краще розповім про батька, діда чи прадіда, їх історії цікавіші. У нас у родині не було невійськових — батько пройшов усю війну від 1941 до 1945 року, був командиром розвідроти, здійснив 121 бойовий вихід за лінію фронту, після закінчення війни служив у СМЕРШ, потім закінчив Московську вищу школу КДБ, і з 1948 по 1968 рік був резидентом радянської розвідки у Великобританії. Дід воював у Іспанії, на Халхін-Голі, Хасані, брав участь у війні з білофінами, прадід теж кадровий військовий, служив у лейб-гвардії Його Величності імператорському полку. Я з дитинства знав, що продовжу їх шлях. Пам’ятаю, батько інколи жартома запитував мене, малого: «Може, ти хочеш стати лікарем чи космонавтом?», і коли я відповідав, що хочу бути, як він, офіцером, говорив: «Тоді тобі доведеться запам’ятати на все життя, що ти повинен боротися навіть тоді, коли знаєш, що це вже неможливо». Ці слова завжди були і залишаються девізом мого життя. Саме тому, коли розпочався конфлікт у Афганістані, я анітрохи не сумнівався, що маю бути там. І батько, і дід завжди були для мене беззаперечними авторитетами.
Перший раз в Афганістан Віктор Чегодар потрапив у березні 1984 року, йому було 22 роки. Перед цим закінчив військову кафедру Київського університету і в серпні був призваний в кадри збройних сил СРСР до розвідувального батальйону м. Біла Церква на посаду командира взводу спецрозвідки. Коли запропонували пройти стажування в підрозділі спецпризначення в Афганістані, погодився. Там майже два місяці він пропрацював із загоном «Омега», потрапив під обстріл, отримав легке поранення і повернувся назад у частину. Але «заразився» Афганістаном, тому одразу ж написав рапорт про повернення на службу, і першу відмову. Поки служив у десантно-штурмовому батальйоні командиром окремого розвідвзводу, ще два рази отримував відмови — то через малий досвід командної роботи, то через відсутність партійності. У квітні 1986 повернутися до Афганістану завадив Чорнобиль — вже з 27 квітня Чегодар був у Прип’яті, виконуючи завдання ліквідатора аварії у 200-400-600-800 метровому радіусі від реактора. Після обстеження та лікування у госпіталі його відправили на службу на Сахалін, і аж там, у 1987 році, вже задовольнили черговий рапорт — нарешті відправили у Афганістан.

 

Примірка одягу душманів перед завданням.

Мова «дарі» та робота під прикриттям

Два роки Віктор Чегодар був командиром оперативно-агентурної групи, яка рахувалась за загоном особливого призначення. Причому дислокація розвідпункту була в Гераті (північно-західна частина країни), штаб загону в Асадабаді (на південному сході), на відстані більше 1000 км, а завдання виконували в різних провінціях. Спецназ завжди працював під прикриттям піхоти. Спецпризначенці працювали здебільшого вночі, переважно не вогнестрільною, а холодною зброєю.
Вся оперативна робота була пов’язана із місцевим населенням, тому постійно контактували з ними, причому розмовляючи на їх мові, яку вивчили за два місяці в Чимкенті в навчальному центрі. «Нас навчали діалекту «дарі», розповсюдженому в Афганістані, за спеціальною навчальною програмою. Ця методика була винаходом КДБ, її особливістю було навчання здатності розуміти і говорити іноземною мовою. Та є свої нюанси. Вміння говорити підживлюється і вдосконалюється в мовному середовищі, але тримається після виходу з нього максимум півроку, а потім буквально «вивітрюється» безслідно. «Через три місяці після повернення з Афганістану я втратив мовні навички, а пізніше перестав розуміти. Зараз не пригадаю і не зрозумію жодного слова», — зізнається Чегодар.

