«Вісті» продовжують знайомити бориспільців із спогадами старожилів. Сьогодні до вашої уваги — розповідь Миколи Киричка 1943 року народження. Дитинство та юність Миколи Івановича пройшли на вулицях, назви яких мало знайомі сучасним містянам: Груздівка, Мала та Велика Козерівка, Одаричівка, Лисичівка. Він добре пам’ятає увесь куток від Київського Шляху до вокзалу та Нестерівки. Про бориспільський вододіл, левади та болота, вирощування кок-сагизу, виселенців Кулькових, Зайців та Малошевських, шкільні роки, дитячі повоєнні розваги та багато іншого читайте у матеріалі «Вістей».
• Родина Деркачів із Борисполя, орієнтовно 1920 рік.
Родина
«Мама моя була із родини Деркачів, які жили на Одаричівці. Вона мала п'ятьох сестер і брата. Батька її, Дмитра Павловича, вуличани звали Солодким, за добре ставлення до людей. Окрім хати, родина мала клуню, хліви для худоби, реманент для праці на землі, якої мали близько дев'яти десятин. Зернові вирощували для власних потреб і худоби, а городину вирощували і для себе, і на продаж, з цього й жили.
Дід мій Павло воював у Першу світову, пережив газову атаку, тривалий час був у полоні. Мама згадувала, що він був вдячний владі за землю, бо до революції її не мав. Казав «Ленін землю дав, а Сталін забрав».
Мама Катерина за дівоцтва наймитувала, потім працювала в колгоспі. Була неписьменною, але рахувала гарно. Працьовита і наполеглива, самостійно за вирощене та продане збіжжя у 40-ві роки побудувала хату — зі світлицею, невеликою відпочивальнею з грубкою, кухнею з піччю, та сінями з коморою. До заміжжя сестри ми зростали з братом на печі. Як згадаю, якими брудними, мокрими, змерзлими поверталися до хати — і ніколи не хворіли. В цьому заслуга печі, черінь якої зберігала до вечора ранкове сухе тепло.
Тато до війни працював «по підряду» у євреїв, а після війни в артілі інвалідів їздовим. У вільний час, щоб наповнити наш куценький сімейний бюджет, орав людські городи. Ніколи не відмовляв у допомозі жінкам, особливо вдовам.
У господарстві в нас були плуг, борона, віз із кіньми, коси, серпи, ціп, жона, січкарня, ступа. Тримали корову з конем, кролів, свиней.
До заміжжя сестри нас із братом не дуже навантажували домашніми клопотами. Але все змінилося, коли тато відмовився іти до колгоспу. Це вже після війни було, і бориспільська влада повторила те, що вже було в 30-ті роки. Тоді нам на дві третини скоротили присадибну ділянку і переорали вже посаджену городину. Мама від переживань тяжко і надовго захворіла. Врятувало нашу родину керівництво колгоспу «Червона Зірка», нам виділили землю в оренду. Знаходилася ця земля на околиці міста, десь біля метеостанції і Шовковичок. Я, як старший, допомагав орати, сіяти, садити, обробляти, косити, скирдувати, возити, молотити збіжжя. Сіяли ми трав'яно-вівсяну суміш для коня і до 10 соток займала городина».
• Учні «школи Кулькова» (ЗОШ №6), початок 1950-х років.
Шкільні роки
«До «Кулькова» — семирічної школи №6, я потрапив за таких обставин. Спочатку ми просилися в «першу» школу, в народі Михайлівську (бо побудована вона була на місці зруйнованої Михайлівської церкви), але цьому запобіг сусід, учитель, якого діти називали Чічкою: «Катерино, що ж ви обманюєте, ще й дитину вчите. Ви ж живете за містком». У ті роки «вододіл» (водовідвідний канал) від Білодідовки йшов через левади Яроша, Жупиці, доходив до містка на Груздівці (вул. Шевченка) біля хати Ілька Перегуди (це навпроти сучасної пожежної станції). Далі вода рухалась посеред левад Лазаря Литовки та Тимофія Піця до садиби діда Білоконя (зараз вул. Черешнева), потім до Малої і Великої Козерівки, а далі десь губилася на Коломичовці (вул. Франка). Цей канал не тільки поділяв на дві частини містечко Бориспіль, а й служив для «розподілу» дітей по школах. Так, діти, що жили від містка на Груздівці і аж до залізниці, «належали» до 6-ї школи, яку називали школою Кулькова. Після початкових класів до них приєднувалися діти з Нестерівки.
