Мешканці Борисполя поважного віку ще пам’ятають школу Терези, яка знаходилася на території нинішнього недільного ринку. Офіційно вона називалася неповно-середня школа №3. Детальні спогади про цей навчальний заклад залишила мешканка Борисполя Анастасія Шульга 1925 р.н., а невелику передісторію розповів у 50-х роках у своїх нотатках про місто бориспілець Іван Логвин 1891 р.н. (фрагменти спогадів Шульги та нотаток Логвина викладені в випусках «Краєзнавчого альманаху», виданого Бориспільським державним історичним музеєм).
Місцеві міфологія і реальність
Згадуючи у своїх нотатках про навчання у школі Терези, мешканка Борисполя Анастасія Шульга окремо зупиняється на історії цього місця. За її словами, колись тут був хутір прóклятого бориспільського сотника, а вже пізніше тут побудувала маєток «поміщиця пані Тереза», прізвища якої «вже ніхто не знає».
Хто ж такий прóклятий сотник? Деякі з місцевих краєзнавців вважають (і ця думка активно тиражується), що це той самий сотник, про якого написав Тарас Шевченко у своїй поемі «Сотник» (цієї думки дотримується у своїй розповіді і Анастасія Шульга). У поемі розповідається про заможного сотника, який узяв на виховання безрідну сироту Настю, а коли та виросла, надумав оженитися на ній — попри те, що в неї був закоханий його рідний син Петро, і дівчина відповідала йому взаємністю. Хлопець закінчив навчання в Києві, став богословом, і молоді мали намір побратися. Історія дівчини закінчилася добре — вона втекла разом із коханим і обвінчалася в Броварах, а от сотника ні діти, ні люди не пробачили. Господарство занепало, а сам сотник помер одиноким, його поховали десь на леваді, навіть не поставивши хреста на могилі.
Сам Шевченко так пише про населений пункт, де відбувалися події його поеми:
«У Óглаві… Чи по знаку
Кому цей Óглав білохатий?
Троха лиш! Треба розказати,
Щоб з жалю не зробить сміху.
Од Борисполя недалеко,
А буде так, як Борисполь,
І досі ще стоїть любенько
Рядок на вигоні тополь,
Неначе з Óглава дівчата
Ватагу вийшли виглядати.
Та й стали. Буде вже давно —
Отут, бувало, із-за тину
Вилась квасоля по тичині,
І з оболонками вікно
В садочок літом одчинялось,
І хата, бачите, була
За тином, сотникова хата».
Той самий Оглав згадується у кінці поеми:
«Умер сотник, і покої
Згнили, повалялись,
Все пропало, погинуло,
Тільки і остались,
Що тополі на вигоні —
Стоять, мов дівчата
Вийшли з Оглава ватагу
З поля виглядати».
Як бачимо, події відбуваються в містечку Óглав (нині Гоголів), що знаходиться неподалік Броварів. Відстань від нього до Броварів приблизно така сама, як і до Борисполя. Броварські краєзнавці навіть думки не припускають, що Шевченко мав на увазі якийсь інший населений пункт, адже його назва вказана в поемі, а ще поет часто бував у Гоголеві (Оглаві) у свого товариша, з яким колись навчався у Петербурзькій Академії художеств — дворянина Платона Тимофійовича Бориспольця. Оглав Білохатий (так містечко називали за білі хати) згадується і в інших творах Шевченка; той не раз під відпочинку спілкувався з місцевими мешканцями та слухав їх історії.
У 1939 році про це згадує газета «Стахановець»: «Шевченко тоді зацікавився однією запущеною садибою. Йому розповіли, що то садиба колишнього сотника, катюги немалого. Розповіли історію про старого сотника-собаку. Ця історія записана з розповідей старезних дідів, які ще пам’ятали перебування Шевченка в Гоголеві».
Ще трохи попрацювавши з джерелами, знаходимо і ім’я оглавського сотника — Матвій Соболівський.
Так згадка Борисполя у поемі про Оглав обернулася черговою легендою, на жаль, бездоказовою — адже своїх сотників, свої закинуті садиби та «рядки на вигоні тополь» тоді мали практично всі містечка та села. Можливо, в міфології зіграло свою роль і прізвище товариша — Борисполець.
