Українці активно обговорюють цьогорічне нашестя сарани. Хтось вважає її карою Божою та лякає Апокаліпсисом, дехто з аграріїв запевняє, що причиною є посуха та руйнування Каховської ГЕС. Але часто нове є просто давно забутим старим. Так і сарана — вона вже не раз бувала в Україні, а в минулі століття взагалі була звичним явищем як для країни, так і для нашого міста. Про те, як боролися із сараною (та чи боролися взагалі) наші предки, зокрема у Борисполі, читайте в матеріалі «Вістей».
«Гнів Божий» щостоліття
Найдавніші згадки про нашестя сарани (у перших літописах — «прузи») на українських землях знаходимо в «Повісті временних літ», фундаментальному джерелі історії Київської Русі. У 1094 році літописець записав: «Того ж року прийшла саранча на Руську землю місяця серпня 26 і поїла всяку траву і багато збіжжя: і не було про це чувати в днях перших в землі Руській, що бачили очі наші за гріхи наші». Наступного, 1095, року літописець знову занотував: «Того ж року прийшла саранча місяця серпня 28 і вкрила землю, і страшно було бачити; ішла до північної сторони, поїдаючи траву і просо».
Записи про нашестя саранчі зустрічаються і в інші роки та століття. У 1928 р. український історик Іван Крип’якевич, вивчивши літописні згадки та інші історичні документи й свідчення, систематизував набіги сарани в Україну з 11 по 18 ст. Результатом дослідження стала наукова праця, опублікована у «Віснику природознавства».
Крім уже згаданих набігів у 1094 та 1095 роках, сарана згадується в 12, 14, 15, 16, 17, 18 століттях. Всього ж за період з 11 по 17 ст. згадується більше 30-ти набігів сарани на українські землі, із яких найбільше — у 17 столітті. Так, починаючи з 1645 по 1652 про саранчу, завдану нею шкоду та наступний голод згадується кожен рік. У ці роки природні умови сприяли розмноженню сарани в самій Україні — за згадками в літописах, вона зимувала тут, відкладала яйця, з яких навесні вилуплювалися нові особини.
У своїй книзі «Опис України» (перша назва «Опис країн королівства Польщі, котрі простягаються від околиць Московії до меж Трансільванії»), виданій у 1660 році, відомий французький інженер та картограф 17 ст. Гійом де Боплан детально розповідає про нашестя сарани, яке він спостерігав під час своїх подорожей територією сучасної України у 1645 та 1646 роках.
«Ці комахи пересуваються не лише легіонами, але й хмарами, займаючи простір п’ять або шість миль (23-27 км), а шириною дві або три (9-13 км). Звично вона заноситься з боку Татарії. Це трапляється під час весняного суховію, тому що Татарія та її схід складає собою Черкесію, Баццу (узбережжя Чорного моря сучасних Грузії, Абхазії і Аджарії — ред.) і Мінгрелію (Закавказзя — ред.), за винятком випадків для небагатьох років. Цих паразитів приганяє східний або південно-східний вітер, який переправляє їх з цих країн. (…) Де пронесуться або зупиняться, винищують усе менш ніж за дві години. Внаслідок чого на зернові підвищуються ціни і дорожчають харчі. (…) Це така річ, що неможливо висловитися про її чисельність, не побачивши того. Цього не розповісти, а краще самим уявити її пурхання, колись побачивши, як падає лапатий сніг, що розлітається ще й по волі вітру. А коли всядеться на землю, щоб попастись, зовсім не видно поля, яке вкрите нею, чуєш певне хрумтіння, яке виникає від її пожирання. І менш ніж за якусь годину або дві вони згризають все аж до землі. А потім знімаються, підхоплені вітром, за її злетом не бачиш і найяснішого сонячного світла (…)», — пише Боплан.
Він згадує, як був свідком нашестя сарани у 1646 році, коли вона заполонила не лише поля, а й хати та інші господарські будівлі — стайні, хліви, комори, горища, погрібники, усе було захоплено цими комахами. Викурювати її було марно, бо при відчиненні дверей відразу залітали нові комахи. Сарана не давала навіть спокійно поїсти. Боплан описує, як, намагаючись з’їсти шматок м’яса на тарілці, він розрізав разом із ним сарану, а потім випльовував її під час їжі. За його словами, навіть найдосвідченіші мандрівники були у відчаї від «несусвітної» безлічі комах та спустошення, яке вони залишали після себе.
