Лідія Шульга (дівоче прізвище Щегель) народилася у 1936-му році у Борисполі. Її доля схожа на долю сотень та тисяч українських жінок: війна, важке повоєнне дитинство і юність та тяжка праця. Незважаючи на вік, вона досі вправно порається по господарству, не втрачає оптимізму та має добру пам’ять. Історія її життя — у матеріалі «Вістей». Як і розповіді інших жінок-старожилок міста, передаємо її спогади мовою оригіналу — бориспільською говіркою.
Роки війни
«Хата наша стояла коло левади між Груздивкою і Козерівкою, а дійти до нас можна було з обох цих вулиць — із центру через старий базар, і прямо по вулиці додому. Але ближче ми були до Груздивки, тому адресою нашою вважалася Груздивка. Потім, як уже присвоювали після войни нові адреси, то це вже був провулок Матросова.
Дівоче прізвище моє було Щегель, а батько був із роду козаків. Материн батько — Йосип Прожейко— тоже був козак, сам він десь із центру. А баба Марфа, його дружина, із Олексянки, зі Свідрів.
Як война началась, було мені 5 чи 6, а брату було 2 годіка. Така левада була велика коло нас і росли тополі високі. Мама там корову і телицю прив’язувала, то забрали німці обох. І собаку вбили. Собака був у нас дуже розумний. Було, побіжить по сусідах, і то молока бутилку принесе, то чавун із чимось притягне. Мама, було, й лає його, кричить на нього: «Не носи, не нада», а він все одно тягне все. І убили його німці.
У баби Масіїхи у провулку на городі викопали чоловіки глибокий-глибокий окоп. І туди всі збігалися, коли бомбили. А в нас погреб був коло хати, то ми сиділи в погребі — мама, я і братік маленький. А батько, не знаю де був, мені не казали — чи в партізанах був, чи ще де. Але було навідується до нас. І якось привів раненого до нас у погреб. А була в нас на вулиці така Марія Качайло. Казали, її чоловік був ізмєннік родіни, але це так балакали, а чи правда, я не знаю. Вона все ходила по вулицях, і тут прийшла до нас, і в погреб. А там цей ранений лежить. І я так добре запомнила, що вона з його знімає туфлі і мамі каже: «Вони йому вже не нужні будуть». І зняла туфлі і пошла. А тоді щось увечері прийшов батько. Він вечорами, смерком, було, прийде на яку годину чи пів години, і побіг. Мама йому розказала. То він зняв свою обувку, надів на нього і повів лісами на Київ. Я тільки запомнила, як він сказав мамі: «Я його довів до Дарниці, а він там уже дорогу знає, бо він київський». Я, було, маму питаю, хто це, чому він пішов, а вона каже: «Тобі ще цього не треба знать», і все. Коли на другу ніч приходять німці. А нас батько повів до баби Масіїхи в окоп. Сказав наш погреб закрити і навіть не навідуватись туди, сидіти поки в окопі з іншими людьми. І на наступний день прийшли німці до нас у двір. А коло нас жив Момот, старий уже дід, так він наблюдав. Потім сказав, що приходили, погреб одкрили, щось белькотали по-своєму і пішли.
А ми в окопі якраз сиділи. Він був дуже великий, глибокий, і зверху засипаний. Так як ото в піч чавуни ставлять, так ото така дірка була в землі, і ми залазили. Мама з нами як прийшла, було там вже багато людей, і вона сіла скраю. Коли біжить німець. Дьорнув гранату і кинув, і побіг. І мамі в пелену. А мама Валіка малого держить на руках. То вона за ту гранату і кинула на вулицю, вона й бухнула.
Вже як я велика була, то розповідали, що Качайло сам був із Турукаловки, був він поліцаєм, і з німцями потім поїхав. Тоді багацько таких було. Один поліцай у центрі був, потом після войни товар із бази конем возив. Про Бубона з Бежівки тоже казали, що був поліцаєм, були такі слухи.
А ще майже кожну ніч у нас ночували брати мамині з Турукаловки. Тільки смеркло, вони поприбігали, бо вночі поліцаї ходили, ловили хлопців і дівчат, щоб у Німеччину вивезти. Мама з батьком їх ховали за піччю, а скраю самі лягали. Вдень хлопці удома ховалися. У них були дві глибокі ями, в яких тримали кролів. Як тільки чують, що собаки гавкають — у ту яму, до кролів. Літом в городі тої ями і видно не було. А сестри їхні на роботу щодня ходили, до німців. Тоді це обов’язково було, не можна було не йти.