Хто ж насправді жив у «садибі Терези»? На це питання відповідає у своїх нотатках Іван Логвин. За його словами, колись тут була садиба родини Герасименків. Один із нащадків першого бориспільського сотника Антона Герасименка в кінці 19 на початку 20 століття скупив багато маєтності розорених поміщиків під Любарцями, Рогозовом, Іванковом та іншими селами. Він мріяв вести господарство, але трагічно помер, залишивши молоду вдову Юлію з двома дітьми — Борисом і Марусею. Раніше куплена маєтність у селах вона втратила, після чого знову перейшла жити в Бориспіль, у старий маєток, де ще жила її свекруха, мати Герасименка. Збіднівши остаточно та залишившись без засобів до існування, вона повторно вийшла заміж, за рідного брата матері Івана Логвина — Павла Височина, офіцера кінної гвардії. Бориспільську садибу на Розвилці вдова продала якомусь італійцю, який назвав її «дача Тереза», а стару свекруху забрала до себе. Рід бориспільських Герасименків продовжився уже в Петербурзі, куди родина невдовзі переїхала жити.
Райський куточок біля водойми
Так чи інакше, на початку 19 ст. колишній маєток Герасименків виглядав справжнім райським куточком з великим розкішним парком, оточеним старими тополями. Садиба «Тереза», в якій розмістили школу, займала всю територію недільного ринку на вул. Луговій. Навчалося в школі 162 учні.
Ось як романтично описує її Анастасія Шульга, яка навчалася в школі Терези з 1933 по 1940 рік:
«В обрамленні дерев стояв просторий будинок господаря, а від шляху вели до нього каштанова й липова алеї, а на в’їзді у двір, ніби два вартові, цю алею закінчували пірамідальні тополі. Ніби назустріч гостям, збігали східці широкої веранди, а по обидва її боки росли старезні тополі, що півкласом можна було взятися за руки, щоб охопити стовбур. Із північного боку сад обрамляли старезні липи з дуплами, у яких водилися шершні; росли вони над глибоким, з чистою водою озером. А оте озерце, що сьогодні бачите біля ринку, служило купальнею для господарів. Від будинку до цього двору вела горіхова алея. Ще тут росли яблуні, груші, горіхи, бересклет та екзотичне дерево, яке ми, учні, звали «золота верба». Осінню воно було всіяне дрібними приторно-солодкими плодами. Ми, діти тих голодних 32-33-х років, бігали під ті дерева на перервах ласувати цими солодощами. (…) Ім’я «Тереза» носила школа, яка дбала про цей чарівний куточок Борисполя, а сьогодні, хоч таке ім’я носить кафе на ринку, та тільки це вже мертва земля, залита асфальтом, засипана камінням, забудована бензозаправками та іншими спорудами».
• малюнок А. Шульги
Вона з вдячністю згадує своїх учителів, серед яких Василь Петренко, Таїсія Ярмак, Наталка Дузь, Тетяна Гах, Петро Петрусь, Петро та Марія Очеретьки, Ольга Верна, Микита та Марина Литвини. Микита Литвин не лише вчителював, викладаючи українську мову та літературу, а й очолював школу, а його дружина керувала шкільним хором. Без хору цього, за словами Анастасії Шульги, не обходилося жодне районне свято. Він виборював високі місця на обласних олімпіадах, давав концертні програми у Будинку культури та у колгоспі ім. Кірова. У 1938 році, що передував ювілейному Шевченківському року, хор розучив низку пісень на слова Кобзаря та народних пісень, які виконав на великому святі в березні 1939 року.
Крім хору, в школі діяв балетний гурток і струнний оркестр, і все це завдяки директору Микиті Литвину.
«Усі наші шкільні наставники були вчителями від Бога, та особливим був наш Микита Васильович. Його уроки відзначалися завжди наочністю. Він слідкував за правильністю нашої мови. Пам’ятаю, як, переказуючи якийсь твір, видала такий «шедевр»: «… тоді він пошов…». Микита Васильович зупинив мене і заставив повторити останнє речення. Я повторила, не зрозумівши, в чому моя помилка. Тоді він каже: «…По-русски — пошел, а по-українськи — пішов, а ти по якому кажеш?» Або, проводячи урок з будови слова, малював на дошці воза, садовив на нього слово, десь цей віз на вибоях перекидався і воно розсипалося на частини, назви яких легко запам’ятовувалися», — згадує Шульга.
Останнім роком роботи школи був 1940 рік. У 1941-му, не встигнувши почати роботу, школа закрилася. Почалася німецька окупація. Після її закінчення навчання вже не відновили.
У 1965 році в Борисполі побудували нову школу №3 на вул. Глибоцькій. Але це вже зовсім інша історія.
коментарі