До сьогодні старожили, що мешкають у селах Велика Олександрівка та Чубинське, що біля Борисполя, називають Чубинське колонією. Чому? Бо саме Колонія Нансена — перша назва населеного пункту біля Великої Олександрівки, який пізніше став Новою Олександрівкою, і аж в 1992 році отримав назву Чубинське — за іменем Павла Чубинського, садиба родини якого тут колись знаходилася.
В кінці 19 та на початку 20 ст. це був безіменний хутір на кілька хат, серед яких і садиба Чубинських. Неподалік неї на початку 20 ст. побудував двоповерхову цегляну будівлю пан Країнський.
Щодо особи Країнського та призначення будівлі у різних джерелах найчастіше згадуються дві версії. Відповідно до однієї з них, Країнський був власником навколишніх земель, якого після розкуркулення вислали у Сибір, маєток забрали у власність держави, а тоді відкрили тут психіатричну лікарню. Інша версія говорить про те, що Країнський за фахом був лікарем-психіатром і за власною ініціативою відкрив на хуторі пансіонат для душевно хворих людей — ще до Жовтневого перевороту 1917 року.
То ким насправді був Країнський? Відомий український та російський психіатр Микола Країнський, професор та доктор медичних наук, народився у Києві в 1869 році, провів дитинство на Київщині, де родина мала маєток та землю, а після закінчення медичного факультету Імператорського Харківського університету працював лікарем-психіатром спочатку у Харкові, потім у різні часи у Москві, Новгороді, Вінниці, Вільно та інших містах. Відомо, що під час Першої світової війни у своєму маєтку під Києвом він заснував клініку на 350 ліжок для солдатів із психічними розладами (це і є той заклад, в якому пізніше створять комуну ім. Нансена). Після Лютневої революції 1917 року він приєднався до Добровольчої армії, а в 1920 році емігрував за кордон. Тут він викладав психіатрію в Бєлграді, писав наукові статті та вивчав психологію воєн. Під час Другої світової війни працював у шпиталях, а в 1947 році повернувся до Радянського союзу та оселився у Харкові. Аж до смерті у віці 82 років він працював у психоневрологічному інституті та продовжував викладати.
У 1923 році хворих із лікарні Країнського перевели у Київ, у лікарню ім. Павлова (в народі — Павлівська лікарня), а у будинку відкрили колонію для безпритульних дітей ім. Фрітьйофа Нансена — норвезького мандрівника, біолога, лауреата Нобелівської премії миру 1922-го року. Під його керівництвом у 1921-23 роках проводилася масштабна гуманітарна операція, спрямована на боротьбу з голодом та епідеміями в радянських республіках, зокрема, в Українській РСР.
За фінансової підтримки місії Нансена на хуторі біля Великої Олександрівки, в будівлі колишньої лікарні для душевно хворих людей площею 5464 кв. м, було створено дитячу комуну, яку в селі називали «колонією». Ініціатором її відкриття був завідуючий медичним відділом Українського Червоного Хреста, колишній дворянин, лікар А.Т. Сидоренко.
Першими поселенцями колонії були лише 5 хлопчиків із самим Сидоренком, їх наставником. Власними силами вони очистили будівлю та територію від сміття, провели ремонтні роботи, настелили підлогу.
Один із першопоселенців Сергій Храмцов потім згадував про перші місяці в колонії: «Ми прийшли до голого місця, де стояла лише будівля, набита різним непотребом. Біля неї, аж до вікон нижнього поверху, лежало якесь сміття та кістки. (…) У перший рік коні були часоточні, а з ними й хлопці. Селяни над нами насміхались: коли будете давать їм їсти, підиміть їх на вірьовках. Але ми не падали духом і відразу стали закладати плантації лікарських рослин (…)»
Про перші успіхи комуни написали вже через рік, у 1924 році. Так, журнал «Глобус» відзначав, що до ідеї Сидоренка від початку ставилися дуже скептично — навіть ті, хто займався проблемою ліквідації дитячої безпритульності, адже доктор набрав дітей просто з вулиці, з евакоприйомника, та заснував дитячий колектив на основі фізичної праці. Через рік колектив налічував 52 дитини віком від 8 до 17 років різних національностей.
Самообслуговування становило 100%, діти самі варили їжу, прали білизну, шили, пекли хліб та займалися іншими господарськими справами — звісно, під наглядом наставника.
