Бориспiль
C

Головні новини

Психологія війни: допомогти тим, хто вистояв


Психологія війни:  допомогти тим, хто вистояв

В Україні сьомий рік іде війна. Бійці виявляють відвагу і самовідданість на полі бою, а повернувшись додому, не можуть знайти себе в мирному житті. Чому ветеранам бойових дій складно адаптуватися після війни, «Вісті» запитали в учасниці АТО Жанни Гайдук. 

Запас міцності не є нескінченним

У родині Жанни Гайдук двоє військовослужбовців учасників АТО. Спочатку на війну пішов її чоловік, а потім, коли він повернувся, в АТО вирушила вона, залишивши вдома десятирічного сина. На запитання чому, відповідає просто: «Син знає, що я військовослужбовець. Як би я потім дивилася йому в очі, намагалася виростити справжнім чоловіком, якщо не змогла сама виконати свій військовий обов'язок?»
Жанна — молода і красива жінка. Відчувається, що має сильний характер. Але коли вона згадує про те, що довелося побачити і пережити, її голос ледь помітно починає тремтіти.
«Коли ти зустрічаєш дівчину-санітарку, якій немає і 25 років, а вона зовсім сива, коли привозять хлопця віку твого молодшого брата з ампутацією — це неможливо забути. Українці психологічно не були готові до війни. Багато років армію розвалювали, вважали, що вона не потрібна. А війна почалася — раптово, підступно і страшно. В АТО пішли не лише професійні військові, а й добровольці, зовсім молоді хлопці. Вони ще нічого не вміли, не знали, але їм довелося воювати. Всі знають знамениту фразу — «вони вистояли, але не вистояв бетон». Але і у людей запас міцності не є нескінченним, вони теж ламаються, і найчастіше це відбувається тут, де немає війни. Там воюють, а тут ходять в ресторани, запускають феєрверки», — говорить Жанна.
Вона впевнена, що психологічні проблеми є у всіх, хто повернувся із зони бойових дій. Але, вважає, жінки справляються з ними легше.
«Кожна жінка є чи буде мамою. Це закладено і генетично, і на рівні підсвідомості. Під час екстремальних випробувань їй ніколи думати, що їй тяжко. Вона, як мати, думає про інших, про тих хлопців, що поряд. Але це не означає, що їй не потрібна психологічна допомога. Скажу більше — реабілітація учасників бойових дій може затягнутися на десятиліття. Чим скоріше суспільство усвідомить, що це вкрай потрібно, тим коротшим буде цей термін. Чому учасники бойових дій не можуть спілкуватися з рідними, але часто зустрічаються, годинами розмовляють із побратимами? Тому що вони можуть говорити лише про те, що їх турбує, а вдома їх не розуміють. Знаю, що відбувається з людьми, які постійно прокручують в голові думки — чому я залишився живим, а мій друг загинув, чому я не зміг врятувати його. Вони з’їдають себе цими думками, щодня себе карають. Постійно, особливо вночі, в пам’яті спливають жахливі картинки минулого. Практично у всіх, хто був там, відбувається саме так. Вони не можуть вийти з цього стану. Без психологічної допомоги впоратися з цим неможливо. Хоча, якщо запитати, 90% учасників АТО скажуть, що ця допомога їм не потрібна. І це є найбільшою проблемою», — вважає Жанна.

Психологія війни:  допомогти тим, хто вистояв

Реабілітація є, але про неї мало хто знає

В центр психологічної реабілітації в Трускавці Жанна Гайдук потрапила випадково. Побачила в інтернеті рекламу санаторію, зателефонувала туди. Там запропонували психологічну реабілітацію. Зібрала документи, віднесла в Бориспільське управління соцзахисту. Виявилося, що це державна програма, для військовослужбовців усе безкоштовно — проживання, харчування, реабілітація. Вже на місці дізналася, що за такою програмою можна поїхати не лише в Трускавець, а й в Одесу, Миргород.
«У Трускавці були учасники бойових дій з усієї України. Нам пощастило — реабілітацію проводили справжні фахівці-психологи, особливо запам’яталася Оксана Конорова. Вона могла знайти підхід до кожного. Програма розрахована на 18 днів. У нас були тренінги, психологічні тести, групові та індивідуальні заняття. Розумієте, у людини, яка перебувала тривалий час на війні, в екстремальних умовах, навіть м’язи працюють по-іншому. Вони постійно напружені, їх неможливо розслабити. Це прихована агресія, яка ховається в тілі. Саме тому ці люди не виносять, коли до них торкаються. Нас вчили виходити з цього стану, були спеціальні фізичні і дихальні вправи, медитація, аутотренінг. Переконалася на власному досвіді — це допомагає. Була така вправа — всі сидять у колі, грає тиха музика, під керівництвом психолога ти намагаєшся розслабити м’язи, і раптом до тебе тренер злегка торкається. Спочатку у всіх реакція була бурхливою. Але згодом починали реагувати нормально. Звичайно, не всі, багатьом було потрібно значно більше сеансів, але результат був», — розповідає Жанна.
Вона згадує, що хлопці, які тривалий час не могли спати вночі, там засинали. Але часто прокидалися з криками, адже й уві сні їх не залишали важкі спогади. А вдень говорити вони могли лише про війну.
«Уявіть, ми знаходимося в чудовому місті Трускавець, де можна погуляти, подихати свіжим повітрям. Ми виходимо пройтись, і я хлопцям кажу — а ви куди-небудь, крім тиру, можете піти? А їх більше нічого не цікавить», — із сумом говорить вона.

Психологія війни:  допомогти тим, хто вистояв

Відновити довіру між рідними

Жанна Гайдук переконана, що психологічну реабілітацію мають проходити не лише учасники бойових дій, а й їхні рідні, в першу чергу, дружини. Потрібно відновити взаєморозуміння і довіру, через брак яких руйнуються стосунки, розпадаються шлюби.
«У нас були подружжя, які приїхали на реабілітацію разом. Поділили 18 днів навпіл. Ми на власні очі переконалися, що це вірне рішення. Була така вправа: чоловіку кажуть: падай назад, дружина тебе зловить. А він не може цього зробити, не вірить, що дружина його підтримає. А хлопцю, якого бачить вперше, але знає, що той був там же, де й він, довіряє, без страху падає йому на руки. На тренінгах ситуацію можна змінити, але це дуже кропітка, постійна робота, і дружина має про це знати, її повинні цьому навчити», — впевнена Жанна.
Вона вважає, що проблемою реабілітації потрібно займатися на державному рівні. Будувати центри, розробляти програми. На сьогодні вони є, але їх вкрай мало, до того ж люди, які потребують допомоги, про них майже нічого не знають.
«Зараз є громадські організації, асоціації учасників АТО, але між ними і державними інституціями немає співпраці. Потрібно широко висвітлювати цю тему, оприлюднювати адреси центрів реабілітації, перелік документів, складати списки людей, які потребують цієї допомоги, і пропонувати їм курси реабілітації», — наголошує Жанна.
Вона також переконана, що потрібно змінювати ставлення суспільства до цієї проблеми. За словами жінки, яка бачила справжню війну, треба сформувати розуміння, що психологічна допомога не перекреслює поняття мужності і гідності людини. Навпаки, це нормальна практика багатьох країн, які стикалися з такими проблемами. Люди, які пішли захищати країну, мають бути впевнені, що держава їх не кине напризволяще.

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім'ям.

коментарі

Ваше ім'я: *
Ваш e-mail: *
Питання: 156+2
Відповідь:
Код: оновити, якщо не видно коду
Введіть код: