77-річний Микола Андрійович Білокінь — багаторічний читач «Вістей» та гість щотижневика. Під час чергового візиту він розповів про себе детальніше, згадав дитячі та юнацькі роки та трудовий шлях.
Родом із Розвилки
«Народився я на Розвилці, звідси всі мої предки. Батьківська хата стояла на початку вулиці Рогозівський шлях (тепер Покровська). У кутовій хаті жили Білики, а далі ми.
Мій батько Андрій Васильович народився у 1912 році на Яцютівці. Жили Білоконі там відразу за озером, у провулку. У батька було шість братів та одна сестра. Сім’я велика, треба було сіяти, жати, зайвої землі для будівництва не було. Тоді були вільні ділянки в місті, і перед війною його мати з двома синами (чоловік на той час уже помер) перебралися на Рогозівський шлях. Хоч скрізь і були місця пусті, де можна було будуватися, але вибрали це місце. До цього це була хазяйська земля, власник землі втік за кордон після революції, і про нових поселенців ходили розмови серед людей, що вони будуються на чужій землі.
Моя баба, а батькова мати, із роду Яцют, які жили на початку Йовівки та були репресовані у роки колективізації. Її батька, а мого прадіда, вислали на Біломорканал, більше він додому не повернувся.
Прадіду по материній лінії пощастило більше. Його не вислали, а просто розібрали хату і клуню. Майно перевезли на територію артілі, де пізніше побудували школу №6, а йому залишили лише лопату і сказали: «Копай землянку». Родина із 14 дітьми залишилась на вулиці.
У 1939-му, коли батьку було 20 років, його призвали в армію, і відразу відправили на Фінську війну. У 1942 році у Гамбурзі він потрапив у полон. У 1945 році Гамбург бомбардували, полонені ледве вціліли. Щоб не померти з голоду, на полі копали буряки та їли. Коли у місто зайшли американці та англійці, вони пропонували радянським солдатам емігрувати до США чи Канади, вели таку агітацію і розповідали, що в Союзі буде погано. Але батько не захотів. Після полону його відразу додому не відпустили, ще 2 роки він працював у місті Тула на заводі. У Бориспіль він повернувся у 1947-му році.
Дядьки знайшли йому хорошу дівчину на Шелестівці, і він одружився.
Мамин батько, Петро Горобей (1905 р.н.), теж воював, нагороджений орденом Вітчизняної війни другого ступеню. Додому він повернувся без ноги.
Батько, коли повернувся з війни і одружився, побудувався теж на Рогозівському шляху, поряд з матір’ю і братом. Магазин продтоварів, який відкрили у 1960-му році, якраз знаходиться на городі мого батька.
А майже навпроти була хата Петрусів. Її ще називали шевченківською, бо там, за переказами, колись зупинявся Тарас Шевченко. Родина Петрусів була інтелігентною, учительською. Цікаво, що хата та дійсно стала шевченковою, але в іншому сенсі. У Петруся було дві дочки і син. І одна донька вийшла заміж за чоловіка на прізвище Шевченко і якраз залишилася жити в батьківській хаті. Тому до того, як хату знесли, жила там родина Шевченків. Зараз на місці хати амбулаторія та пам’ятний знак».
Голодне дитинство
«Дітей у моїх батьків було двоє — я та молодша сестра. Мама працювала в колгоспі на теплицях, а батько в кузні у військовій частині на 35-му км. Головне, що пам’ятаю з дитинства — відчуття голоду. Коли зараз слухаю, як годують дітей у школах та садках, то заздрю. Нас ніхто так не годував. Я не був ні в садочку, ні у групі продовженого дня. Взимку батьки йдуть на роботу, а нас у хаті закривають на засувку. Влітку двері відкриті, ми по вулиці бігаємо. Поряд бабуся жила, батька мати, із родиною дядька, але їм не дуже було до нас. Наче і варене завжди було в домі: і перше (борщ у сінях), і друге, щоправда, без м’яса, але все одно голодно.
