1 серпня свій 100-річний ювілей святкувала Тамара Іванівна Семедій з Борисполя. «Вісті» разом з начальником управління соціальної та ветеранської політики Надією Семчик, а також із головою та членами Бориспільської міської ради ветеранів війни, праці та Збройних сил України завітали до ювілярки, щоб привітати зі святом та дізнатися історію її життя.
Багатодітна родина Кудрів
Тамара Кудря народилася в Салькові (нині Проців) на Бориспільщині у 1925 році. Мати Меланія Степанівна була домогосподаркою, в основному виховувала дітей, але, як і всі, також відпрацьовувала в радгоспі свою норму трудоднів. Лише через те, що була багатодітною, то мала пів норми.
Батько Іван Іванович працював на пасіці у колгоспі, був також теслею, багато мав спеціальностей, і шевцем був, всій родині одяг шив.
«Математику добре знав наш батько і своїм дітям допомагав вивчати цей предмет. Хоча він сам закінчив лише чотири класи школи. Проте був дуже розумним. Багато років пропрацював бухгалтером та головою колгоспу, — розповідає Тамара Іванівна. — У нашій родині було дев’ятеро дітей: найстарший Олексій, потім Іван, Володимир, Поліна, далі народилася двійня, я з Валентином братом, після нас Катерина народилася, Надія та Вадим.
Після Салькова родина жила на хуторі, де дідусь купив гектар землі та побудував будинок. Хутір називався Кудрівський. В честь родини великої нашої називався, бо родичів чимало було. Поруч жив дядько, теж Кудря був. Коли хутір зносили, родину переселили в Жереб’ятин.
Нас батьки віддали на навчання до школи. У школі були з 1932 по 1939 роки. В Жереб’ятині була початкова школа до 4 класу. Потім ми з братом Валентином пішли на навчання у Процівську школу у 5 та 6 клас, а в 7 класі вчилися у Воронькові. Я дуже любила гуманітарні предмети, особливо мови. Це мені допомогло у воєнні роки, коли мене вислали працювати з України.
До війни у роки голодомору ми якось виживали. Мама працювала, городик тримали, і картопелька була, й інші овочі. Курочок тримали. Завдяки цьому виживали. Лишків не було, тому радянська влада нічого не забирала. Коли хто із сусідів заходив, мама завжди їх пригощала, чим було. Бо все-таки багатьом скрутно було. У людей діти з голоду помирали. Слава Богу, у голодомор ми вижили».
Юність та батракування в Європі
З 1939 по 1941 рік Тамара навчалася в Києві у взуттєвому училищі від взуттєвої фабрики №4.
З 1943 року по 1945 рік була вивезена з України на примусові роботи до Австрії у місто Клагенфурт.
«Моє життя було щасливе. Адже я в голодомор вижила. А під час війни була в Австрії і потрапила в дуже гарну родину господарів, — розповідає Тамара Іванівна. — Потрапила на примусові роботи, як і більшість тоді молодих людей: з району приходила квота — скільки людей потрібно відправити з кожного села, а вже на місці поліцаї, які тоді були місцевою владою, вирішували, кого саме відправити. Мою старшу сестру Полю забрали в Німеччину, а потім, на другу весну, мене вже в Австрію забрали. Поля працювала на фабриці, дуже тяжко було, їх готувати там якоюсь баландою, щоб лише виживали та працювали. Голодувала Поля сильно. А в мене все по-інакшому було, господар був добрий.
Везли за кордон нас в товарних вагонах. Потім пересадку робили. Мене висадили в Австрії. У мого господаря Вальтера була багатодітна родина, восьмеро дітей. Найстаршій дочці було, як і мені, 18 років. У господаря в Австрії працювали військовополонені французи, італійці, поляки, я працювала з іще однією українкою, і місцеві австрійці до нього в найми шли добровільно також на працю. Працювали ми на полі, обробляли землю, ферма також була. І свині, і кури, й корови, і коні. Чимале господарство.
