8 липня відсвяткував своє 100-річчя Никанор Іванович Дігтярен
З України до Дагестану
Народився Никанор Дігтяренко у 1925 році в с. Руде Петрівського району Київської області у подружжя Івана та Ярини Дігтяренків. У родині було четверо синів: двоє в дитинстві померли від хвороб, а залишилися лише найстарший Модест та менший за нього на два роки Никанор.
«Коли мені було 6 років, нас з родиною посадили в підводу та повезли на хутір Ожегівка у Володарській селищній громаді Білоцерківського району Київської області. Це були часи колективізації. Всюди люди або тікали, бо було безправ'я, або їх виселяли. Ми належали до останніх, — розповідає Никанор Іванович. — До цього вже померли два моїх брати від хвороб, мати закінчила два курси педагогічного технікуму. Ми вже були готові до подальшого виселення, бо розуміли, що на цьому все не закінчиться. Так і сталося. Нашу родину виселили в Дагестан. Звісно, жилося важко та сутужно. Проте батьки там знайшли роботу: тато працював бухгалтером в радгоспах, а мати вчителькою. Тоді мало було освічених людей у Дагестані, тому такі спеціалісти, як батько й мати, цінувалися всюди. Дагестанці такі, як і українці, нікого з переселенців не ображали, їм теж важко жилося в Радянському Союзі».
Початок війни
«Коли почалася Друга світова війна, я все ще проживав в Дагестані. Мені було 16 років. До цього ще я почав навчатися самотужки слюсарній та столярній справам, був підмайстром у фахівців. Був гарним учнем, всьому навчився, і в 1943 році мене взяли у школу авіаційних механіків у аеропорт. Прослужив я механіком з 1941-го року сім років, — розповідає Никанор Іванович. — Під час війни мій брат Модест служив у штабі, оскільки не мав кількох пальців на руках через нещасний випадок. По суті, це й врятувало йому життя.
Після війни потрібно було якось обирати собі фах, і я вирішив вивчитися на медика — втупив до медичного інституту. Мій старший брат Модест вчився на ветеринара, а я на лікаря. Один із дідів у нас був сільським лікарем, то ми пішли по його професійній стежині».
Сімейне життя
«Лікарем мене відправили працювати у горні аули. Дагестанці дуже бідно жили, важко було їм. У Дагестані познайомився з майбутньою дружиною Марією, а вже разом повернулися до України.
Коли одружувалися, мені було близько 30 років, а вона на 5 років за мене була молодша. Присвятила себе математиці. Жила своєю роботою до одруження, тому так довго заміж не виходила. Полюбив її за красу та за грамотність. Кращої дружини я не уявляв. Жили ми душа в душу понад 50 років. Дружина моя мала гарний характер. І у мене характер поступливий, спокійний, врівноважений. Ми ніколи не сварилися з дружиною, любили один одного та цінували.
На Яготинщині жили батьки дружини. А ми після Дагестану у 1950-х роках приїхали жити в Бориспіль: дружина спочатку працювала в заочній школі заступником директора, потім в школі №6 та №7 вчителем математики, а я працював лікарем-терапевтом в лікарні і до самої пенсії в Міжнародному аеропорту «Бориспіль» на швидкій допомозі.
Народилося у нас дві доньки: старша Світлана, а менша Алла. На жаль, старша донька вже померла. У неї двоє синів є: Олексій та Євген. У Алли теж двоє дітей: Влад та Олена. Вона мешкає за кордоном, а я з внуком живу. Взагалі, маю четверо внуків. Дякуючи Богові, вже є й правнуки — Ярослав, Артем та Лев.
В Борисполі з дружиною в молодості ми отримали земельну ділянку під дачу та квартиру, де я й проживаю до цього часу.
Замолоду я дуже любив рибалку та влітку у палатці відпочивати на природі. Любив полювати в Дагестані на куропаток та диких тварин. Любив збирати в лісі ягоди та гриби. Любив з дружиною на дачі поратися.
Спорт також завжди був присутній у моєму житті: займався легкою атлетикою, на кільцях займався. І сьогодні зарядка є і в сторічному віці. У душі і тілом я відчуваю себе на 70 років.
Я бажаю внукам та правнукам берегти своє здоров’я, гарно працювати та достойно заробляти.
Мрію допомагати внукам та правнукам, чим можу. Ось таке моє 100-річне бажання».
коментарі