Нещодавно один наш земляк повернувся із заробітків у Швеції. Про цей рейд, особливість тамтешнього роботооцінювання та ставлення самих українців до праці, сьогодні у «Вістях».
До поїздки у Швецію Микола Самборський уже трохи знав смак заробітчанського хліба. Але «посмакував» ним кілька років тому разом із дружиною Лілією у Польщі. Тоді, коли у них народилося двоє синів, а грошей, які чоловік заробляв, крутячись у селі та районі, не вистачало. Тому батько зробив рішучий крок — подався за кордон по тамтешню копійчину аж на чотири місяці.
Головна рушійна сила — бажання
Сьогодні чимало рідних мені людей — і молодих, і старших, а найбільше все ж літніх — живуть у глибинці. Мені добре відомо, що виживати там зараз особливо складно. Також я знаю, що багато з них, побоюючись змін, здатні роками просто балакати, тобто «планувати», а втім так і не зробити нічого для покращення умов свого життя. Тож запитую у співрозмовника, скільки на ці заробітки збирався він.
— Так, багато людей, якщо стосується якихось таких різких пертурбацій, просто любить хіба говорити, — каже він. — Так би мовити, створювати видимість масштабних дій. Але найголовніше в усьому цьому — бажання. Якщо немає бажання, то немає мети, а отже, і прагнення в цілому. І все тут. Знаю людей, які по гривні щодня упродовж багатьох місяців відкладали гроші на подібну поїздку. У мене ж було так: оскільки паспорт у мене був, я просто взяв за останній місяць зарплату у конторі, де на той час працював, і поїхав.
Чоловік зауважує, що їхав не сам, а компанією. Всі вони, аби не гаятись і не ризикувати, пакет документів замовляли через знайому людину з рекрутингового агентства.
— Коли замовляєш пакет документів, — зауважує співрозмовник, — то там обов'язково йде загальна передоплата. Щось відразу відкладаєш і на візу (у нашому випадку в чоловіка була польська). Всю іншу суму, а це трохи більше півтори тисячі, вже платиш, отримавши повний пакет документів.
Микола розказує, із засиллям посередницьких конторок, конкуренція між людьми, що допомагають із оформленням документів, шалена. Зауважує, у боротьбі за клієнта досить часто ті зводять наклепи одне на одного.
— От у нашому районі і в Броварах працює Зіна Прокопенко (ред. ім'я змінено). То один її конкурент, до якого я був спочатку потрапив, запевняв, що та насправді геть нічого не робить, а тому справу краще мати саме з ним! А я собі тоді ще подумав, що ж це воно означає, що та «погано працює»? Адже така людина відповідає лише за пошук-представлення роботи та самі документи, а вже після перетину кордону вона, оскільки є посередником, автоматично не несе ніякої відповідальності і її перебирає на себе роботодавець. При цьому вона не знає, чи є, крім неї самої, за кордоном іще якісь посередники... Словом, попри роздмухану пересторогу, в нас все добре склалося. Та і сама дорога досить дешево обійшлася. Так, наприклад, по Україні до польського кордону ми витратились по 700 гривень. З Польщі до Литви дістались за 630 гривень, а вояж паромом з Литви за нас оплатив уже роботодавець.
Математика «врізання», або 600 євро і ніяк не більше
Ми вже довгенько розмовляємо. І от я максимально тактовно змінюю тему і кажу, що, мовляв, ось ви вже всі у Швеції. Вам показують вашу роботу. Ознайомлюють із системою оплати. Як побачене-почуте на вас тоді вплинуло? При цьому наголошую на тому, що, кажуть, якщо працювати не легально, а крім того, якщо був іще і посередник, людина на руки отримує значно меншу суму, аніж реально заробляє. І вже насамкінець уточнюю, наскільки глибока прірва між цими двома сумами?
— Мені, наприклад, а я працював на заводі з маляркою і столяркою, — зауважує Микола, — шеф платив по 12 євро за годину. Проте з них, відрахувавши за все (кошти за житло, їжу, транспорт тощо), на руки отримував лише 3 євро. Утім, ці «врізання» були попередньо обумовлені. Нас все влаштовувало. Ніхто не вибрикував... Як правило, більше 600 євро за перший місяць там не платять нікому. Це вже згодом, коли придивилися до тебе, а ти ще й добре сам себе зарекомендував, сума росте. Але, звісно, багато що важать і суто людські стосунки з керівництвом. Хоча не знаючи мови, а там головно всі спілкуються англійською, про що з ним особливо говоритимеш? Це на початку, як кажуть, виручає інтернаціональна мова — мова жестів, — але на ній далеко не заїдеш...