Варто згадати, що Груздівка колись починалася від центральної вулиці і тягнулася аж до урочища Глинище (поблизу сучасної вул. Тургенєва), далі вниз до залізниці було пасовисько для худоби і болото. На леваді Литовки і на проїзній частині дороги ще в 50-ті роки залишалися дуже масштабні гідротехнічні споруди (споруджені ще в 19 ст.) — канали шириною до 4-5 метрів і глибиною до 1,5 м, в яких діти, граючись, не раз «топились» аж по горло. На леваді Литовки було чотири канали (канави), але менші, ніж вздовж дороги, окрім крайньої, що йшла від містка на Козерівку. Я інженер за освітою, і можу сказати, що такі за обсягом роботи непросто виконати. А подібних водовідвідних каналів було багато по всьому місту, що свого часу, думаю, коштувало міській управі (або власнику земель) великих грошей.
Повернусь до школи №6. Вона знаходилася на вулиці Вокзальній і розміщувалася у трьох будинках. Один із них — нинішня музична школа; але знаходиться вона в старій будівлі чи просто зведеній на місці попередньої, не знаю. У ній я навчався сім років — із 1951-го по 1958-й рік. Ще два будинки семирічки знаходилися по другий бік вулиці, на місці нинішньої школи. До них прилягав величезний плодовий сад з віком дерев 30-40 років — не менший за розмірами, ніж сад Баталіна в центрі. Ці всі будівлі та сад колись належали поміщику Кулькову — це був його маєток. Ще багато років після того, як Кулькова розкуркулили та вислали в Сибір, це місце та будівлі бориспільці продовжували називати його іменем, як і школу.
Закінчив я семирічку на відмінно. Навчали нас хороші педагоги, які однаково любили всіх: і відмінників, і трієчників. Запам’ятався учитель математики Остап Левкович Бабич, який з притаманним йому гумором викладав і свій предмет:
— Миколо, ти зі школи як ідеш, манівцями?
—Та ні, навпростець, по Лисичівці.
— Так от, діти, манівці — вулиці Вокзальна та Лютнева — це катети, а Лисичівка — це гіпотенуза утвореного цими вулицями трикутника.
Ще згадується Василь Федорович Паціра — завжди привітний, енергійний чоловік, який викладав виробниче навчання, фізкультуру і військову підготовку. У школі була столярна майстерня, де ми вчилися відрізняти рубанок від фуганка та шершебка і навіть виготовляли прості меблі і продавали їх на ринку.
Для занять із фізкультури був у школі найпростіший реманент: ями з піском, стійки, канати, гранати, а взимку — лижі. Якось я виграв районні змагання серед семирічних шкіл із бігу на лижах на дистанції 3 км і був нагороджений книгою «Солдати другого фронту».
На заняттях з військової підготовки ми навчалися стріляти із гвинтівки ТОЗ-8.
У школу у 50-ті роки ходило багато «переростків», які через війну не змогли вчитися і тепер за віком мали бути у старших, а були в молодших класах. Часто від них менші діти потерпали. Якось один із таких «переростків» стяг із мене, першачка, кашкета, і підкинув його, а його товариш вистрелив у нього із дробовика. Тоді всі хлопці ходили в головних уборах — кашкетах чи шапках-вушанках, ходити з непокритою головою було соромом.
Ще запам’ятався випадок, який сьогодні сприймається як курйозний, а тоді вартував моїм батьками неабияких нервів. Коли на Груздівку провели світло, батьки купили радіоприймача. І я здуру в школі «ляпнув», що ми вдома «слухаємо Америку». Тата, фронтовика і інваліда, викликали в міліцію, а вдома мене чекала «виховна година».
• На вул. Груздівка, середина 1950-х рр.
Вуличні розваги та виховання
«Крім школи, нас, дітей, виховувала вулиця. Діти від 3-х до 10-ти років грали в «чижика», «гілки», «цурки-палки». Старші, 10-14-ти років, вже грали у футбол, між кутками — Козерівка, Груздівка, Малошевщина. З «базарцями» і «вокзальцями» чомусь ворогували і з ними не грали.
Зимою малі й дорослі лаштували ковзанки, навіть із трамплінами, з них спускалися на чому було. Зими були сніжними. Ліпили сніговиків. Тато мені з березових дошок зробив лижі — а їх кінці загнув, спочатку нагрівши дошки у кип’ятку.
При тривалих відлигах, коли левади заливало водою, а потім вони замерзали, старші діти та парубки будували «забаву». У лід вморожували вісь із колесом від воза, на ньому дві лати, однією з них розкручували колесо, за другу трималися діти на санках. За спрятливих умов, було, летиш по льоду 300-500 метрів із «космічною» швидкістю.