«Якось увечері я спостерігав, як вони, присівши, вкладались на ночівлю, ворушились і вкривали землю шаром понад чотири дюйми (10 см) — одне на одному, та так, що й коні не хотіли по них ступати (…). Комахи ж, розчавлені колесами наших возів і кінським копитом, створювали таку смердоту, від якої уражався не лише ніс, але й мозок. Щодо мене, то я не міг дихати від такої смердоти, і змушений був підкладати розбавлений оцет під ніс (…). Для свиней — головне ячмінь, та поїдають і це (сарану) з великою насолодою, від’їдаючись, але ніхто не хоче більше їсти ці «піддобрення» через огиду до них, до цієї гидоти, що завдає стільки шкоди».
Також Боплан розповідає, що місцеві люди, які розуміються на багатьох мовах, запевняли його, що на крилах сарани написано «халдейськими літерами» (Халдея — територія сучасного Іраку): «Гнів Божий» або «Лихо Господнє».
У 1690 році про нашестя сарани згадував козацький літописець Самійло Величко, який вважав, що сарана дісталася України з Криму: «Летіла саранча не вся вкупі, а нарізно, одна за другою, превеликими партіями і стовпами, немов маючи між собою розумних вождів».
Літописи не лише фіксували нашестя сарани, але й зберігали описи того, як люди намагалися їй протистояти. У Київській Русі основним методом були релігійні обряди: молитви та хресні ходи, що мали відлякати комах. У козацьку добу з’явилися практичніші підходи. Джерела 17-18 століть згадують, що селяни намагалися відганяти сарану шумом — дзвонами, ударами палиць об залізо, криками чи навіть пострілами з гармат.
Бориспіль і сарана: «Не чіпайте, і вона піде сама»
У 19 ст. про нашестя сарани в Борисполі згадував уродженець містечка, відомий етнограф Павло Чубинський.
Так, у своїй праці «Из Борисполя» у 1861 році він пише (тут і надалі цитати в перекладі з мови оригіналу — російської — ред.): «Тепер у нас в містечку великий смуток. До нас прилетіла саранча, в минулому році, на Спаса, і благополучно вивелась у величезній кількості. Влада, звичайно, не залишилась байдужою: вона так енергійно переписувалась, що якби порахувати кількість паперів, списаних з приводу саранчі, то цифра була б немалою».
Також Чубинський розповідає, що спочатку з сараною намагалися боротися: зганяли людей, будували якісь будочки, потім копали рови, заганяли туди сарану й закопували. Керувати цим дійством призначили дворян (яких селяни відразу ж прозвали «саранячими панами»), але ті виконували цей громадський обов’язок без особливого ентузіазму. У результаті робота йшла «безтолково і в’яло», а праця величезної кількості людей була марною. Без охоти знищував сарану і народ. Причина в тому, що люди вважали сарану карою Божою, якій треба підкоритися. Ходили чутки, що якщо сарану не вбивати, вона не чіпатиме урожай. А ще казали, що після полювання на сарану ночами по Борисполю ходила «сараняча мати» і плакала. Один із богомольців настільки пройнявся такими розмовами, що набрав пів мішка сарани, щоб відвезти її до себе додому, як Божу благодать.
Підтримували принцип неспротиву і старожили. Вони казали, що в їх часи жодні засоби боротьби з сараною не допомагали, а як стали молитися Богу — сарана знялася й полетіла. Послухавши старших людей, у Борисполі відслужили молебень, на всякий випадок посвятили воду, а також провели кілька обрядів у житі, за 6 верст від містечка.
«Саранча знищила велику кількість хліба і сіна; якщо вона не полетить від нас (а вона зараз починає літати), то наслідком буде повне розорення сільських господарств — не стільки від нестачі хліба, як від нестачі сіна та соломи для годівлі худоби. У нас багато таких козаків, які, крім грунту, не мають ні шматка землі; але, маючи плуг та волів, вони обробляють чужі поля і таким чином заробляють собі на хліб. При теперішніх обставинах вони повинні будуть збути худобу за безцінь та розоритися», — пише Чубинський та додає, що, крім сарани, у селян у цьому році є ще один ворог — постійні дощі, і якщо вони не припиняться, то згноять сіно і хліб, які люди поспішили прибрати з полів, боячись сарани.
Джерела:
• Повість временних літ (в перекладі з церковнослов’янської)
• Г. де Боплан, «Опис України» (в перекладі А. Стефанцева)
• Іван Крип’якевич, «Саранча на Україні в 11-18 ст.» («Вісник природознавства, 1928 р.)
• П. Чубинський, «Из Борисполя» (журнал «Основа», №10, 1861 р.)
коментарі