І жахливе, і смішне…

«Зараз розказують багато всіляких казок, в тому числі про поведінку наших солдатів. Я можу запевнити — наші бійці ніколи не виявляли агресії чи ворожості, хіба що в крайніх випадках. Наприклад, був такий випадок і в моєму підрозділі. Якось ми протягом трьох днів шукали зниклу розвідгрупу в кількості 11 осіб. Всіх їх знайшли мертвими, а командира групи — підвішеним за ноги з вирізаними нутрощами, а перед цим його живого в’ялили на повільному вогні кілька годин. Наш прапорщик під враженням побаченого завів бойову машину піхоти та спрямував її прямо на кишлак і давив гусеницями всіх без розбору — старих, жінок та дітей, поки його не зупинили. За виключенням таких страшних випадків, відносини з місцевим населенням були цілком миролюбними. З ними ділились речами, їжею, спілкувались із дітьми.
Електромережі, телефонний зв’язок, всі асфальтовані та бетонні дороги Афганістану зроблені радянськими військовими, збудовані військові містечка та будинки, залишилось багато нашої техніки. По сьогоднішній день місцеві мешканці з повагою ставляться до колишніх радянських громадян. Наші українські льотчики розповідають, що афганці, які колись воювали, залюбки спілкуються з ними», — говорить Чегодар. А от американців, за розповідями наших льотчиків, місцеві не люблять — кажуть, що ті не вважають їх за людей та ставляться зверхньо. «От ви, шураві, справжні воїни, ніколи не воювали з беззбройними, не стріляли в спину, тому ми вас поважали», — кажуть вони. І справді, те, що жоден пам’ятник радянським бійцям на території Афганістану не зруйнований, а місцеві спільноти охороняють та доглядають за ними, якнайкраще доводить ці слова.
За згадками Віктора Чегодаря, побут бійців був досить прийнятним — непогане забезпечення, додаткові пайки, консерви, цигарки. Проживали у модулях чи обладнаних палатках. Митися було трохи незручно, але до браку теплої води швидко звикаєш, і хто хотів, міг підтримувати гігієну. Неприємним був постійний слабкий вітер, так званий афганець, який залишав пісок на зубах. Сильний вітер був схожий на хвилю цунамі — коли бачили його наближення, намагалися все закрити та сховатися.
«Під час служби траплялося всяке — від страшного й до смішного. Потрапляв в оточення, здійснював вилазку на ворожу навчальну базу. Тоді загін в кількості 29 осіб знищив і базу, і її особовий склад (102 особи, в т.ч. 7 американських інструкторів ЦРУ) без єдиного пострілу.
Був і комічний випадок. Якось при поверненні на базу побачили по дорозі інжирне дерево — та з такими великими й соковитими плодами, що не могли втриматися, всі дев’ятеро на те дерево й залізли. Поки ласували, про все забули, аж дозорний каже: «Духи, духи!». Я глянув — а там 15 осіб. Під інжирним деревом арик (джерело), вони зупинились там на перепочинок та водопій. Кажу своїм: «Всім завмерти!». Через деякий час вороги пішли, кажу своїм: «Злазимо», а вони, сміючись, відповідають: «Та що тут злазити, ми вже спливати можемо, всі гілки з переляку обгадили». З одного боку, смішно, а з іншого — якби хоч хтось із ворогів голову тоді підняв чи теж інжиру захотів, ніхто з нас би живим не залишився», — розповідає Чегодар.

Із улюбленицею бійців Басею.

Пропонували виміняти патрони на афганський лазурит

Афганська провінція Бадахшан відома світу своїми покладами найбільш чистого та якісного ляпіс-лазуриту, який ще називають афганським або бадахшанським лазуритом. Нелегальний видобуток та збут цього мінералу є другим (після опіуму) джерелом доходу руху Талібан.
«Був випадок, коли ми накрили склад озброєння та боєприпасів у одному з кишлаків у Бадахшані, і старійшина кишлаку запропонував обміняти патрони на лазурит аналогічної ваги. Звичайно, я відмовився, адже цими патронами потім убивали б моїх бійців. Після війни розповідав про це дружині, а вона жартома сказала, що через мене втратила шанс мати прикраси із рідкісного каменю. Тоді й з’явилася ідея подарувати їй намисто із афганського лазуриту», — розповідає Віктор Чегодар. Вже після виведення військ він замовив друзям, що їхали в Афганістан на відкриття пам’ятників радянським воїнам, щоб за нагоди привезли ляпіс-лазурит на подарунок дружині. Цінителі та ювеліри, коли бачили прикраси, виготовлені з привезених каменів, завжди дивувалися їх красі та чистоті мінералів та запитували, де вдалося купити такі. Зараз намисто, сережки та перстень із афганського каменю зберігає донька Віктора як пам’ять про маму.