Але були і інші повоєнні дитячі забави — криваві, з тяжкими наслідками. Десь у середині 50-х років зі станції «Бориспіль» Груздівкою в напрямку Дівичок прямувала колона танків. Один із них зруйнував дерев’яний мосток і застряг у ньому. Наступний танк об’їхав дренажні рови лівою левадою в напрямку Бабичів, всі інші послідували за ним і підняли нагору все потоплене в каналі у військовий час. Де воно там узялося? Станції «Бориспіль», «Березань» та «Дарниця» постачали війська на Букринському плацдармі у вересні-жовтні 1943-го року, у період дощів, розпутиці, суцільної грязюки. Якщо техніку, що перевозила боєприпаси та амуніцію, обстрілювали чи бомбили або вона застрягала, то вантаж просто скидали обабіч, аби тільки виїхати з багнюки. Так от, після того, як танки поїхали, прийшла черга дітей-«археологів». Вони майже цілими діставали ящики зі снарядами, мінами, гвинтівки… А потім калічилися. Такі випадки були на Глинищі. Ніхто у населення та дітей те все не вилучав, нікому було цим займатися — на весь Бориспіль один дільничний, не те що зараз.
Хлопчачі витівки — то взагалі окрема історія. Шкодили всі, і ми з братом не виняток. У п’ять років я мало не спалив сарай для худоби. Допитував мене тоді дільничний міліціонер Поспєлов, якого знали та боялись і діти, і дорослі. Я від страху сховався під стіл і звідти відповідав на його питання та просив не забирати мене в ДОПР (аббр. Дом принудительных работ — місце попереднього ув'язнення в першій половині 20 ст. — ред.).
Молодший брат змагався з товаришем у парку, хто швидше поцілить у ліхтар, а в якості покарання ціле літо полов городину у радгоспі «Промінь». Частенько нас ставили на гречку, не забували ми й що таке віжки й пуги (батіг — ред.).
Але виховували не лише лозиною. На нашій Груздівці періодично з'являлися дві жінки: висока та струнка з нетиповими рисами обличчя, за що її називали «іспанкою», а з нею німа із психічними порушеннями. Їх часто дражнили та цькували діти. Одного разу мама побачила за цим заняттям і мене. Спочатку добряче відлупцювала, а потім відвела в Миколаївську церкву і звеліла розповісти все батюшці на сповіді та пообіцяти більше так не робити.
Пригадується і такий випадок. Жили на Груздівці дід із бабою, їх сини загинули на фронті, іншої рідні в Борисполі не було. На присадибній ділянці у них ріс сад. Ми малими всі навколишні дерева «обносили», а цих людей не чіпали, бо боялися діда з довгою бородою. Але якось дізналися, що діда немає вдома, а баба далеко в полі, і бігом до груші. Увечері мама поралася біля худоби, ми з братом пили молоко, аж бачимо — у двір баба-сусідка заходить із двома відрами й маму гукає. У нас аж у грудях похололо. А баба й каже, що вітер із дощем шкоди в саду наробили, багато плодів позбивали, то вона принесла дітям яблук і груш. І ні слова, ні пів слова про наш негідний вчинок. Давно це було, але цю мудру та добру людину я не забув, хоча вже й імені її не пам'ятаю».
Як у людей забрали левади
«Я вже згадував урочище Глинище, яке використовувалося як пастовень для власної худоби людей. Починались ці болота в Голубівці і тяглися аж до Вигону на Коломичівці. Одне називалося Каховка, інше Ралківка, а за містком «малої залізниці» або Кукушки (яка йшла до Старинського заводу) — Коноплянка. За «великою залізницею» місцевість називали Зайців хутір і там у повінь було безліч заплав Старої Красилівки. Власники тварин наймали пастухів та підпасків, по черзі їх годували.
Але вже в середині 50-х років пасовища у громади забрали, сказали: «Молоко купите в магазині або на фермі». Слідкувати за виконанням партійних рішень колгосп уповноважив охоронців та об'їздників. У нашому кутку таким був чоловік на прізвисько Кукса. Він їздив левадами по колу: від Білодідовки до Коломичівки, потім на Вигон і понад болотами повертався до Глинища та Голубівки. Довелося людям випасати корів вздовж канав та струмків. Для корови це мука, як і для пастуха. Корова не знає указів і не розуміє, чому їй не можна їсти чудову отаву. Тільки відвернешся — вона вже в леваді, де на неї чатує Кукса. А потім тато годує та поїть охоронця, щоб віддав корову, а винуватця виховує.
