• Віра Герасименко з мамою Варварою та сестрами Олею і Ніною, 1948 р.
Вірі Мариневич (дівоче прізвище Герасименко) у цьому році виповнилося 95 років. Увесь її рід із Борисполя. Попри поважний вік, вона добре пам’ятає всі родинні подробиці та переповідає історії про своїх предків, роки колективізації та війни. Її розповідь буде цікавою і тим, хто складає своє родинне дерево, і тим, хто просто цікавиться минулим нашого міста. Подаємо її розповідь, як і історії інших старожилів, бориспільською говіркою.
Родина
«Я народилася в 1930 році на Коломичовці (нині Франка) у родині Герасименків. Тут жили й батько мій, і дід, і прадід.
Мама Варка 1901 году, її дівоче прізвище Кривоший. На Коломичівку вона прийшла із Бежівки, із ЗвіренкОвого перевулка (зараз вул. Сікорського — ред.), він зовсім короткий був, на кілька хат: Пугачева хата, братів Кривошиїв (Степана і Ничипора) хати і три хати Звіренків. У Степана Кривошия (дідового брата) була тільки одна дочка Маруся. Він куповав землю, багатий був. Клуня була, коники свої, хазяйство, хата велика. Наймити сіяли, збирали, молотили. А тоді їх розкуркулили і сім’ю виселили на Урал. В Бориспіль вони повернулися після війни.
А у Ничипора аж 12 дітей було, але вижило тільки п’ятеро — мати Варка, її сестри Катря, Пріська, Настя і брат Василь. Мати розказувала, що її батько землі не мав. То він куповав на тиждень мішок ячменю, перетовкував і здавав мішок уже чистого (тоді казали куті) в магазин. Цілу ніч товче, щоб за тиждень здать і заробить. І так дітей виростили.
Вийшла вона заміж за Максима Герасименка на Коломичівку. Коли прийшла сюди, свекор Микита ще був живий, а свекрухи, баби Хіврі (Корніякової), вона вже не застала. У діда Микити, крім землі біля хати, ще була куплена ним земля на Оболоні і на Розвилці. Отам, де з’єднуються Коломичівка і Мала Коломичівка, місце називалося Байдак. Оболонь була за Байдаком направо (зараз орієнтовно вул. Городня, Кооперативна — ред.), там була левада. Зараз там сухо, а раніше до Тройці вода стояла, болото було. У діда скраю був сінокос, а далі пахотна земля. Усе в колгосп пошло. А як уже все в колгосп забрали, то хто подав заяву, можна було виписати землю для своїх нужд. На одне домогосподарство давали 60 соток. То біля хати на Коломичовці було менше (бо ще раніше ішла одна дочка замуж, і їй виділили рядом землю хату строїть), і додали діду под вспашку трохи землі на Оболоні. А хто не оддавав свою землю в колгосп, просто забирали все, тільки під хатою землю оставляли.
Жили вони в хаті усі разом. Хата стара, іще прадіда Опанаса, стояла десь на цьому місці, як зараз. Ще жила з ними незаміжня батькова сестра Катерина, десь годов 20 їй було. А тоді вийшла вона замуж і померла при родах. І ще в батька були дві сестри Уляна і Оксена, вже заміжні. Отут поряд із нами в сусідньому дворі жила Уляна, а Оксена вийшла заміж на Бежівку. Уляниного чоловіка звали Грицько Шило, а по-вуличному Байдала.
Коло Грицька Шила жив його брат Йосип. Він одружився на дідовій племінниці Гальці — дочці його брата Євмена, який теж жив неподалік, на Коломичовці. Як забрали Йосипа на войну, в неї родилась дитина-каліка. До цього в них були Маня і Коля, вони померли відразу після народження, а третя Катя, і тоже каліка. Голова як відро, а ручечки і ножки маленькі; вона не ходила, лежала, але говорити могла. Халупу їх у войну спалили, після войни вони жили в будці з дитиною, то сільрада виписала їм матеріали, прислала робочих, і вони їм зліпили хату маленьку. Якось пішла Галька на базар, а грубка чадила, і дитинка задихнулася, 15 год їй було тоді.
