Любов Григорівна народилася 14 вересня 1934 року в Борисполі на вул. Білодідівка. Нещодавно жінка відсвяткувала свій 90-річний ювілей. «Вісті» завітали до жінки у гості, щоб послухати історію її життя та поділитися нею на сторінках щотижневика.
Родовід
Дівоче прізвище жінки Журавель. «Я українка, корінна мешканка Борисполя. На сьогодні знаю історію свого роду наскільки це можливо. Багато чого дізнавалася аж у 1980-х роках, коли стала відома інформація про розкуркулення та репресії.
Дід, мамин батько, Дмитро Давидовський, мешкав у Борисполі, був заможним господарем, у 1920-му році його розкуркулили. Землю та все, що було, забрали, а хату спалили. У діда була велика родина. Він мав 9 дітей. Моя мама була п’ятою. Діда арештувати, його відправили у заслання на будівництво Біломорканалу, де він помер від тифу у 1934 році. Моя бабуся, мама моєї матері, також була із заможної родини Логвинів. Мала четверо братів, які свого часу, як я дізналася пізніше, боролися проти радянської влади», — розповідає Любов Круглова.
За словами жінки, Логвини були з роду хліборобів. До революції родина мала 100 десятин землі. Предки Логвинів згадуються у реєстрі Війська Запорізького ще в 1649 році. Вони були не з бідного десятка, кожен мав не менше як по 25 десятин землі та худобу й оснащення для її обробітку. Коли почалася колективізація, велику частину землі у родини відібрали, а все надбане добро конфіскували і передали колгоспам.
Є інформація про те, як Пилип Логвин на засіданні сільради агітував проти податків і вимагав послати делегацію до Харкова, тодішньої столиці України, з вимогою зменшити розміри податків. А Василь Логвин, виступаючи на зборах членів кредитного товариства, активно протестував проти введення комуністів до його складу.
Тоді багато заможних селян були малограмотними або мали лише початкову освіту і політикою не займалися. Для них головною політикою була економіка і бажання мати вдосталь хліба й до хліба. Маючи свої приватні господарства і землю, вони з ранку до ночі трудилися на землі, своїми руками дбали про все, що росло на землі, та були дбайливими господарями.
Загалом Бориспіль, як і весь район, за своїм економічним станом був середняцько-куркульським і був одним із найактивніших районів Київського округу з антирадянськими проявами.
«Моя мама Анастасія була розкуркулена, але я довгий час цього не знала. Тільки після її реабілітації мені про це стало відомо. Розповідали, що коли розкуркулювали родину, то зжалилися. Чоловік, що розкуркулював, сказав: «Дуня, хай діти всі тікають, бо всі будуть зранку арештовані». Тікали, хто куди міг. Тітка Галя та дядько Сеня жили на м’ясокомбінаті у Дарниці у конюшні, на сіні спали. Скрутні часи були…
На Гульківці стояла хата моєї бабусі Євдокії, саме там і жили Логвини. Я була знайома з дідом Іваном. Один із маминих братів доживав у Березані свої останні роки, після реабілітації повернувся якнайближче додому, але йому навіть не дозволили жити в Борисполі. Тому ми з мамою їздили його провідувати. Найбільшу гіркоту в серці у нього викликало те, що все життя був на чужині, не мав права повернутися на Батьківщину, — пригадує Любов Круглова. — Дід Іван, брат бабусі Дуні, мамин дядько, працював у Москві головним інженером на заводі. На старості жінка та дочка не захотіли їхати в Україну, їм все це чуже було. А дід повернувся після того, як вийшов на пенсію та отримав право на реабілітацію, коли було визнано, що він не був куркулем. Насправді родина була просто заможною та працьовитою.
Мамин найменший брат Михайло пройшов усю Другу світову війну, був серйозно пораненим, пів року лежав у госпіталі. Потім знову пішов воювати, аж до Берліна дійшов. Повернувся після перемоги до Києва, вступив до університету на юридичний факультет.
А от батьків рід був доволі бідним. Мій батько, Григорій Журавель, народився у бідній сільській сім’ї. Працював, заробляв собі на чоботи, на сорочки. Родина у нього була дружня та велика. У батька було семеро братів та сестер. Всі жили в Борисполі, крім однієї сестри, яка з часом переїхала до Яготина. Завжди родичалися та збиралися разом у нас. Мій батько Григорій був найменшим, тому залишився жити у батьківській хаті на Білодідівці. Хата була під соломою, довга, на дві частини. В одній частині була будівля сараю, де була корова, а в іншій жила сім’я. Це була одна велика кімната. Вздовж стіни були лавки, піч була.