Якось вирішили ми з братом помститися Куксі — назбирали в торбу патронів та пороху, і біля містка коло Глинища розпалили багаття і вкинули в нього цю торбу, коли охоронець наблизився. А самі сховалися в урвищі. Слава Богу, ніхто тоді не постраждав. Отака була реакція дітей на несправедливість дорослих, такий своєрідний протест проти системи. Чи винен був Кукса, що виконував розпорядження керівництва? Такі ж сумлінні виконавці, як він, роками раніше відбирали в земляків майно, худобу, розбирали хати, засилали до Сибіру. Мама розповідала, як їхню родину у 30-ті виганяли з хати та двору вчорашні сусіди.
У історичних матеріалах «Вістей» неодноразово згадувався Сошников, грізний керівник колгоспу. Я, ще малим хлопчаком, теж чув це прізвище від сестри, на той час ланкової колгоспу. Якось привіз до нас у двір бригадир підводу, завантажену корінцями кок-сагизу, і каже: «Звелів Сошников до ранку всю купу перебрати і розсортувати». І ми всією сім’єю вночі при каганці виконували його наказ. Кок-сагиз — це каучуконосна рослина, що росте в Середній Азії. Його вирощували в Узбекистані, Казахстані, а потім вирішили спробувати в Борисполі, у 50-х роках. Вирощуючи його, дівчата бовтались у холодній воді в болотах майже до зими. А з волокон кок-сагизу виготовляли корд для шин реактивних літаків».
Дитячі заробітки
«Ще хочу розповісти про дитячі заробітки в ті часи. Всі діти з нетерпінням чекали зимових канікул та різдвяних свят і, отримавши табелі успішності, бралися за вивчення колядок, щедрівок, посівалок. Я з двоюрідним братом Михайлом цим «бізнесом» займався по 7-й клас включно. Крім хрещених батьків, родичів, поздоровляли сусідів та знайомих. І через багато років пам'ятаю кілька колядок, а особливо ціную мамину, старожитню «Чи вдома, вдома пан господар?» Обдаровували колядників пиріжками, горіхами, яблуками, грошима теж, але не скрізь. Відзначу, що двері колядникам завжди відчиняли, навіть чекали їх.
Влітку за тиждень-два до Трійці більшість дітлахів рвала лепеху. З Малої Козерівки повз околичну хату Кротових опускаєтеся вниз до лугу — і ви майже на Каховці. Прийшли на місце, обдивились, закотили (а то й скинули) штани, і за роботу. Одночасно з працею ще й лікуєтесь — як наскубете кілька пучків і винесете з води, обов'язково доведеться знімати з тіла п'явок, які, як вважається, водяться лише в чистій воді. Цінувалася висока, запашна та з червоним корінцем лепеха, а як такої нема — ідете далі до Ралковки чи Коноплянки. Рвали для домівки, родичам та сусідам на замовлення, а решту тато продавав на базарі.
Для відпочинку та купання водойми бориспільські не були придатні, але в них водилося безліч птиці та дрібного звіра. Місцеві мешканці в кінці літа у висихаючих заплавах Коноплянки та Старої Красиловки ловили в'юнів та дрібну рибу. Мама частенько купувала у «хуторських» приправлені печериці і дрібних щупаків.
Я вже згадував про ворожнечу між дітьми з різних кутків Борисполя, коли «чужого» могли й відлупцювати, відібрати особисті речі. Майже завжди на містку Кукушки (малої залізниці) хлопців, що йшли поодинці з лепехою до міста, перестрівали старші діти з вокзалу і відбирали її. Тому ми гуртувалися, навіть наймали собі «охоронців». Одною з таких була дівчина Таня — сирота, яку вдочерила родина Ярошів. Хоробра, безстрашна в бійці, з бляхою на солдатському ремені».
• На вул. Груздівці, 1960-ті
Бориспільські Зайці
«В одному з матеріалів «Вістей» якось згадувалася сажалка на початку вул. Глибоцької, яку називали Зайцьовою за іменем власника тамтешніх земель. А я пам'ятаю Зайців хутір, за вокзалом. А ще поряд із нами на Груздівці зовсім недовго винаймали сусідську хату виселенці Зайці, які свого часу були розкуркулені. Після смерті Сталіна в Бориспіль почали повертатися в'язні і виселенці. Один із в'язнів поселився в хаті померлого Тимофія Піця, а сім'я засланих Зайців у халупі — літній хаті. Потім вони отримали земельну ділянку на вул. Садовій, нашвидкоруч побудували невеличку хатку, значно меншу за нашу. Зі старшим за мене років на 3-4 їхнім сином я ходив на будівництво. Здаєтся, був у нього ще один брат. А ще він мав молодшу сестру, сліпу від народження. Коли її виводили з хати, я інколи з нею спілкувався. Вона була освіченою, читала книги азбукою Брайля.