А от одягали нас із сестрою непогано: завжди були і одяг, і обувка — чобітки шкіряні.
Лікарня тоді була неподалік нас, навпроти Комсомольського озера. Дуже добре пам’ятаю лікаря Стоянова. Мені було років 6, і якось узимку нас закрили із сестрою вдома, бо було дуже холодно на вулиці. Ми сиділи удвох, радіо слухали. Я від нудьги взяв відривний календар і почав його розбирати за допомогою викрутки з маминої швейної машинки Зінгер, а тоді нащось запхав у рота металеву скрепочку від календаря і проковтнув її. Розказав мамі, як вона прийшла додому, і вона повела мене в лікарню. Лікар зробив мені рентген та сказав чекати, скрепка невдовзі має вийти сама, природним шляхом. Так воно і сталося.
Учився я в школі номер 2, у початкових класах у будівлі над дорогою, а далі в тій будівлі, де зараз майстерня «Пепса», там училися з 5 по 8 клас. Навпроти хлібопекарні, де зараз висотка, колись була контора райпотребсоюзу, потім там зробили групу продовженого дня і кухню, готували їсти для дітей. Але я на групі продовженого дня не був, тому міг лише заздрити. Може, від недоїдання я й був у дитинстві зовсім дрібним порівняно з однокласниками.
Були на території школи також майстерні. Дівчат навчали шити, а хлопці вчилися користуватися сокирою, рубанком, стамескою, штангенциркулем, вимірювальними та іншими приладами. Навпроти нинішньої майстерні «Пепса» знаходилася присадибна ділянка, де вирощували зелень та овочі.
Зі школи ще пам’ятаю похорон Косогона. Партійне світило померло, і збирали учнів для масовки, щоб зображали скорботу. Від 2-ї школи на Розвилку пішки йшли туди і назад після похорон».
Без батька
«У 1960-му році батько передчасно помер від раку шлунку. Так я в 10 років залишився єдиним чоловіком у родині. Без батька дуже і дуже було погано.
Батька немає, я за хазяїна, хоч і малий ще. Тримали 10 курей і порося. Мама раз на рік робила свіжину і я з Розвилки мав тягнути м’ясо візком на базар у центр. Будився в 3 години ночі, а спати так хотілося. Керосин для примуса купувати теж був мій обов’язок. Пічку не палили, бо довго і дрова треба, а де їх брати, ще й спробуй їх довезти на край Борисполя. Тому на примусі було зручніше готувати. А ще був керогаз. На вокзалі був паливний склад і там продавали пальне. Пізніше там контору заготзерно відкрили. А вокзал на той час був депресивний регіон, і дуже брудний. Паровози диміли, пил і сажа летіли на хати. Потім вугілля замінили на мазут, стало трохи чистіше. Для паровозів потрібна була вода, тому на вокзалі була велика водонапірна башта.
Також цей район вважався криміногенним, теж через залізницю. Злочинці, що скоювали злочин, наприклад, в Яготині, потім сідали на поїзд і могли вийти в іншому населеному пункті, зокрема, в Борисполі. Хоч у поїздах і їздила пасажирська міліція, це не дуже допомагало.
Взимку ми грубу топили. Хата шість на шість, якось вистачало. Мамі давали пенсію збільшену 34 рублі, бо сама з дітьми. Іншої ніякої допомоги не було.
Із 10 років я й ремонтами вдома займався. Фарбу купував, дах залізний фарбував. А нічого не було, дефіцит. Господарський магазин (тоді казали хозмаг) був у центрі, на розі Бежівки. За хозмагом була велика територія, аж до 5-поверхівки на Нижньому Валу. Там усе лежало: і шифер, і залізо, і цегла, а купити нічого не можна було, не продавали просто так. Потрібен був спеціальний дозвіл. Коли почали будувати медвитверезник, хозмаг залишився, а будматеріали перевезли аж на вокзал, навпроти нього зробили щось на кшталт бази будматеріалів.