Мама заміж вийшла в 1932 році. Прийшла невісткою до батькової родини. Прожила зі свекрухою та свекром 22 роки.
Мій дід, батьків батько, Микита Журавель, а прадід Терентій. Дід починав своє доросле життя на Херсонщині. Там працював у німця. Потім приїхав у Бориспіль та працював у колгоспі все життя. Бабуся Євдокія займалася домашнім господарством. Доглядала дітей, поралася на городі. У дворі була корова, кури, свині. Всі трударі були. Працювали день і ніч».
Дитинство
«Пам’ятаю війну. Вже майже 9 років мені тоді було. Бомбили Київ, аеродром, залізницю, аж до Кучакова. Потім наші відступали, а німці зайшли. Сильного терору я не пригадую, можливо, дуже маленька ще була. Партизанів теж не було, бо лісу поруч немає. Взимку маму змушували ходити щоранку о 4 годині з сусідками чистити дороги від снігу. Також пам’ятаю, як будували дорогу з Києва до Харкова, як німці працювали напівголодні, — розповідає Любов Круглова. — В жовтні 1943 року заїхали два радянських розвідника на конях з боку Яготина. Коли відступали німці, нам спалили хату, забрали корову. Дід та баба залишилися тоді коло хати, а мама забрала дітей та чимдуж тікати, а одяг та документи сховала у погребі. Проте нічого не залишилося. Німці все знищили, коли відступали. Тому потім ніде було нам жити і ми пішли до дядька Петра, який жив неподалік біля залізничного вокзалу.
Стелили солому на долівці, щоб спати, бо нічого не було. Проте в мирі все пережили. У воді заварювали борошно і їли ось такий кисіль.
Пригадую, що навіть мила не було, прати нічим було. Тому одяг після того, як натопили піч, клали до неї, щоб дезинфікувати одяг хоч якось. Ось таке прання було вимушене у бідності.
З часом батько збудував хату. Родина перейшла до своєї оселі. Стали город свій обробляти, тому трішки легше було вже виживати. В одній кімнаті квартиранти жили, щоб хоч якась копійчина була. Адже батько отримував лише 32 рублі. До того ж ще обов’язково підписувалися на облігації.
Пам’ятаю, хліб ходила отримувати, а жили ми на вулиці Робітничій. Потрібно було йти за хлібом до магазину, який знаходився на місці сьогоднішнього ЦУМу напроти РАГСу. Отримаю буханочку хлібчика, а маленький шматочок візьму і тримаю в роті якнайдовше, як найдобрішу в світі смакоту. Прийду й кажу мамі: «Мамо, я в тебе вкрала кусочок хліба, бо хотілося їсточки». Ось таке життя було, — розповідає Любов Круглова. — Одягтися теж не було в що. Пізніше дядько Михайло з Німеччини кілька разів нам надсилав посилки — пальтечко, черевички мені».
Навчання та юність
Любов Круглова навчалася в Борисполі в школі №6. Закінчила там 7 класів. «Було важко жити, нічого було вдягти. Я до школи пішла, ні зошита, ні ручки не було, — розповідає Любов Круглова. — А в школу як ми ходили з братом, він 1938 року народження, а я 1934-го, то ми носили один одяг на двох. Я зранку вдягала до школи піджак, а він на другу зміну на навчання йшов і цей самий піджак одягав. І взуття одне на двох у нас було до школи ходити по черзі».
Потім було навчання в школі №1, яка була десятирічкою. В 1953 році дівчина закінчила 10 класів. Вступила до Київського педагогічного інституту ім. Горького (на сьогодні — імені Драгоманова) на філологічний факультет, де вивчала російську мову та літературу, а також вчилася на вчителя співів.
Через пів року юна студентка тяжко захворіла. Тому довелося брати академічну відпустку та боротися за своє життя.
«З 8 по 10 клас школи мені допомагала матеріально тітка Надія, це мамина найстарша сестра, яка мною опікувалася. Завдяки їй я також закінчила інститут. Саме вона мене від смертельної хвороби з бабусею виходила, — розповідає Любов Круглова. — Я студенткою захворіла туберкульозом легень та туберкульозом гортані на першому курсі. Мене поклали на лікування в Жовтневу лікарню у Києві. Випадок був смертельний, а мені ж лише 18 років було. Рідні писали лікарям розписку, що не будуть пред’являти претензій, якщо я помру, такою «важкою» я була. Але я вижила. Бабуся Дуня, мамина мама, жила на Дарниці, варила мені кожен день бульйон курячий і зранку та ввечері привозила. По два лимони я щодня їла. І за два тижні у мене гортань пройшла.