А як відходили німці, все палили. Після пожару ми прийшли — хати немає, згоріла, сараю теж нема, худоби нема. І Груздовка вся спалена, немає ні хат, нічого. Куди йти? Материна мати, баба Марфа, на Турукаловці жила, отам аж під Мартусівкою. Пішли ми туди, і з нами батьків батько, дід Нікіфор. Зараз там воєнгородок, а тоді не знаю, що було, але самольоти там стояли і взлітали. То ми пішли туди жить. Там сім’я велика була теж. Баба Марфа і дід Йосип, дядько Костік і дядько Микола ще були молоді, а дядько Василь і дядько Павло були на войні. Дві тітки були молоді ще. Воєнгородок був близько, і дуже багато солдатів приходили ночувати. Їм стелили солому, а на солому тряпки та простині, що було. І діду Нікіфору теж там коло них стелили. Ще война не кончилась, як він помер. То батько взяв на почті, де він устроївся на роботу, коня, приїхав, і одвіз на Коломичовське кладбище.
Отак ми живем, война наче вже вщухає, і тут прийшов дядько Павло додому. А баба Марфа його не познала, думала, якийсь солдат прийшов. Та й питає: «А чого ж ти сам, а де інші хлопці?» А він дивиться на неї і каже: «Мамо, ви мене не познали?» Як кончилась война, і дядько Василь прийшов додому, батько навіз матеріалу, і почали ми хату знов строїть на Груздовці, і через рік десь і перебралися туди.
Про війну часто потім згадували, ще десятки років після неї. Багато хто був у Германії, на примусових роботах — і родичі, і сусіди. Як зійдуться на День Побєди, та кожен розповідає, а ми тільки слухаєм і плачемо».
Повоєнні роки та навчання у школі
«Пам’ятаю, по базару із Сеньківки Борис такий ходив зимою, босий, і все, було, співає. А як побачить яку молодицю — і побіг за нею. І поки він її не поцілує, на своє мєсто не прийде. Сорочка на ньому така длінна, брюки широкі, і босий, без фуражки, без нічого. А на дворі ж холодно, зима. І що мені запомнилось, він усе співає: «Їжте булку, їжте мед, і дивіться наперед. А як устане китаєць, буде світові кінець». А мені було 10 років, не могла зрозуміти, чого він так співає. Война ж уже пройшла.
І пошла я в школу. А школа була в нас, як із Груздовки виходить на Козерівку. Ну яка школа, хата обикновенна, через городи пройдемо — і школа. І тут у перший клас приходить до нас ота Марія Олександровна Качайло учителювати. В класі нас було не знаю скілько душ. Мені мама платок дала, книжки зав’язувать. Чорнило не у всіх було, то хто карандашом, хто чорнилом писав. А ще у каждого були воші. Було, сидиш на уроці, дивишся, а вона лізе по спині в когось. Страшно. Батько мій десь дустового мила роздобув, то виводили.
Якось на Паску мене мама в церкву взяла, подивиться. Церква була на Яцютовці, її ще потім спалили. А тоді приходжу в школу, а вчителька пише мені в зошиті, щоб батько прийшов. Я наче нічого поганого не зробила, не могла пояснить батьку, чому його викликають. То він в обідній перерив прийшов. А вчителька йому й каже: «Ваша дочка ходила в церкву. Хіба ви не знаєте, що це не можна робить?» А батько на неї дивиться, а тоді каже: «А ти знаєш, хто ти така і хто твій чоловік? Його й досі немає. Всі ізмєнніки стоять на учоті, а твій утік». Нічого вона йому на те не сказала, але більше мене не чіпала. Я ж була похрещена, а Валік і Жора ні, і мати переживала через це. У неї вся сім’я віруюча була. І як пост, то постовали всі, тільки меншим молока трохи давали.
У 3-й клас я вже в першу школу пішла, у центрі. Тоді ми вже стали трохи веселіше жить, батько корову купив. Наша сім’я голоду не знала ніколи. У нас батько такий добрий був, царство йому небесне і мамі, вони так беспокоїлися за дітей, щоб і молоко було, і м’ясо, і щоб усе було їсти. Батько все, що треба, і дістане, і привезе. Сарай такий змайстрував, очеретом укрив, там стояла корова. І поросят купив двоє. Одне кололи на Різдво, а одне на Паску. Заколе, поріже, на базар ніхто нічого продавать не носив. У нас жив поляк один, Красуцький, добре м’ясо коптив. Окороки, почерьовка, ошийок, усе коптили. Мати на хаті марльою чи білими простинями пообв’язує на літо, щоб муха не тронула. Потім полізла, нарізала, прокип’ятила, і можна їсти. Зараз такого немає. Добре було дуже. Ще ковбаси наробить, жиру натопить, позаливає, в погребі поставить. Ми не голодовали. Що в нас не було, то тільки хліба. Хліб був по карточках. Як привезе мати дві хлібини українських, дві-три сельодки копчені, то таке смачне, їсиш і хочеться. Зараз нема такого копчення. А люде були що й голодовали. У нас подружки були Валя і Вєра Паліхови, часто прибігали гратися. Нам уже й обідать пора, а вони все гуляють. То мама їх звала обідать, вони їли, а тоді вже додому бігли.