Під час ліквідації аварії на ЧАЕС.

Україна відвернулась

«Після повернення ми всі в обов’язковому порядку проходили психологічну реабілітацію протягом 2-х місяців. Багато хто, та й я сам, казали: «Мені психіатр чи психолог не потрібні, я нормальний». Але відмовки не приймалися. З нами працювали, як у фільмах зараз показують: приємний інтер’єр, музика, крісло, релаксація, бесіди з психологом. Крім того, направлення на відвідування басейну, лікувальна фізкультура тощо. Матеріальна підтримка теж була: забезпечували житлом, дачними ділянками, гаражами. Наприклад, до Афганістану у мене була службова квартира, а коли повернувся, виділили квартиру в новобудові. Так само були спеціалізовані магазини, а у воєнторзі афганці та чорнобильці могли поза чергою купити машину. Без перебільшення можу сказати, що відчував піклування та підтримку від держави.
В 1992 році все припинилося. Пам’ятаю, як я міняв у військкоматі Києва союзне посвідчення на українське. Почали мене ганяти туди-сюди по кабінетах, я обурився, а мені відповіли: «Ми тебе туди не посилали». Це був перший раз, коли я почув ці слова. Але не останній. Таке ж ставлення я відчув, коли міняв союзне посвідчення чорнобильця. Купа наданих додаткових документів, фотографій, виписок із особових справ, архіву, запис у медичній книжці про радіоактивне опромінення та променеву хворобу, медаль «За ліквідацію аварії на ЧАЕС» не переконали працівників виконкому — чорнобильське посвідчення українського зразка мені так і не перереєстрували, сказали: «Це не докази, треба готувати судовий позов та шукати двох свідків». Всі свідки з мого загону вже на тому світі, залишився один. Ні його, ні мене чорнобильцями Україна не визнала. Натомість є визнані чорнобильці з українськими посвідченнями, які поняття не мають, в якому місті знаходився реактор, та плутають Чорнобиль із Прип’яттю», — розповідає Чегодар.
Більш ніж через 30 років він досі не може дивитися фільми про війну — неважливо, про яку. Каже, з усіх фільмів про Афганістан найбільш близький до реальності «Афганський злам» 1991 року. «Дев’ята рота» знята більше як екшен, але початок, пересилка та перший час перебування показані дуже правдиво. Всі інші фільми й серіали — вже не те. Так, там усі молодці й супермени, але все було значно складніше, чорніше, брудніше. Сучасні фільми зняті заради видовищності», — зазначає він.
Командир Чегодар досі спілкується зі своїми бійцями: листуються, розмовляють. Їх розкидало по всьому світу — Росія (від Кубані до Санкт-Петербургу та від Сибіру та Сахаліну), Литва, Ізраїль, США, Канада, Австралія.
А у снах досі бачить себе в Афганістані — вилазки, бойові дії, переслідування… І постійне відчуття небезпеки і страху.

«Хто б не прийшов до Афганістану, отримає по зубах»

