«Раз на два тижні я традиційно надсилаю паперового листа своїм стареньким батькам, що мешкають у маленькому селі в Центральній частині України. У «нагрузку», як кажуть, вкладаю різне: коли газету, коли цікавий журнал про городництво чи, наприклад, шоколадку.
Не подумайте поганого. Звісно, у них є мобільний і ми чуємося щодня. Проте довгий лист із щораз іншим сюрпризом є обов’язковим іще зі студентських років, коли я поїхала здому навчатися, а потім так і залишилася у великому місті. Паперовий лист несе у собі тепло, як часто каже мій батько. В ньому більше правди і справжності в нашому сьогоднішньому цифровому світі. А без неї, так уже склалося в нас у родині, — нікуди...
Я не потурбувалась завчасно і того дня конверта з потрібною кількістю марок у мене не було, тому зі списаними від руки аркушами і «нагрузкою» заходжу на пошту. На годиннику рівно 17:30. Вистоюю одну з довгих черг із півтора десятка людей, але віконечко, за якихось три душі від мене, зачиняється. Оператор стримано пояснює, що комп’ютер обробляє замовлення, а їй самій треба терміново здати бандеролі і посилки, бо ж кінець дня, хоча потім, до 19-ї, вона ще офіційно працює. Тому, якщо ми всі хочемо, можемо чекати.
Тож стоїмо. Підходять іще люди. Так минає 10 хвилин, 15... Врешті мені набридає і я переходжу у іншу чергу, яка хоч рухається. Вистоюю. Оператор прийняла платіжки від восьми людей, і от перед віконечком я. Купую конверт формату А4, кажу, на скільки грамів заважило все те, що треба надіслати. Мені доклеюють потрібну кількість марок. Підписую конверт тут же, але відхилившись трохи убік, аби не стримувати чергу. Закінчивши, заклеюю конверт і, оскільки завжди так робила, дуже поштиво прошу у того ж оператора дати клей або скотч, аби доклеїти непроклеєні кінці пакунка. Тамтешні конверти апріорі якісь такі, що листи доходять до адресата в такому вигляді, наче їх, розпаковувавши і запаковувавши потім назад, прочитало, щонайменше, кілька людей.
«Мокре рядно» обурення від наче спокійної працівниці накрило мене аж до п’ят. Мені сказали, що не зобов’язані давати клієнтам клей, який їм і самим насправді ніхто і не видає давно, а за свої гроші вони його не збираються купувати. Більше того, як продовжила оператор далі, машини у них старі і постійно ламаються, не вистачає ручок і навіть папір для роботи вони, аби економити, використовують з обох боків. Тому, якщо мене щось не влаштовує, то можу піти до їхнього начальника. Геть ошелешена, через мить приходжу до тями і, як більшість нормальних порядних людей, прошу вибачення, кажу, що зовсім не планувала нікого ображати. Однак оператор і далі продовжує обурюватися. Я не витримую і апелюю-запитую, що, як клієнт, я зі свого боку уповні оплатила послугу пошти, то чому ж пошта, тут же, на місці, до кінця не виконує свій обсяг зобов’язань і не надає оплачену послугу якісно, як це мало б бути насправді? У відповідь мені вдруге вказали, що зі всіма претензіями я можу піти хіба до їхнього начальника. Не вважаючись конфліктною людиною, замовкаю і вирішую підійти спробувати щастя до вікна, у черзі до якого стояла попередньо. Туди, як я побачила, саме повернулась оператор. Однак і вона не дала клею, а натомість повторила фактично все сказане колегою, попри те, що, будучи у підсобному приміщенні, швидше за все, просто не могла чути її слів.
Тим часом черга заколивалася, слова обурення на почуте були на вустах багатьох очікуючих. І от я вже у напрямку дверей, бо вирішила побігти в якийсь канцелярський магазинчик і таки надіслати листа, аби він дійшов моїм, як завжди, у суботу. Аж тут хтось із черги простягає мені клей-стікер... Після цього випадку на пошті у мене в сумочці завжди є з собою маленька пляшечка клею ПВА з щіточкою (20 мл) за 4 гривні 09 копійок. А ви вже купили?»
Ярина К., жителька Бориспільщини
Фото Сергія Кручиніна
коментарі