Ще один брат діда Микити — Макар — із сім’єю жив на Малій Коломичовці».
Роки голоду
«Батька свого, Максима, я не пам’ятаю, бо помер він молодим, як було мені всього 2 роки. Це було влітку 1932 року. Тоді голоду ще не було. Він поїхав на рибалку з друзями — десь за Чугунку, на болота. Наловили риби, наварили ухи, пообідали, і давай додому збиратися. А батьку погано стало чогось. То хлопці сіли на воза й поїхали, а Максима на полі оставили. А вже утром мертвого забрали. Ото такі друззя тоді були. Привезли б як не в больницю, то хоч додому на возі, то може б урятували.
Так мати з трьома дітьми осталася — крім мене, були старші брат Василь та сестра Оля.
А на осінь уже голодовка почалася, бо неурожай був. А вже 1933 год до осені, пока щось не виросло на городі, голодовали страшно. Весною бур’янець чи лобода почали вилазити з землі, крапива — усе їли. Сусіди з інтернату брали дітей по двоє, по троє, бо на їх трохи давали продуктов. Пам’ятаю, як Мотрі Дідички дітей прийомних на возку везли на кладбище. Свої троє вижили, а прийомні померли з голоду. І рядом Маруся жила, взяла дітей, то тоже свої двоє вижили, а прийомні померли.
Мама казала, що їй говорили тоді, як голод почався: «Ти одного хлопчика остав, а тих двох завези».
А вона не схотіла. Мама їздила у Київ торгувать, і так нас спасла. Як ми вже підросли, мати нам розказувала таке: «Я було торгую, гляну — дітки якісь сидять. Я уже й поторгувала, а вони все сидять. Уже вечір, а нікого нема. Покинула їх мама — казала, піде щось купить, і не вернулася. Я їм їсти дала, а тоді міліція приїхала і забрала їх, повезла у дєтдом. Я як подумаю, Боже мій, як же можна було посадить їх отак і не знать, чи їх забрали, чи дав їм хто їсти? Я хоч увечері, а привезу своїм булки кусок і 100 грам повидла. І скільки не казали мені завезти дітей у дєтдом, я не соглашалася — я ж не зможу жити, не знаючи, як вони там ночують, що їдять». Мама йшла рано вранці, а ми в хаті ждали. Увечері мама приїде, чайку нагріє з гілочок малини або калини, мазанку з повидлом зробить, ми повечеряємо і спати йдем. По Малій Коломичовці баба Цілиха (по вуличному Лахниха) мала яму чорної редьки. То вона мамі давала продавати. Мама казала, як привезе дві корзини редьки в Київ, то на базарі її окружали зразу і редьку ту всю розкуповували враз, бо голодовка ж і в Києві була страшна. Бабі несла вторговані гроші або хліб, і знов брала редьку. В себе на городі нічого не було, не вродило. А в мами часто редьку куповала одна єврейка. А тоді якось каже: «Ви торгуйте, а я вас потом повезу в магазин, познакомлю з продавцем. У вас є щось золоте?» Золота в мами не було, тільки сережки срібні. А єврейка підказує: «У вас же в Борисполі люди продають на базарі золото? То ви у їх купіть і сюди привозьте». Дали мамі грошей, крупи на кашу і продуктов. Вона в Борисполі виходила на базар і купувала колєчки чи цепочки, а тоді возила в той магазин, і їй знов давали грошей і продуктов: крупи, хліба, масла. Отак у голодовку ми і вижили. Уже багато років після голодовки пройшло, єврейки тої може й на світі не було, а мати її все згадувала із благодарністю, казала, що вона нас спасла.