Голова родини Зайців був років 50-ти, займався мисливством, мав рушницю. Вони трохи товаришували з татом. Якось навесні на прохання Зайця на санях вони поїхали на хутір, взявши з собою ломи та сокири. Наробили ополонок, наловили риби. Привезли декілька лантухів, але здебільшого дрібної: плітка, в'юни, карасі та щупаки.
Років через 15, вже дорослим, відвідав я цей хутір після закінчення робіт з меліорації. Там були викопані такі глибокі рови, що Борисполю з північного боку вороги були не страшні. А замість водойм дитинства побачив я брудні, смердючі калюжі, подекуди порослі очеретом, ніякої ніде лепехи. На території хутора радгосп Промінь облаштував літній табір для худоби, викопав сажалку для водопою поряд із зарослою старицею. В копанці ми піймали кіклькох карасів та в'юнів і повернулися додому. Що там сьогодні, вже не відаю, як і не знаю, що далі було з Зайцями та їх нащадками.
Крім уже згаданих виселенців Кулькових та Зайців, були ще Малошевські — колись їх велика садиба знаходилась на розі Козерівки та нинішньої Тургенєва. Пізніше там спочатку зробили райвійськкомат, потім побудували тубдиспансер, але місцевість ще довго називали Малошевщиною.
Ще, до слова, згадаю про велику дерев’яну комору на височенних підмурках, зроблених із надгробних каменів із Книшового кладовища. Стояла вона на розі вул. Толстого та Вокзальної. З протилежного боку, на розі Лютневої і Вокзальної, були колгоспні стайні і невеликі майстерні. Коли ці будівлі зруйнували та куди потім поділи надгробні плити, не знаю».
• Центр Борисполя, 1970-ті
Юність
«Із семирічки я перейшов у першу школу, де навчався три роки. Закінчив її у 1961-му році. Із учителів хочу згадати вчителя музики і співів Сергія Павловича Корніяку. Три роки я співав у шкільному хорі. Співали ми «Шахтарочку», «Бурячки» на районних і обласних конкурсах. Виступали в українських народних строях, у вишиванках, а дівчата ще й у вишитих спідницях. В тій вишиванці я й зі школи випускався, по цю пору її зберігаю.
За протекцією батька мого шкільного товариша Олексія ми влаштувалися після 8-го класу на цегельний завод. Належав він Міжколгоспбуду, працювали на ньому здебільшого жителі с. Іванків. Законів про працю тоді ніхто не дотримувався, і ми, підлітки, працювали за графіком «день-ніч» майже на всіх технологічних процесах, крім посадки сирця на обпал у піч. Олексій пропрацював місяць-півтора, а я залишився до кінця сезону. Там добре платили, тому про школу я забув і повернувся до неї аж у жовтні.
Відвідував я і спортивну школу, займався легкою атлетикою. В групі Василя Івановича Калиновського я, восьмикласник, навчався з визначними діячами бориспільського спорту Григорієм Білимом і Галиною Вошкулат (Развіною). Беззаперечними авторитетами були старші вихованці: Штепа, Почепець, Киричков, Перепльотчиков, Лашкова, Богуславський, Король. До побудови окремої будівлі споршкола знаходилась у південно-східному крилі Будинку культури, займала кілька кімнат. Ніяких санітарно-гігієнічних умов ні діти, ні вчителі не мали.
Завжди велелюдними були щотижневі поєдинки з футболу між бориспільцями та військовими. Поруч із футбольним полем були майданчики для гри в волейбол, баскетбол, гандбол, які теж мали своїх прихильників. Була яма для занять стрілків.
Майже поруч із Будинком культури знаходився літній кінотеатр — огороджений простір із лавами, екраном та будкою механіка. Неподалік щовечора на стовпі горлав репродуктор, а транслювали чомусь латиноамериканські мелодії. Дітей на літнє кіно допускали лише з батьками.
Закінчуючи розповідь, скажу, що я та мої діти зростали під клекіт лелеки, ранковий спів солов'я. В полі було легко працювати під спів жайворонків, переклик перепелів, а тепер навіть ластівок та снігурів не побачиш. Хочу запитати у влади. Чому в місті майже відсутні зелені зони, чому мої внуки і правнуки позбавлені можливості спілкування з природою, не мають змоги спостерігати, вивчати, любити та шанувати її?»
• Змагання з плавання у Кийлові
коментарі