Проживали ми в будинку господаря, нам з іще однією українкою виділили кімнату на двох. П’ять разів на день нас годували. Ніхто і ніколи не голодував.
Графік роботи був такий: ранок починався о 7 годині, потім сніданок, о 10 годині полуденок, о 13 обід, потім знову полуденок і о 19 годині вечеря та відпочинок. Між цим була праця чи на полі, чи на фермі, коли у пральні допомагала, коли у будинку прибирала. Господарка просила мене, а не наказувала, що робити. Ставилася до мене, як до власної дитини. Якось я так сильно сумувала за своєю мамою, сиджу, плачу, а господарка Марія побачила сльози і мене втішає, гладить мене та все приказує німецькою: «Не плач, Тамарочко, ще закінчиться війна, поїдеш додому, побачиш свою маму». Вона доброю була, хотіла, щоб я не сумувала, щоб вірила, що маму побачу, що скоро закінчиться війна і все буде добре. Мовою я німецькою добре володіла, ще в школі гарно вивчила, тому розуміла кожне її слово, слухала її, і мені легше ставало. Вірила, що все-таки закінчиться війна. Так і сталося.
Оголосили, що завершилася війна. У нас був наглядач, який по завершенню війни запитав у господаря: що ж робити з такими, як я? Той і сказав, щоб усі їхали додому. Нас зібрали, когось посадили на підводу, а мене на тракторці хазяїн з хазяйкою відвозили за 40 км до міста Грац. Там був збірний пункт, у якому розподіляли по областях і всіх відвозили додому.
Коли я повернулася додому, дізналася, що на війні під Вінницею загинув мій рідний брат-двійня Валентин. Його мобілізували, як тільки виповнилося 18 років. У 1944 році він був смертельно поранений і в січні прийшло повідомлення, що він загинув. А старший брат Володимир був безвісти зниклий, і по сьогодні ніхто не знає, що з ним трапилося».
Життя прожить — не ниву перейти
Закінчилася війна. В 1945-1947 рр. Тамара Кудря працювала у селі Воронькові рахівником ССТ. У 1947 році на відмінно пройшла навчання на курсах бухгалтерів.
«Після навчання мене залишили працювати у Борисполі, тому що їм сподобалося, як я пройшла підвищення кваліфікації. Ось так я й почала жити у Борисполі та працювати бухгалтером у Райспоживтоваристві. Мені виділили кімнату, то я й мешкала в Борисполі. Голова піклувався про всіх, виділив нам кімнату у заготконторі, де я жила з напарницею, яка працювала ревізором по селах, — розповідає Тамара Іванівна. — Зі своїм майбутнім чоловіком Василем я познайомилася у Борисполі. Він був родом з Донбасу, працював на шахті. Приїхав у відпустку в Бориспіль. Зі мною працювала його сестра, от вона і познайомила нас. Чоловік був гарний собою, красивий. Після відпустки він поїхав додому, щоб повідомити матері про наміри одружитися зі мною. Він розрахувався з роботи, повернувся до Борисполя, і ми одружилися. Нам було по 28 років.
З часом народилася перша донька Валентина, яку назвали в честь мого брата. Мій чоловік був працьовитий. Працював залізничником. Потім він вирішив знову поїхати на Донбас. Спочатку сам, щоб влаштуватися на роботу. Так і сталося. Потім забрав мене з донькою. І вже на Донбасі народилася наша менша донька Надія. Там ми прожили три роки, а навесні 1958 року повернулися до Борисполя, де і по сьогодні проживає наша родина».
По поверненню до Борисполя Тамару Іванівну із задоволенням прийняли на колишнє підприємство. І з того часу вона працювала бухгалтером у ресторані, що знаходиться в центрі Борисполя. З 1967 по 1969 рік була депутатом Бориспільської ради депутатів трудящих, звісно, паралельно продовжувала працювати.