«У колонії є свій млин, швейна майстерня, неподалік росте великий сад (6 гектарів). Діти за минулий рік забезпечили себе, обробивши власними руками 22 десятини землі, всіма продуктами на 30% річного бюджету. Крім того, діти заклали єдину по розміру плантацію лікарських рослин. Діти мають племінну птицю. Вони самі відають кладовими та самі закуповують продукти. Тут працюють гуртки: збирання лікарських рослин, агрономічний та ручної праці. Успішно діють майстерні: слюсарня, столярна, чобітна та швейна. Є гарний хор, драмгурток. Діти ведуть широку роботу і поза колективом: на селі організовують осередки допомоги сільським дітям. (…) Жителі сусіднього села Мала Олександрівка порушують питання, аби й для їхніх дітей збудувати щось подібне. Все господарство дитячого колективу визнано «Технічною нарадою Ройзу» як зразково-показне», — пише газета.
Своє перебування у комуні ім. Нансена детально описав письменник Віктор Авдєєв у автобіографічній книзі «Моя Одісея». Один із її розділів так і називається — «Колонія імені Фритьофа Нансена».
Події відбуваються у 20-х роках минулого століття. Тоді Миколу Авдєєва, уже безпризорника «зі стажем», привезли сюди із Києва. До цього в його житті вже були вулиця, інтернати, притулки, прийомні родини та втечі звідти. Врешті-решт «закоренілого босяка» вирішено було відправити на перевиховання в «трудову колонію».
«Двоповерховий «панський будинок» стояв на сосновому узліссі; за дубовими та осиковими перелісками тягнулися величезні зелені городи і лікарські плантації, на яких росли якісь незрозумілі і доволі смердючі квіти. Обслуговували господарство самі вихованці.
Після вечері наш вихователь Михайло Антонович, якого через борідку прозвали «Козлом», — чоловік досить міцної статури, скуластий та завжди прохолодно-спокійний — оголосив мені: завтра треба виходити на роботу. Що мені більше подобається: пасти стадо чи полоти буряки? Я знітився, мені більше подобалося малювати чи читати книжки. Крім того, селянська праця мені буде, напевно, не до снаги. Затяжний тиф, перенесений у Новочеркаську, та вічне недоїдання ослабили моє здоров’я; притому я зовсім не ріс. У колишній Петровській гімназії я зі знанням справи грав на задній парті в пір’ячка, і всі думали, що я вчуся. Може, й тут мені вдасться прожити «на халяву»? Все ж із двох зол треба було обирати найменше, і я вирішив, що стерегти стадо з хворостиною, напевно, легше, ніж махати в полі сапою».
Цей перший у житті досвід роботи хлопцю не сподобався, бігати за стадом виявилося не так просто. Але прийом, який вдавався раніше — симулювання хвороби — в колонії «не пройшов».
«Ти сам бачиш: у колонії за вами немає ні няньок, ні батраків. Діти наші самі обробляють землю, самі печуть хліб, працюють на кузні. Дівчатка перуть, миють підлогу, доглядають за птицею. Вас ми звідси випустимо майстрами на всі руки. Найбільш здібні поїдуть учитися в Київ на агрономів, інженерів, лікарів. Ти зараз не можеш бігати? Ми всі тобі співчуваємо. Що ж, у нас знайдеться для тебе інша робота, менш рухлива», — сказав йому наставник.
Довелося хлопцю спробувати і полоти буряки, і вирощувати лікарські рослини, і копати, і чистити картоплю та працювати на кухні, і навіть знову корів пасти, вже за власним бажанням. Разом із іншими він молотив у клуні хліб, корчував пні, взимку валив дерева та рубав дрова і поступово звик до роботи. Трудотерапія пішла на користь — за рік життя в колонії пішли в небуття всі нездужання та слабкість.
Разом із тим, вихователі не нехтували творчими здібностями дітей та здобуттям освіти. Навчалися вихованці колонії у школі Великої Олександрівки, разом із сільськими дітьми, а після уроків працювали.
Авдєєв згадує, як поділився, що любить та вміє малювати. І хоча наставник спочатку поставився до цих слів скептично, все ж привіз хлопцю папір, фарби та олівці. До свят він уже малював плакати, оформляв клуб, а ще намалював величезний портрет Нансена, який потім прикрашав залу клубу.
«Я не знаю, де зараз Михайло Антонович. Чи живий він? Чим займається? В колонії мені часто здавалося, що вихователь до мене прискіпується; нині я згадую про нього з величезним почуттям вдячності. Він перший добре струсонув мене та примусив працювати», — пише автор.
У 1926 році про колонію Нансена згадує «Пролетарська правда». На районній сільськогосподарській виставці в Борисполі лікарські рослини, вирощені колоністами, стали центром уваги. Діти представили не лише добірну городину та насіння, але й добре оформлені гербарії вирощених лікарських рослин. Фінансовий результат від вирощування лікарських рослин теж непоганий — лише десятина беладонни за рік приносить 400-500 карбованців. А ще нансенівці єдині на виставці, хто виставив вирощених чистокровних англійських поросят (у агрошколи були метиси) та курей породи Орпінгтон. На відміну від них колективні сільські господарства Борисполя «пасли задніх», представивши, за словами автора, «якусь нещасну городину» і продемонструвавши «примітивне господарювання»; навіть фруктів із колишніх панських садів не знайшлося. Не дивно, що кореспондент робить висновок, що нансенівці підійшли до господарювання на диво вміло і працюють ефективніше.