Вже після голодовки мама мусила знов заміж іти, бо важко було з дітьми одній вести господарство. Покійного вітчима Гаврила ми звали дядьком, він сам із Козерівки був. Я його завжди поминаю, як панахиду замовляю, він дуже хороший був — і по двору хазяїн, і як батько. У нього було вже 3 сини, і ще нас трьох за дітей узяв. Ніколи не вдарив, не накричав. Мати було кричить та б’є, як шкоду яку зробили, а він заступається. Народилась у них із мамою сестра Ніна. Іще був братик Вітя, але він помер малим.
Гаврило робив на залізниці, а як перейшов жить до нас, пішов робить у колгосп ім. Кірова на Бежівці. А мати дояркою там раніше працювала. Був у колгоспі здоровий сарай такий, воловник, другий конюшня, а ще посередині була велика короварня. Кухня здорова стояла. Стояли ярма, вози. Із Малої Коломичівки городи доходили прямо до колгоспних земель. Свині як вискочать із сараїв, то забігали людям прямо на городи, шкоду робили».
• Родина Кривошиїв із Бежівки (Звіренків провулок), 1950-ті рр.
Роки війни
«У 1941-му, коли наші відступали, гнали звідкись в евакуацію череду худоби через Бориспіль. Сюди дойшли, а далі вже нІкуди — нємці, окруженіє, нема куди тікать. То тут по полю і корови бродили, і воли, і коні. Наш Гаврило поймав пару волів і корову і привів додому. Іншу худобу теж люди розібрали, а яку не забрали, потім у колгосп привели.
А ще поймав коней, запряг, насадив у воза дітей і повіз кататися по полю. Всі переживають, война, а він дітей по полю катає. А під час окупації на полі робив і за волами дивився в колгоспі, бо умів їх добре доглядати.
Помню я і солдатів наших в окруженії, скільки їх тоді поубивали німці … І всю окупацію помню. Ми ходили до німців робить за їжу — я, і старший брат Василь. На початку Бежівки, де зараз магазин за пожаркою, старостат там був, розподіляли людей на роботу. Були сотенні і десятники (за кількостю хат, які знаходились на їх відповідальності). Старших на труднішу роботу відправляли, а молодші працювали де зараз дитяча лікарня, там госпіталь колись був. А при німцях у старому великому будинку, який там стояв коло саду, був гебітскомісаріат. А де перша школа, комендант Револя жив. Діти молодші в гебітскомісаріаті чи в Револі працювали, замітали доріжки чи іншу неважку роботу робили. За це нам давали талончики на обід у столову. Тоді дорога (Київський Шлях — ред.) вузенька була. Де зараз парк і пам’ятники, стояли магазини різні, і книгарня була, і мануфактура, аж до угла Старокиївської ларьочки стояли. А де зараз фонтан і перехід через вулицю навпроти виконкому, до войни був ресторан, а при німцях столову зробили. Під час обіду музика грала. А як гудок загув — знову на роботу, і треба зайти в ворота, поки гуде, не запізнюватися. 5 часов — знов гуде гудок, лопати поставили і пішли. Ми працювали за їду, а старшим, хто багато ходив до старостату і записувався на роботу, тим щось платили, і тоді можна було купити муки 7 кілограмів, сиру. Брат Василь майже щодня ходив на роботу, щоб заробити.
Навесні почали людей у Германію забирати. Списки складати сказали сотенним. А у вітчима Гаврила син Антон женився і жив на нашій вулиці, а жінка його Люба була сотенна. Дали їй кількість людей, яких треба було зібрати на Германію, і як хочеш, так і набирай. Наші як пішли, то вона мусила виїхати з Борисполя, бо дівчата поверталися з Германії і перестрівали її та кляли. Жили вони десь на Сахаліні, а тоді в Житомир перебралися. У Бориспіль приїжджали до родичів, до нас заходили, але жить уже не жили тут».
• З чоловіком Василем та сином Сергієм, 1980-ті рр.