Про голод 30-х років батьки мені нічого не розповідали. Казала мама тільки, що у баби Марфи город дуже великий був, до самого воєнгородка смуга тягнулася від Мартусівки. То було насаджують і пшеницю, і все, і ховають у мішках на хаті. А як знайшли й забрали, то вони годі ховать на хаті, а зробили підпіл, і вже там ховали. І як заріжуть порося, то сало теж під полом ховали, нори такі робили під хатою.
Вже як пішла я в старші класи, так тоді нам у школі вчителі розказували про голод, і по радіо говорили».
Побут та господарство
«В мене було 5 братів, і я лише одна дівчина. Сім’я була весела й дружна, а батько й мати дуже хазяйновиті. Мати в нас була трудяка, і мене годов з 12-ти теж заставляли робить. Тримали корову, поросят. Мама в Київ їздила торгувати городиною, а я по хазяйству — полоть, і все робить. Інколи й мене брала торгувать, а мені так понравилось, що я пішла після школи в продавці. Як приїжджали в Київ на базар, то мама каже, було: «Ти, Ліда, торгуй, а я поорудую». Це так називалося дістати щось: булочки які, чи ще що. А додому ми їхали здоровою грузовою машиною. Було, мати залізе, а я стою і руку тягну, мама за руку вхопить і кидає мене в кузов. А дорога була страшна зразу після війни: такі ями, вибоїни, скільки людей гинуло тоді в аваріях на тих машинах і дорогах. А вже пізніше до електрички ходили. На плечі взяли мішечок, в руки кошолку, і пішли. А тоді батько купив велосипед, Валік підріс, то, було, велосипедом одвезе, ми поїдем поторгуєм, і назад цим поїздом вертаємося, а Валік нас ждав. Літом мама для нас усілякі фрукти купувала, нічого не жаліла. Ми ніколи ні в чому не нуждалися.
А одне врем’я стало так, що топить нічим. Батько з мамою на полику спали, а ми з братами на печі. Утром встаємо, а вже так холодно, що вода у відрі замерзла. Що ж тої печі, попробуй протопить.
То ми з Валіком беремо мішки і у Бортничі їдем електричкою збирать шишки. Бувало, що мішок шишок на пероні останеться, не вспівали в поїзд закинуть, бо він зупинявся буквально на секунди. Чотири мішки поки запхаєш, а поїзд вже їде. То я бігом Валіка заштовхую, а сама біжу і по ступеньках заскакую теж.
А літом їздили торф копати, машиною із пошти. Батько робив там, і брав мене й Валіка. Якось машину нагрузили і поїхали відвезти торф, а нас із Валіком оставили ждать. А там траншеї такі великі, і в них вода і качілки ростуть. В мене плаття було зелене в дрібну-дрібну таку квіточку. Мені захотілось качілок нарвати, як плигнула я в ту торф’яну канаву, а там по груди води. І мене туди далі тягне, вже й руки там. На щастя, повз якийсь дядько на коні їхав. Валік кричить, і я кричу. Так він під’їхав, пугу намотав на руку і кинув мені. А я не можу впіймати. То він підліз ближче, іще кинув, аж поки витяг мене — вже без взуття, в болоті осталося. А так би і я осталась у болоті. Пиляли б торф, і дівчину порізали б колись, та й усе…
Торфом топили, шишками, де ті дрова, дерев не було. А як вийти з провулку, була хата, там жили ще одні Щеглі, а звали їх по-вуличному Лахва (чи Лафа). Вони по лісах їздили, дивились, де рубали дерева, а тоді їхали туди і корчували корені (кічки). Кічки рубали й продавали, ними теж можна було топити. То мама в них інколи купувала дрова, як не ставало торфу й шишок.
Важко було, але головне, що ми не голодовали. А були люди, що й куску хліба раді були.