Мій співрозмовник розказує, що поспіху в Швеції ніхто не любить, бо це стимулює «партачення» — якої б справи це не стосувалося. А власне старанність і розміреність є для них головною запорукою якісного виконання роботи. Принагідно я цікавлюся, яким є образ сьогоднішнього українського заробітчанина у Швеції, а також як, якщо так можна висловитися, там головно проявляється наш менталітет.
Виявляється, попри величезну витривалість і працелюбність, масною вервечкою тягнеться за нами один, проте великий ґандж — особлива любов до чарки, що часом призводить до дуже прикрих інцидентів.
— Підходить до мене якось один швед, Торд Карлсон, — згадує заробітчанин, — в якого чимало працівників з Литви та Латвії, і бідкається, що йому треба термінового підшукати працівників для шабашки. На два тижні. Він їм і запрошення готовий надіслати хоч зараз. Я цікавлюся, що потрібно робити. Той розказує, що хоче вимити і перефарбувати конюшню, зробивши там іще якийсь обсяг теслярських робіт. Вислухавши, я відверто дивуюся, кажу, що насправді там же роботи в рази на менший час! Пропоную, що сам можу взятися її виконати, заручившись допомогою кількох земляків. Це його неабияк шокувало. А от ще про випивку. Пам'ятаю, тільки влаштовуючись, нас бос Томас відразу попередив про штраф за пиятику на робочому місці. Він сказав коротко: «Запам'ятайте, це відразу 150 євро мінус!» Але деякі з 46 наших робітників зрозуміли це не відразу. Навіть попри те, що двічі на день, вранці і ввечері, всі ми були зобов'язані дути в алкотестер.
— Ти вже ось два місяці як в Україні, — кажу. — Надто до зими, гадаю, притьмом витрачаються і зароблені кошти... Може, плануєш податися на заробітки знову?
— От поїхав, знаєте, і зрозумів, що вже більше не хочу, — сміється, відмахуючись співрозмовник. — Це тоді, коли ми їздили удвох з Лілією, ще будучи без дітей, досвід був справді позитивний, як я б назвав. Та вже сьогодні, як нас четверо, коли мені телефонують, обіцяючи чи не золоті гори, зокрема надати апартаменти для всієї родини та авто, і це все для того, аби я лише чимшвидше повертався до своєї звичної тамтешньої роботи, мене таке аніскілечки не окрилює. Чому? Тут, хай яке воно не є, а наше, а там усе чуже. Та і сам поїхати вже не зможу, бо моє серце постійно з ними, з рідними. А це на чужині виливається у величезну тугу. Та і, знаєте, скільки насправді сімей розпадається геть незаплановано таким чином? Тут, уже вдома, я за цей час купив автівку, організував компанію, з якою вже досить серйозно займаємося ремонтами. На брак коштів, які ми зараз заробляємо тут, гріх скаржитися. Вважаю, якщо не лінуватися і мати на місці голову, досить добре можна жити і без такої солодкої для всіх іноземної копійки.
Цікаве про Швецію
• У Стокгольмі в 1970-х роках на службі був один швед із незвичайною посадою. Він ходив і гавкав по вулицях. Цим службовець викликав відповідну реакцію собак у будинках і виявляв недобросовісних громадян, які не сплачували податок на цю тварину.
• Звичайного для нас поняття «шведський стіл» в самій Швеції немає. Немає також понять «шведська сім'я» і «шведська
стінка».
• Понад 50% країни вкрито лісами, що є найвищим показником у Європі.
• З 1986 року шведам при народженні дають прізвище матері, а не батька.
• У країні 42% парламентаріїв — жінки. Це світовий рекорд за кількістю жінок-законодавців.
• У 1999 році в країні вступив у силу унікальний на той момент закон, коли злочинцем вважався той, хто платив за секс, а не повії. Згодом цей закон прийняли в Норвегії.
• У країні прийнято закон, завдяки якому до 2025 року Швеція повністю відмовиться від бензину і перейде на біопаливо.
• Робітничий клас країни щорічно отримує 34-денну відпустку. За цим показником Швеція посідає третє місце у світі. Більше тільки в Італії та Фінляндії.
Валентина ОЛІЙНИК
коментарі