Дякуючи тому, що автобусна зупинка на Київ була через дорогу — 60 копійок і Поділ, Житній ринок — я їздив туди з маленького віку. Мама їздила торгувати, а я тягав корзини. Тоді ще Лівобережної не було.
Зупинки автобусів далекого слідування (на Харків та Сімферополь) були у вигляді дерев’яних будиночків, із високим дашком. Була на Розвилці і автобусна станція, там сидів диспетчер і виписував путівки водіям. Зараз на тому місці стоїть готель «Золотий Лев». А сам автопарк знаходився за Сільгосптехнікою, на землях, реквізованих у роки колективізації у Бабишкіна. У кінці 60-х автобусну станцію з Розвилки перенесли на Каховську».
Рідна Розвилка
«Один із спогадів тих часів — непролазна грязюка та вода. На Йовівці, за Руткою (так у народі називали місцевість, де була Шелестівка), на Луговій і на інших вуличках під час відлиги вода не те що стояла чи текла, а летіла. Київський Шлях в районі Розвилки теж талі води заливали повністю, хоч ця дорога і була заасфальтована найпершою, ще полоненими німцями, які робили всю центральну дорогу через Бориспіль та дорогу на Іванків. А в бік Рогозова був булижник до кладовища.
У 1955-му на Розвилці студія ім. Довженка знімала епізоди кінофільму «Максим Перепелиця». Пам’ятаю, як встановлювали спеціальну колію під кінокамеру, що рухалася, як привозили обладнання. Це було приблизно на тому місці, де зараз зупинка «Розвилка» і далі в бік Йовівки. Було дуже багато людей місцевих, діти прибігали дивитися. Коли потім привезли в Бориспіль показувати це кіно, дивилися та шукали себе в кадрі, а кому пощастило — знаходили.
Хлопці з Розвилки завжди збиралися для ігор у колишній школі Терезі. Хоч на той час від неї залишилися лише рештки фундаменту з жовтої цегли, ці руїни все одно називали Терезою. Найчастіше забави були небезпечними: розпалювали вогнище, кидали туди вибухівку, якої було багато після війни. Поряд тривалий час був сінокос, росли трави. Далі по вулиці було небагато хат, з великими присадибними ділянками, соток по 60. Потім землю біля Терези переорали і дали вчителям ділянки для обробітку землі. Орали там щороку, але інтелігенція не дуже хотіла займатися городництвом, тому ділянки в основному стояли занедбані. У 1965-му туди перенесли базар із центру міста.
Десь у середині 1970-х почали масову газифікацію Борисполя. Ще в кінці 60-х провели газ у центрі, а потім почали тягти на інші вулиці. Але до Розвилки дійшла черга аж у 1977 році. Та й то, не до всіх вулиць та провулків. За державний кошт пощастило газифікуватися лише Йовівці, бо там жив лікар Петренко, який буквально «вибив» газ для вуличан. А провулки вже домовлялися за гроші, створювали кооператив».
Дитячі спогади про центр міста
«Баба та мама ходили в Миколаївську церкву. Рогозівське кладовище було якраз Миколаївського приходу. За церквою була прибудова, в народі її називали «мала церква».
Миколаївська церква горіла у вересні 1960 року. Я навчався тоді у 5-му класі на другу зміну, і бачив пожежу. Якраз у цей день був похорон, батюшка пішов на кладовище, і в цей час церква загорілась. Пожежники не так гасили церкву, як поливали будинки, що були поруч, щоб вони не зайнялися. Мотопомпою качали та подавали воду із Олесницького озера.
Пожежну станцію, що на повороті на Бежівку, побудували десь у середині 50-х. Її називали «нова пожарка» і нас, школярів, водили туди на екскурсію. Тоді були пожежні рукави із цупкої натуральної тканини, і їх треба було ретельно сушити після кожного використання. Зверху на вежі був майданчик, на ньому чіпляли ці рукави, і вони висіли, сягаючи першого поверху.