Кінець окупації
«Два года побула окупація, і начали наші забирать території назад. Стрільба тоді була, і ми ховалися в окопі. Німці прийшли, і забрали і дядька Гаврила, і сусідських чоловіків — Тимоша, Свідра, повитягували їх із окопа і потім постріляли. А хату спалили. Посеред города в нас були груша й вишня високі, ми до них худобу прив’язували, то корова й воли зосталися.
Материн брат Василь Кривоший, який жив на Бежівці, був на войні, а жінка й четверо дітей самі жили, то ми пішли туда жить, бо їх хату не спалили. То туди перебралися ми і ще три сім’ї сусідські, бо хати майже всі були попалені. Спали покотом на долівці земляній. Іще й солдати приходили на ночівлю. Увечері сидимо всі та вошей товчем, а тоді спать лягаєм. Отак пережили зиму.
А волів і корову наших треба глядіть, та годувать. Покойний вітчим з літа наготовив копиці і соломи, і сіна, а німці ж усе спалили. На Олексянці у одного дядька вціліли копиці осоки і ми купували в нього січку, корову годували. А ще буряків вітчим понасівав, а викопать ми їх у вересні не встигли, і вони цілі залишились після пожежі. То ми все викопали, возом поперевозили на Бежівку, і годували і корову, і волів. А ще з буряків самогонку робили й торгували, щоб заробить грошей і якось прожить. У солдатів інколи вимінювали хліб на неї. А ще мати, як стали ходити чутки, що наші вже вертаються, у підпіччя у старій хаті наховала зерна, і замазала глиною те підпіччя. Хата згоріла, а зерно там осталося ціле. А в сусідки були жорна, то ми його перемелювали. А одяг празниковий мати теж ховала, та у грубу, вона ж не думала, що хати палить будуть. Хата горіла, то й одяг увесь наш там згорів.
До війни я закінчила два класи, якраз перейшла у третій. І більш я в школу не ходила. Як звільнили Бориспіль, у 1943-му брата Василя забрали в армію. Вітчима немає, Василя немає, комусь же треба було мамі помагати. Ще й мама восени пробила гвоздком ногу, почався нарив і вона всю зиму лежала, чуть ногу не відняли. Оля корівку подоїть, молоко продасть. А волів оддали в колгосп, і плуга, й воза, увесь реманент — не було кому за ними дивитися. Навесні мати почала тупати, але крива стала. Як потепліло, ми повернулися на Коломичовку, на пожарищі зробили будку, в ній і жили спочатку. А треба було думати, як зимувати знов. То ми з сестрою брали у сусіда возика і возили глину. Скільки ми з сестрою Олею біди зазнали, скільки ми тієї глини поповозили. Кинеш 5 лопат на возочок, да й ледве тягнеш його по піску, вулиці ж нормальної не було. Возили глину з Вигону, з глинища — там, де зараз озеро-копанка.
Солдат звали хату робить, платили їм горілкою, яку мати гнала. Змайстрували невеличку хатинку, обкидали її глиною. Був у нас сусід Михайло РоманОвич, слабий на ноги, то він із в’яза зробив дерев’яну обрешітку, сплів її якось, а ще порізав проволоку на шматки, щоб замість гвоздів використовувати, бо гвоздів не було. І так ми на зиму зайшли у хатинку свою. Хату накрили очеретом, сінці маленькі зробили для корови. Їх глиною не встигли закидати, то обгородили соняшником. Материної сестри чоловік, дід Опанас, сіна накосив для корови, буряка привіз, щоб було їй що їсти. А як піч зробили, радості не було меж. Мати шкандибає, їсти варить та командує, а ми з Олею робимо».
• У міському парку, 1945 р. Із подружкою Галею Гилим
Повоєнні роки та відбудова господарства
«Тоді вже трохи лучче і лучче стали жити. Раніше власть, скільки б зараз поганого про неї не казали, старалася для народу — строїли, допомагали, а зараз багаті понакрадали й живуть, а старці знов старцями остались.