«Чоловік пішов працювати в аеропорт. Спочатку вантажником, проте був дуже відповідальним і його весь час підвищували в посадах. Був бригадиром, диспетчером, начальником зміни на вантажному складі працював. Із аеропорту він і пішов на пенсію за віком, — розповідає Тамара Іванівна. — Ще у 60-х роках ми отримали земельну ділянку, поступово побудували будинок, де й сьогодні я проживаю.
З чоловіком ми прожили разом 40 років і він помер. Сімейне життя — як довга нива, різне трапляється, тому важливо один одного любити, поважати та цінувати.
Що стосується мене, то, по суті, якщо не рахувати тимчасового виїзду на Донбас, я з 1947 по 1981 рік працювала у Борисполі бухгалтером Бориспільського міського споживчого товариства. Наприклад, після ресторану мене перевели працювати на підприємство, яке приймало товари від населення на продаж. Люди здавали городину, м'ясо. Я там бухгалтером працювала. Підприємства різні були, а товариство одне. В 55 років я пішла за віком на пенсію, вже допомагала виховувати внуків.
Родина у мене велика: внук Юрій, внучка Ірина, це від старшої доньки. Потім Мілана, від меншої доньки. Отож всього троє онуків. Є вже й три правнучки та правнук. Навіть дочекалася вже праправнучки.
Все життя дітям, внукам та правнукам говорила, що головне — навчатися, а все інше додається».
«Характер у моєї мами мирний, лагідний, співчутливий до всіх. Все життя вона любить співати пісні і вміє це гарно робити. До одруження любила вишивати картини хрестиком.
Мама все життя, крім роботи, дуже любила поратися на городику під будиночком. А ще завжди дуже смачно готувала. Із Австрії привезла рецепти кількох страв, які стали традиційними у нашій родині. Це австрійські рвані млинці «кайзершмарн» — традиційний і дуже популярний десерт у Австрії, Баварії та Угорщині. Млинці з манної крупи смажаться, рвуться на шматочки та подаються з варенням. А ще родина полюбила корж із маком. Вареники у мами надзвичайні виходили, випікала вона все дуже смачно. Мама завжди у нас гарною господинею була. Ніколи не байдикувала, не сиділа і горобців не рахувала. Вона великий приклад наслідування для всієї нашої великої родини», — розповідає донька Надія.
Як живеться у 100 років
«І сьогодні, як у молодості, мені очима все хочеться зробити, але здоров’я вже не те, — розповідає Тамара Іванівна Семедей. — Проте у житті важливий режим дня. Прокидаюся о 7 годині ранку. Обов’язково роблю зарядку. Опісля сніданок. Потім ходьба чи в дворі, чи у будинку, якщо негода. Невеликий відпочинок. Якщо взимку, то культурна програма — дочка читає вголос різноманітну літературу, енциклопедії люблю, наукові книги про природу, книги про війну. Через годину після сніданку чай п’ю з медом або молоко з медом. Трішки посиджу, потім поп’ю води, а потім відпочинок — годинку полежу. Далі перший полуденок, після їжі обов’язково ходжу, не сиджу, не лежу. Коли втомлюся, знову трішки відпочиваю, п’ю воду та відпочиваю до обіду. Потім обідаю, ходжу, відпочиваю. Потім фруктовий полуденок, яблучко чи щось інше з’їдаю. Знову ходжу, сиджу, відпочиваю. Потім вечеря, знову ходжу, відпочиваю та готуюся до ночі. Обов’язково їм щось із круп, мелені волоські горіхи в кашах люблю, творог люблю, все життя мед їм, звикла з дитинства, коли батько був пасічником. Солодким та борошняним не зловживаю, їм таке рідко, мало, окремо від іншої їжі на полуденок або на свята. Картоплю лише раз на день, не частіше, а то й рідше. Якщо в супі була, то вже як другу страву картоплю не їм в цей день. Їм потрошку, але за режимом. Намагаюся себе берегти, адже мріється жити для дітей, але при цьому залишатися при здоров’ї».