В 1939–40 навчальному році у комуні живе 209 учнів. На той час колонія мала курей, свиней, корів і коней та великий трактор МТЗ. Вона була електрифікована — дизельна машина, яка працювала на нафтопродуктах, давала не лише освітлення, а й тепло. За її допомогою готували їжу для учнів та корм для худоби, нагрівали воду в душових і в пральні.
Про життя комуни до Другої світової війни дізнаємося із спогадів мешканки Великої Олександрівки Ольги Антоненко (1933 р.н.), яка навчалася у школі разом із вихованцями комуни. Хата її родини стояла неподалік комуни, а батько Олександр Петецький працював механіком на дизелі, що виробляв для комуни електроенергію:
«На території колонії було дуже красиво, все потопало у квітах. У колонії був свій млин, швейна майстерня; неподалік ріс великий сад. На господарстві були свині, корови, коні, кури. У підвалі будинку знаходилися пекарня, пральня, комора, погріб для збереження овочів і солінь. Дітей навчали різним професіям: шити, ремонтувати взуття, пекти хліб, обробляти землю, вирощувати лікарські трави… Вихованців дуже добре годували, гарно одягали. Для дітей у колонії було багато розваг: у великій актовій залі з паркетною підлогою показували вистави, часто привозили кіно, ляльковий театр. Був свій духовий оркестр, у якому грали діти. На канікулах діти відпочивали у піонерському таборі поблизу зупинки «Салют». Там була неймовірна краса: ліс, річка, дерев’яні будиночки. (…) У 1941 році школярів 1-4 класів евакуювали до Алтайського краю (старшокласників перевели в обитель Микільську пустинь під Києвом — ред.). На хуторі залишилось п’ятеро єврейських дітей. Усі переховували їх від німців. І водій Петро Рожнітовський, родом із Борисполя, видав цих дітей фашистам. Я, немов це було вчора, бачу, як їх ведуть до акацій, які росли над окопом, посадили на краю і розстріляли. Все відбувалось на наших очах».
За словами жінки, за два роки німецької окупації у саду комуни не зацвіло жодне дерево. Під час війни у приміщенні колонії мешкали німці. Крім того, вони організували там агрошколу, у якій навчалися, зокрема, діти з Борисполя.
Спогади про навчання в цій школі залишила мешканка Борисполя Анастасія Шульга (вони опубліковані в Бориспільському краєзнавчому альманасі):
«Восени 1942 року пішла чутка, що в колишній колонії імені Нансена відкривається сільгоспшкола, і щоб уникнути подальшого скитання на схованках, щоб не потрапити в Німеччину, ми втрьох: я, моя подружка Віра Виноградна і однокласник Коля Шелестовський — подали туди заяви. Нас прийняли.
Що ж це була за школа? Я думаю, що це було господарство, яке забезпечувало продуктами харчування гебітскомісаріат. А учні були безкоштовною робочою силою. Ми так і вчились. Коли одна група слухає лекції, то інша працює на фермах, полі, саду чи городі. Нам читали хімію, фізику, основи землеробства. На другому поверсі будинку ми жили, а внизу була їдальня, де харчувалися. На сніданок і вечерю нам давали по шматку пшоняної перепічки і тарілку кисляки з перегону, а на обід тарілку ріденького супу.
Там ми перебули пізню осінь 1942 року, зиму, весну до середини літа 1943 року. Уже з весни відчувалося, що німцям непереливки, і ми боялися, щоб цю «школу» не вивезли до Німеччини, тому кинулися втікати. Одного недільного ранку ми просто пішли звідти додому і головне, що нас потім ніхто не шукав. Тож яка була доля цієї школи, не знаю».
У 1943 р. від будівлі комуни залишилася лише третя частина: німці, відступаючи, її підірвали. Мешканці з усього хутора жили тоді разом у цьому напівзруйнованому приміщенні. І тільки у 50-х роках відремонтували у будинку дах.
У 80-х роках у Великій Олександрівці відбулася зустріч колишніх вихованців комуни ім. Нансена. Із різних міст і сіл усього СРСР їх прибуло більше сотні. Серед них поети і письменники, музиканти, вчителі, навіть прокурор. Приїхав і один із колишніх директорів школи Панас Кущ, який у роки війни був військовим льотчиком.
Зараз у будинку, де колись жили колоністи, розміщений занедбаний гуртожиток.
коментарі