Нас із сестрою взяли в колгосп на роботу — Олю курятницею, а мене свинаркою. Ніна ще маленька була. Був 1947 год тяжолий, але ми не голодовали. Получили за роботу в колгоспі зерно, і повезли в Переяслав молотити, бо в Борисполі тільки жорнами тоді мололи. Я тоді 50 кг пшениці дала на муку. Але були такі дівчата зі мною робили, що картоплю і буряки, які свиням давали, за пазуху ховали, бо так їсти хотіли.
Привезли білу муку, і мати напекла коржиків. І надумали ми брату Василю цих коржиків вислати. Він тоді після войни в армії ще остався служити, у Китаї, в Маньчжурії. А посилку щоб вислать йому, то треба було в Москву писати листа й просити дозволу. То сусід, дід Семен Прожейко, написав листа, і прийшов дозвіл.
Зараз Китай славиться, а тоді така бідність там була — брат казав, китайці були нещасні, голі та босі. Дасть наш солдат якісь штани чи що інше з одягу, не знають як і дякувати. Василь такий добрий душею був, жалісливий, останнє віддасть. Служив він після войни аж 7 год у армії. Давали за цей час йому один отпуск, на 10 днів.
В колгоспі я 6 годов свинаркою була, стахановкою, про мене даже в газеті писали — я гарно гледіла свиноматок і за це получила 8 поросят. Як получила поросят, то ми вивезли з мамою їх на базар продали, а поросятка тоді дуже цінилися. Це десь 1949-1950 рік був. На зароблені на поросятах гроші купили мені костюми. А тут Оля літом, на М’ясниці, йде замуж. Мати й каже: «Що ж дочечко, ти остаєшся дома, а Оля йде, оддай костюми їй, а ти собі ще заробиш».
Як в колгоспі я робила, одного разу приїхав вербовщик, і я завербувалася на стройку, підсобницею. Як перший райком строївся (зараз — будинок дитячої творчості — ред.), десь у 1951-52 роках, ми руками попоносили стройматеріалів. Подвал робили, то землю копали вручну. Побули в Борисполі на стройці, а потім нас у Дарницю на машині возили, тоже на стройку. Носили кирпич, роствор.
З Дарниці я розщиталася, як машина перестала нас возити. Нам дали безплатно білети на поїзд, але ж до поїзду треба було ще добратися. Іванківські дівчата залишилися в общежитії, а наші бориспільські дівчата не схотіли.
На жовтневі свята 7-го ми гуляли, а в 2 години ночі приїхала машина колгоспна додому і забрала мене. Куди, не сказали, тому я й не збиралася толком, і їжі не взяла. Привезли нас із іншими дівчатами й хлопцями із усіх колгоспів до контори, побули ми там до 9 ранку, потім нам виписали по 250 рублів командіровочних і посадовили знов у грузовик. А тоді якраз сніг такий знявся. Привезли нас у Бровари на вокзал, і сиділи ми там знов до самої ночі. У 12 ночі підкотили товарні вагони і погрузили нас як телят туди. Посіли ми туди, і ніхто не знає, куди далі. Закрили вагони, довезли до Дарниці, там призначили нам старших, а у вагони принесли полки, бо до цього ми на підлозі сиділи або стояли. А куди везуть — не кажуть. Десь у годині дня рушив поїзд, уже й Бориспіль ми проминули, їдемо далі. Як Іванків проїжджали, іванківські дівчата зняли лемент та плач.
Їхали ми довго, записували всі зупинки. Хлопці вискакували на зупинках, щоб їсти купити, а ми боялися. А у товарняку що ж ти купиш? Привезли нас аж у Херсон на пристань, потім на пароході ще пливли, вийшли — стоять грузовики, знову погрузилися ми в машини. Посеред ночі нас нарешті довезли до кінцевої зупинки, на якийсь хутор. Повели нас по кілька чоловік до хатів. Хазяям кажуть: «Вони у вас будуть жить, продукти на них завтра вранці прийдете получите». Отак усіх розвели по хатах, а вранці нас нагодували і повели у степ, збирати бавовну. Був це хутор Шевченка у Скадовському районі. А поселенці там були колись розкуркулені та вислані, їх заселили на вільні землі, щоб вони їх обробляли. Як вийдеш, скільки око бачить — одне поле, ні деревинки. Тільки бавовна росте та кавуни. Був це десь 1953 год.