Біля пожежної станції було підвищення, штучний насип. Зараз там погруддя Чубинського, а раніше продавали горілку на розлив під шматок хліба чи цукерку. Це брудне та смердюче місце називали Горкою. Публіка там була специфічна. А сам заклад представляв собою ларьок зі щитів. До того, як побудували нормальні магазини, тоді такі ларьки були по всьому місту — і біля лікарні, і на Розвилці. Продавали там в основному хліб та горілку.
Далі за Горкою був двір комунгоспу. Там і працювали, і жили люди у каркасних фінських будиночках. Вже пізніше комунгосп перенесли на Глибоцьку, за школу №3.
Де зараз ЖРЕУ, на розі Глибоцької, була селищна рада.
До того, як побудували двоповерхову будівлю тресту в центрі, там стояла одноповерхова аптека, акуратна та красива будівля. Усередині вона вражала своєю чистотою, там усе було біле-білісіньке, і продавчиня теж у білому, і люди часто заходили просто подивитися.
За старим двоповерховим побуткомбінатом у бік базару були хлібний магазин і їдальня. Це зараз приблизно те місце, де перукарня на першому поверсі п’ятиповерхового будинку, справа (а до перукарні там була ощадкаса). У їдальні на столах у вазах лежав нарізаний хліб. Ходили офіціантки. Грошей у мене малого не було, тому враження я міг отримувати лише із запахів, які доносились звідти: супів та борщів, котлет. За їдальнею був культмаг. Там батько купував собі мисливську рушницю. Тоді полювання було популярним, а ще спонукало чоловіків тримати себе в руках та не пиячити, бо інакше рушницю могли забрати.
Де кінотеатр, була стоянка для далекобійників. У дітей з Розвилки того часу було небагато хобі — вони або збирали боєприпаси та кидали їх у вогонь у Терезі, або займались колекціонуванням марок чи наклейок на сірникові коробки. А нові наклейки вимінювали якраз у далекобійників. Чому в них? Бо у різних союзних республіках на сірникових коробках були різні зображення, а далекобійники в нас бували з усіх усюд».
Професія — майстер-ремонтник
«У школі довчився я до 8-го класу і пішов у ПТУ на базі Київського заводу верстатів-автоматів ім. М. Горького. На вул. Луговій жив Григорій Іванович Линник, який працював там майстром виробничого навчання. І він порадив мені податися туди на навчання.
У 1965-му році мені від ПТУ дали путівку в Крим на оздоровлення, бо в мене були гланди. Я боявся їхати, бо мав лише 16 років, але мені сказали, що такого шансу більше не буде. Путівка 120 рублів тоді коштувала, а мені дали без оплати. І поїхав я у Алупку у табір трудових резервів, туди приїздила робоча молодь із усього Союзу.
Після армії закінчив навчання і залишився в Києві працювати, на заводі Ремпобуттехніка і в ательє з ремонту холодильників на Ленінградській площі. Коли почало з’являтися більше побутової техніки у населення, у Білій Церкві зробили філію заводу. У Борисполі офіційної філії не було, але у 1974 році при побуткомбінаті відкрили пункт прийому техніки від Білоцерківської філії — на першому поверсі, з боку входу в лазню. Тоді люди не читали інструкції, вмикали техніку і думали, що вона буде працювати завжди. По незнанню часто псували холодильники, особливо морозильники. Як щось пристане, колупали чи били ножем, і морозильна камера псувалася. Там я пропрацював 20 років.
Зарплата була непогана. В кінці місяця їхав у Київ і отоварювався у магазинах на Хрещатику, а потім — у кінотеатр «Дружба», у так званому «будинку з зіркою». На першому поверсі там було три кінозали — червоний, синій і зал для дітей.
У 1991 році Союз розпався, відійшла Прибалтика як основний постачальник побутової техніки. Крім неї, були ще заводи холодильників у Донецьку і Мінську, але існувала велика проблема з запчастинами. Коли залишився без роботи, перейшов працювати у газконтору в Борисполі. Тут і працював до пенсії».
коментарі