Ода до 100-річного ювілею
89-річний Володимир Кудря, старший племінник Тамари Іванівни Семедей, привітав ювілярку з днем народження власною творчістю — написав оду про її 100-річне життя.
Дорога тьотю Тамаро!
Вам моє щире і найтепліше вітання зі славним 100-літнім ювілеєм!
Бажаю щасливого довголіття при доброму здоров'ї, радості і благ земних!
Все, як зазвичай, починалось зі школи.
Тож довелося їй впродовж років
Чимчикувати в села, що навколо:
Крім Жереб'ятина, ще Проців, Вороньків.
А щоб здобути якийсь фах
І у житті сховатись від негоди,
Щоб був надійний зверху дах,
Училище їй стало у пригоді.
Та незабаром вже й війна
Принесла в край наш тяжкі болі,
По селах і містах, мов сарана,
Паскудила всім людські долі.
Не оминула прикрості й вона,
Хоч мрії десь летіли у майбутнє.
Тяжкою видалась тоді весна,
Передчуття були недобрі і відчутні.
Щодень тих хвилювань було достатньо,
Бо ж забирали всіх на чужину,
Хто молодий і працездатний,
Лишали свою рідну сторону…
Це була Австрія — країна,
Що вперше з молодих років
Постала перед юними очима
Притулком українських батраків.
Врешті удача усміхнулась:
Уникли долі тих рабів,
Що на заводах опинились
І їли брюкву із паїв.
Хазяїн проявив прихильність
До бранців, що дісталися йому,
Тож оцінили всі не милість,
А просто людську доброту.
Куди б її не закидала доля,
Не залишала мрія про свій край.
Тягнувся час надто поволі,
Чекала, коли скажуть їй «Прощай!»
Приніс їй радість сорок п'ятий,
Коли ступила перший крок
На рідну землю, в рідну хату,
На рідний жереб'ятинський пісок…
Шукати довелось роботу,
Пішла рахівником у Вороньків.
Полегшення було натрудженим рукам,
Не той тягар, що на колгоспнім полі,
Де трудодень зерном цінився в 300 грам,
Та й натерпілась досить вже недолі…
Не стала відрікатись від спокуси,
Як пропозиція цікава надійшла:
Закінчити в столиці курси,
Щоб фаховим бухгалтером була.
Успішним виявився курс,
Бо ж прагнула чомусь навчитись
Й відчути той життєвий пульс,
Що в майбутті він зможе знадобитись.
Отак і рухалась за кроком крок,
Свою щоб забезпечити стабільність,
Придбати гарантований квиток
На потяг до зупинки «Людська гідність».
Тепер вже переконливо й сміливо
Ввійшла вона в складний процес
Нелегкої бухгалтерської ниви…
Гніздечко у сім'ї було щасливе,
З багряних п'ятдесятих виник цей процес.
Немов на урожайній щедрій ниві
На світ з'явилось двієчко принцес.
Вона цих пташенят зростила,
До серця притискала повсякчас,
Щоб були добрими й міцніли їхні крила
І в майбуття летіли, мов пегас…
Закінчився столітній марафон
І взято старт в наступне двохстоліття.
Не знадобиться навіть мікрофон,
Щоб проспівати Вам осанну многоліттю.
Ваш ювілей не тільки Ваше свято,
Радіють всі: і рідні, й друзі теж.
Хай Бог пошле ще років Вам багато,
Здоров'я, щастя й теплоти без меж.
Нехай у дім приходить радість
І душу зігріває повсякчас,
А ми підтримати Вас раді,
Щоб оптимізм Ваш не погас.
Тьотю Тамаро, дорогенька!
Хай Бог Ваш спокій береже.
Від нас Вам шана велетенська
І все прекрасне, все земне!
коментарі