А тим часом у Борисполі матері наші не знали, куди бігти і що робити. Мати прийшла з базару, а їй кажуть: «Вєру забрали». Почали ходили чутки, що нас кудись завезли у табір і тримають за колючим дротом. Тільки коли ми через тиждень добралися до місця призначення та написали додому листи, аж тоді рідні заспокоїлися.
Жили й працювали ми так місяць. Снідали й вечеряли вдома, а в обід хазяйка носила нам обідать. Гроші платили кожен тиждень. Гарні гроші. Хто гарно робив і не ленився, гарно заробив. А були й такі, хто повернувся додому з пустими руками. Додому ми повернулися перед Новим роком, за 4 дні.
Приїхала я з повною пазухою грошей. Бо я робила, а не байдики била. А брат, як мене забрали, із армії прийшов якраз, у старій формі та онучах на ногах, навіть чобіт чи черевиків не було. Одяг, який був дома, згорів під час війни, купити нема за що. Він зразу на рембазу устроївся на роботу, але ж за місяць що там заробиш. Поїхали ми з ним у Київ на толкучку, купили костюм, піжонку, рубашки, шапку, взуття — всі гроші зароблені пішли. Тоді взагалі з одягом були проблеми. У нас із сестрою юпочки були празникові, пошиті із полотенець. Мати виміняла у солдат полотенця, покрасила їх у синій колір, а тітка Пріська пошила з них юпочки. А ще купила палатку таку з м’якенької тканини, то з неї пошили юпочки на будні.
Тоді вже Василь став получать гроші, уже стало легше нам жити. Отак літо він проробив, а тоді на осінь каже: «Мамо, я буду женитися». Познакомився з Катериною Свідро з Йовівки, як ходив гулять. Тоді танців не було, гуляли ввечері коло дворів, у хатах у когось. Було, або співають, або гуляють хто в дурака, хто в палача, така гра була. Танцювать не було де, гармошки тоже небагато в кого були. У нас у хаті тоже гуляли.
Привів брат невістку, і стали ми всі разом жить. В одній кімнаті жили, не лаялися, і мирилися всі, і ділилися. Уже й дитина родилася в брата, а потім друга, і жили. Галя перша як родилася, а я на печі була. Мені брат приніс її і каже: «Подивися, Вєра, яка в мене доця». Дуже радий був. Потім і друга дитина, Люба, родилася.
Отака хата була, як кімната в мене одна. Тут Василь з Катериною, там ми з Ніною, а там мама на печі. І нічого, всі вміщалися. А зараз не вміщаються».
Заміжжя
«Я сама вийшла замуж пізно, аж у 37 років. Уже й молодша Ніна замужня давно була. Я довго дівувала. За цей час вже й хату сама построїла собі, у дворі нашому, коло маминої хати. Мама з братом і його сім’єю жила, а я окремо. Оце в цій хаті я досі живу.
Довго замуж не виходила, бо не було за кого, ніхто не звав. Тітки Марусі син Гриша, було, каже мені: «А чого не можна дівчині самій сказати чоловіку: давай поженимося?». А я кажу: «Ні, такий закон, що пока хлопець не предложить, то дівчина не може сама сказать. Як скажеш сама, то ще й опозорять, сміятися будуть». Це зараз дівки самі чіпляються на хлопців, а тоді не так було.
А з чоловіком я своїм у себе удома познайомилася. Було це так. Невістка Катя в совхозі Кірова робила, її бригадир Андрій Видолоб і привів одного разу гостя до нас.