«Мій інструктор в навчальній частині, який перебував у Афганістані ще з 1979 року, казав: «Життя серед афганців можливе лише в двох варіантах — або ви дружите з ними, або вирізаєте увесь рід». Скільки існує ця країна, стільки часу там у тому чи іншому вигляді продовжується війна. Не тому, що туди приходили то англійці, то ми, то американці. Впродовж усієї історії країни відбуваються міжусобиці та протиріччя між моджахедами і талібами. І якщо моджахед убиває таліба, то інший таліб потім уб’є усіх його родичів — як близьких, так і далеких. Досить залишити в живих одного, навіть дуже далекого родича — і він помститься, ця круговерть убивств не закінчується ніколи. Так було завжди, ці традиції там вічні.
Складності додає те, що кровною ворожнечею та суперечками завжди користувалися зовнішні сили та місцеві ділки. Попри злидні, там багато грамотних бізнесменів, які роками використовували ситуацію для збагачення. Крім видобутку та продажу лазуриту, країна славиться трафіком наркотиків. До сьогодні афганський опіум вважається кращим у світі. А крім того, що Афганістан — джерело наркотичної сировини, він ще й знаходиться на перетині всіх шляхів. Додає проблем специфічна місцевість. Я не уявляю там стабільного миру, його там бути не може. Хто б не входив туди — отримував по зубах.
Зараз багато хто каже: неправильна війна, навіщо ви туди ходили, ви окупанти… По-перше, ми були не окупанти, а офіцери на запрошення влади країни для надання військової допомоги, а по-друге, коли я писав рапорти, то не думав про нагороди чи преференції, а був абсолютно впевнений в тому, що я зобов’язаний захистити південні рубежі своєї Батьківщини. Адже розумів: якщо не наші війська будуть там зараз, то через день там будуть війська НАТО, а це вже небезпека для моєї країни. Тому я йшов на війну усвідомлено й досі упевнений у своїй правоті», — зазначає офіцер.
У січні 1989 після важкого поранення в живіт службу в Афганістані довелося припинити. Тоді група Віктора Чегодаря в кількості 21 особи через помилку штабу опинилась на відкритій місцевості проти ворожого батальйону. Колеги розповідали, що Віктор ще 7 хвилин вів бій, не відчуваючи поранення, аж поки не втратив свідомість через втрату крові. З бою командира витягнули та евакуювали бійці. Через багато років, згадуючи та аналізуючи моменти служби та складні і ризиковані ситуації, Чегодар розумів, що бійці по-справжньому цінували його і завжди намагались «прикрити», ризикуючи власним життям.

Життя продовжується

Три місяці тому Віктор Чегодар втратив дружину Олену — єдину кохану, вірного друга та споріднену душу. Розповідає, що вона мала сильний характер і боролася до останнього. Завдяки підтримці рідних та волі до життя їм вдалося відвоювати у смерті 2 роки 7 місяців та 7 днів. Саме стільки пройшло з часу постановки діагнозу — рак 4 стадії з множинними метастазами, а за прогнозами лікарів їй залишилося не більше 2-х місяців. Тоді Віктор попросив лікарів не говорити дружині про реальний стан справ та діагноз, щоб та не здавалася і не втрачала надію. Зараз чоловік залишився із 11-річною донечкою Яною, а старші діти проживають окремо, мають свої родини. Всього подружжя Чегодарів виростило шістьох дітей — двох синів та чотирьох доньок. Старший син загинув у 2005 році при виконанні службових обов’язків, він теж був військовим.
Яна — справжня татова відрада. Для неї він беззаперечний герой та авторитет. Вона пишається і історією роду Чегодарів, і дідом-ветераном, і татом-афганцем, його мундиром та голубим беретом. Вона перший слухач та поціновувач татових віршів. «Трохи писав і раніше, а після смерті дружини наче «прорвало». Вірші йдуть самі, тільки встигай записувати. На публіку читав лише раз, в 2015 році, на святковому мітингу на честь Дня Перемоги», — розповідає він.

На завершення розмови Віктор Чегодар додає: «Війна, як медуза Горгона — одного разу зазирнувши в її очі, вже ніколи не відведеш погляд. Ми всі психологічно вразливі, але намагаємося не виставляти своїх думок та стану напоказ. Я ж чудово розумію, що нікому це зараз не треба, крім мене та моїх товаришів, це все «між нами». Та й не було нічого надприродного, просто війна…»

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім'ям.

коментарі

  1. Ан 16 лютого 2021 09:11
    • Не подобається
    • 0
    • Подобається
    Побольше бы таких статей про пережитое.
Ваше ім'я: *
Ваш e-mail: *
Питання: 156+2
Відповідь:
Код: оновити, якщо не видно коду
Введіть код:
Читають Обговорюють
Купити квартиру в Києві
Календар публікацій
«    Березень 2024    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031