У школі теж топили грубу. Якось я стала погрітися, і плаття згоріло ззаду. Я плачу, то вчителька привела мене додому, щоб не лаяли. А мама швачка була, в неї і машинка була швейна — прилатала кусок якийсь, і на другий день я вже в школу пішла в тому ж платті. До мами вся вулиця носила шить.
А на ноги що було. Лапті, тапочки такі. Самі шили, з чого було. Літом босі бігали. На леваді теплінь, гарно, гусят пасемо і яйця збираємо, розкошуємо. А на зиму мама валянки нам пошила. Я, було, прийду зі школи, а Валік уже жде. Я валянки зняла, Валік надів, і пішов теж у школу.
А як замерзне левада, я надіну валянки і іду поковзатися. Прийду, надіває Валік і теж пішов ковзатися, а я в окно дивлюся. А раз сусіди на леваді зробили таку лАтину здорову з колесом — воно крутилося, до нього чіплялися і каталися по льоду. У матері була юпка така шерстяна плісірована. Наділа я її і пошла кататися. І докаталася до того на тому колесі, що од юпки тільки поясок остався.
А солодощів тоді не було, як зараз. Банок не було, замість них сулії 3 і 4 літри. Мама накидає туди вишень, смородини, сахаром засипле і на окні поставить. Воно грає потім. Як батьків немає дома, ми з Валіком до банок. Наллєм соку, попили, а туди води. І так не один раз. А воно ж тоді не те получається. Або сахар понаходим у кусочках погризем.
А ще в нас був колодязь і дуже добра вода. Так, було, аж із вокзалу приходять по воду з суліями. Поналивають, у дві руки, і пішли. Колодязь старий дуже, із зрубу, з гусаком (журавлем)».
Роки юності
«Після школи год я була дома. Була в нас сусідка Уляна, тоже Щегель, але на неї казали МаркісИ чи Маркіска. То брала мене у найми. До діда Прохора і баби Прохорихи Масіїхи копать. Були у них сини Федор, Василь і Іван. Федор і Василь були в Києві. А Іван учився на машиніста поїзда. Потім теж одружився на дівчині з Груздивки і поїхали в Київ жить.
І вдома роботи багато було. Мати в Київ поїде, я корову подою, Федору Головку (пастуху) наллю молока, пів буханки хліба, вижену йому корову. Батько був листоношою. На обід прийде, то треба піч розтопити, їсти наварити. А в суботу піч помазати треба, поли повимивати, іншу роботу домашню поробити, корову попорати і сіянки ще корзину пов’язати пучечками.
А увечорі з дівчатами на вулиці збиралися. Тоді як було: зберуться дівчата на кутку, а тоді й хлопці приходять, на гармошці грають. Було, посходимося і танцюємо аж до 12-ти. А мати з батьком були дуже строгі. Особливо мати — як у 12 не прийду, то піде до колодеця шукати, а треба, то і на центр побіжить. У центрі тоже танці були, в парку. Там я з чоловіком своїм і познайомилася якось.
На танці я з подругами ходила: з Ніною і Надьою Сіренковими, Гальою Гачишиною, Женьою Новосєльською, а ще до Колосів щоліта приїжджали з Лєнінграда дві дєвочки, Свєта і Емма. Емма, пам’ятаю, страшне як любила вареники з клубникою. Ми ще з нею пісьма писали одна одній. В кіно ходили. На проводах (виряджанках) в армію теж гульня була, там часто знайомилися дівчата з хлопцями.
Потім пішла я на курси товароведів-продавців. Поїхала в Київ учиться, і жила там. Кончила курси, пішла на роботу в сільмаг. Було це мені 17 чи 18 год. Спочатку біля прилавку стояла, коло продавця, на питання покупців відповідала. Після практики мене поставили на розвозку надворі. Тоді витягували на вулицю розвозку-каляску — трохи парфумерії, трикотажу трохи, отаке, і я під сільмагом цим торгую. А ввечері завозять те все всередину. А тоді мене забрали в універмаг, поставили в готовйо (відділ готов’я, тобто готового одягу — ред.)».
Заміжжя і діти
«Познайомились ми з Михайлом, чоловіком моїм, на танцях. Трохи повстрічалися, а потім він послав сватів, посватали мене. Розписалися ми, і тут 4 лютого 1962 року в мене помирає батько. А брат Жора в армії був. Мати просила свекруху перенести весілля хоч на пів року, але та настояла робити свадьбу. Каже: «Я все купила, в мене все є, і ми Ліду після 9 днів заберем». Приїхали, мене забрали, свадьбу зробили — прийшли дядьки, тітки і баби Марфи сестра з дідом. І прийшли з універмагу дівчата Катя Цілик і Маша Ламаш, принесли ковра на стєнку. А вдома не робили нічого. Оце така в мене свадьба була.