Тоді на роботу в совхоз людей по всій країні вербували. І привезли на роботу аж із західної України, із Гуцульщини — чоловіків на полив, а дівчат доярками. Чоловік мій Василь Мариневич приїхав із маленького села Маркова Івано-Франківської області. Він учився на бухгалтера, але роботи в селі не було, то й завербувався сюди в совхоз. Він уже був раніше жонатий, але розвівся. Як женилися, побудували хату, а після розлучення хату залишив колишній дружині із сином. А сам то в однієї сестри жив, то в іншої, то у батька з мачухою. Бродив по селу голодний, холодний і грязний, і його считали ні за що.
Якось розказав бригадиру про своє життя нещасливе, а той каже: «Я тебе тут оженю, найду тобі жінку». І усе літо водив його то до одної, то до другої дівчини знакомитися. Але якось не складувалося — то він не подобався дівчатам, то вони йому. То одна неакуратна, інша готувала погано, ще десь сім’я не понравилася. Прийшли вони якось до Катерини обідати, а я в своїй хаті якраз була. Лягла на веранді на кроваті та й оддихаю. Коли бачу — хтось іде попід верандою, і виглянула. Я була у халаті такому, то покійний чоловік скільки жив, стільки споминав той халат і як він мене вперше побачив. Каже мені: «Я глянув, а ти у дверях веранди у халаті стоїш. І я тоді зразу поняв, що я звідси не піду вже». Залишились вони з бригадиром не тільки на обід, а ще й на вечерю. Увечері він випив і співати почав: «Я звідси не поїду, я своє кохання не залишу». А тоді пішли з братом моїм на лавочку балакати. Я вже й спати пішла, а вони все сидять. Утром на роботу встала, а вони досі сидять. Отак, считай, і посваталися.
Хлопці з його села получили зерно й гроші за роботу і поїхали додому, а він остався. Жив у общежитії, була в нього там комната. У 1967 він позвав мене замуж, перейшов тоді жить до мене, а розписалися ми в 1968-му на його батьківщині. Поїхали туди всі разом — і мати моя, і брат.
Рідня його мене дуже любила й шанувала. Все казали, що Василю їх повезло, женився на багатій, з хатою своєю і городом. І поросята є, і кури. Тільки хто з рідні чи знайомих приїжджає в Київ, зразу в Бориспіль їдуть, подивитися як він живе. Все розказували потім у селі, що Василь тепер газда став. І чоловік теж усе хвастався в себе на роботі (він устроївся робити в совхоз старшим бортовщиком на кагати), що в нього жінка красива і багата. Я ще казала йому: «Василю, ну яка ж я красива чи багата. Не кажи так людям, стидно».
У 1969-му родився у нас син Сергій. Але сина свого від першого шлюбу чоловік не забував ніколи. Як ішов у перший клас, ми зібрали йому посилку вислали. І потім завжди його підтримували, не забували.
Чоловік у совхозі трохи поробив і розщитався. Робив на вокзалі на промкомбінаті, а тоді пішов у ресторан експедитором. І вже аж до пенсії він там робив.
А я робила ще в підсобному хазяйстві у воєнгородку, а потом у аеропорту прибиральницею. Звідти і на пенсію пішла, у 55 років.
Вже 20 год як помер мій чоловік, а три роки тому і син помер. Як помер мій Сергійко, залишилася я з кицькою Масянею сама на хазяйстві. Якби не поламала ногу два роки тому, досі б бігала.
Є у мене онука Тоня, але давно живе в Німеччині, і замуж там вийшла. Приїжджала з чоловіком, то йому тут дуже нравиться. Каже, як війна кончиться у нас, приїде сюди жить. А поки знайшли мені помічницю, яка кожен день приходить, щоб я сама не була. І їсти варить, і прибирає, усе робить.
Недавно сиділа й думала, що це мені вже 95 год. А я ж наче й не жила, наче все було ось зовсім недавно. Аж не віриться. Бог укріпив і Бог держить, тому й живу».
коментарі