Прізвище в мене стало Шульга, а переїхала я в хату чоловіка на Бежівку. Казала свекруха, на вулиці поміщик Бежов колись жив, у нього були великий маєток і земля по праву сторону вулиці. Тому вулицю так і називали. Із свекрухою я жила дуже добре. 22 роки прожила з нею. І невістки мені були як сестри, дві Вєрки. Усе їм могла розповісти, завжди радилася з ними.
Свекруха дітей няньчить, їсти наварить. А тоді вже до мене перейшов обов’язок їсти варити, а свекруха лише дітей допомагала глядіти. Поважчало мені, попросилася на роботі і перейшла на базар, там був павільйон універмагу. Там було легше, бо поторгувала до обіду, а тоді додому хазяйнувати.
На Сіриківці на озері кожної зими каталися діти — на санях, на коньках. Бувало, йду з роботи — а там їх тьма, і льоду не видно. Якось приходжу з роботи та й питаю свекруху: «А де малишня?» А вона й каже: «Знайшли твою краску (помаду), понакрашувалися, на коньки, і пішли на Сіриківку». Ота помада — то єдине, що я використовувала із догляду і косметики. Ніколи ні крему, ні пудри, нічого зроду не було. Дівчиною не користувалася й помадою, а потім уже бачу — невістки брови підводять, губи красять, то я й собі помаду купила.
Вже як двоє дітей у мене було, Саша і Серьожа, і була я вагітна третім, пішла якось я до мами. Та щось пожалілася на чоловіка. А вона дивиться на мене та й каже: «Ти, може, й нужна ще комусь будеш, а от твої діти не нужні нікому. Твої діти будуть попихачами. Бачили очі, що купляли, тепер їжте, хоч повилазьте. Іди і живи, кряч по-шульгівськи. Роби і кохай дітей». Поплакала я на її слова, та й пішла додому. З того часу й крячу я по-шульгівськи вже майже 70 років.
10 год болів чоловік, гледіла його. Був паралізований після інсульту. Майже 14 год як нема його, а я все крячу по-шульгівськи.
Як родила я третього, то в універмазі сказали, щоб пішла получила допомогу. А мені так стидно було, то я й не пішла. Думаю, самі заробимо, не буду брать нічого.
50 соток города було у нас, три городи: Шульгівський, Кривошиїв і Тильчин. Свекруха вмерла у 82 роки, на Миколая, навесні, я осталася одна на всю ту землю. Чоловік кожен день на роботу, а я ще не на пенсії була. Вова, третій син, якраз ішов у перший клас. Двоє кабанів, двоє підсвинків. Куди мені на роботу ще йти? Раніше, коли ходила на роботу, бариньою себе відчувала. Свекруха дітей у школу виряджала, зустрічала, а тепер як? Мішка, чоловік мій, каже: «Розщитуйся, ти ж зовсім упадеш». Сам він у сберкасі робив, а потім на Сортнасіннєовочі на Промені. То я пішла з роботи, і вже тільки хазяйством і дітьми займалася.
На городі 30 дуг було. Усе треба було обробить, обполоть, зібрати, вивезти, продати. Отака я була хазяйка. Вже синів двох як одружила, стало менше городу, мені легше стало. А молодший Володя женився, вони вирішили один участок продать, Тильчин. То я тільки перехрестилася і кажу: «Забирайте». А ще трохи часу пройшло, вулицю надумали тут робить. Як прийшли землю різать, то що тут робилося, страшне… Одна сусідка кричить, землею кидається, з другого боку сусід кричить, що не віддасть землю, бо тут його пуп закопаний. То я кажу сусідам: «Як вам мало, то копайте в мене, мені хватить».
В 2023-му ще пахала я на городі. Сини допомагали: покопають, картоплю поможуть посадити, поливають. Вони в мене молодці, працьовиті, як я.
Раніше мене в Київ возили торгувать, а потім відмовились. Кажуть, 80 год тобі вже, куди возить, стидно. То я ще трохи поторгувала в Борисполі, а тоді перестала. Після 2024-го року вже нікуда, не хочуть діти. Позакопували стовпчики, відгородили частину городу і кажуть, що цього хватить. Посадили квіти, навели красу. То я зараз тільки бур’яни полю та піони вирощую, маю кілька десятків кущів. Півтори години попрацюю, потім відпочину.
Отаке моє життя».
коментарі