Я лягла в лікарню 14 листопада, а вже 24 грудня мене виписали здоровою. Але 5 років мене ще досліджували. Всі за мене переживали. В палатах в кожній всі лежали по 12 чоловік людей похилого віку, і я серед них. А вони всі такі тяжкі, що по три чоловіки щодня в палаті помирали. Тому коли моя гортань трішки відновилася, лікарі мене перевели в окрему палату для вагітних, хворих туберкульозом, якраз ця палата була без хворих.
Ліків тоді не було. Тітка Надія на базарі купувала мені стрептоміцин, бабуся бульйон двічі на день робила, лимони я їла. Ось це все мене і спасало.
З інституту мене ніхто не провідував у лікарні, а от мій майбутній чоловік, Віктор, приїздив та мене навіщав. Ми тоді просто товаришували. Його всі відмовляли, мовляв, нащо тобі потрібна ця чахоточна, ще сам заразишся, а він нікого не слухав, а провідував мене в лікарні та морально підтримував.
Пізніше, коли мені було 23 роки, у 1958 році, ми одружилися з Віктором, я народила здорових дітей, жодних наслідків смертельної хвороби не залишилося.
Професор Рудін після мого одужання 5 років показував мене своїм студентам-медикам як випадок смертельний, коли у пацієнта одночасно туберкульоз легень та гортані, а людина благополучно вижила, це було як диво для всіх».
66 років у шлюбі
В 1958 році Любов вийшла заміж за Віктора Круглова, який в той час навчався у Київському вищому авіаційному училищі. Чоловіка направили працювати в Озерне на Житомирщині на службу, і юна дружина також поїхала за ним, адже вже закінчила навчання в інституті.
«Вперше я побачила майбутнього чоловіка на танцях у нас в Борисполі: кучерявий, красивий, дуже приємний. Ми дружили шість років. А вже коли стали студентами та навчалися в Києві, то одружилися.
Чоловік народився в селі Абалиха Саратовської області 27 грудня 1931 року. У шлюбі ми вже разом 66 років, — розповідає Любов Круглова. — Прожили все життя в мирі, в дружбі, в любові. Родина в нас гарна. Наразі чоловік після двох інсультів, проте намагається хоч трішки рухатися.
Чоловік у мене дуже розумний. Я познайомилася з ним, коли він був старшим лейтенантом. І дослужився він до полковника. Був і командиром військової частини, і головним інженером. Тобто по службі пройшов всі сходинки.
Оскільки чоловік військовий, його направили в Озерне Житомирської області. Там ми прожили 16 років, я народила старшого сина у Києві в 1959 році, а Сашу вже в Житомирі на день народження свого чоловіка, якому тоді виповнилося 40 років, а мені було 36 років.
На Житомирщині були мої найщасливіші роки. Я була молода, повна сил та енергії. Всюди приймала участь у громадській діяльності: в хорі, в танцювальному колективі. Ми їздили по селах Житомирської області та давали безплатні концерти.
Жили всі бідно, але дружно. Чоловік мій служив на різних посадах, старшим лейтенантом, бригадним (це він вже підполковником був). Потім його призначили в частині головним інженером (це основна посада після командира). Через 16 років перевели командиром частини на аеродром в м. Енгельс, де він працював 4 роки. Потім була служба в Німеччині, куди ми переїхали в 1978 році.
До цього я ненавиділа німців. А от коли поспілкувалася з цими людьми, ненависть пройшла. До нас вони гарно ставилися, але називали російськими свинями, тому що жінки скуповували ковдри, посуд, прикраси, одяг та билися за все це в магазинах.
Наш гарнізон був у лісі, а ми в село ходили до німців, там порядок. Навіть в лісі чистота без сміття, все лісники роблять, олені просто так ходять.
В Німеччині ми прожили 6 років. У Німеччині я потрапила в аварію, машина загорілася, дуже була пошкоджена, але знову поборола смерть. У 55 років чоловіка демобілізували і ми приїхали до Борисполя, де отримали квартиру, у якій проживаємо і сьогодні.
Коли ми з чоловіком одружувалися, коли він робив пропозицію, сказав: «Люба, в мене велика родина. Я буду допомагати батькам, братам та сестрам. Щоб не було скандалів, знай, буду завжди допомагати мамі фінансово». Тому ми частину зарплати чоловіка віддавали його мамі все її життя.
Ми завжди жили дружно. Головне — розуміти один одного та прощати якнайшвидше. Мене тітка Надя свого часу вчила й казала, що ідеальних людей немає, не можна зосереджуватися на недоліках чоловіка в характері, а потрібно дивитись на добре, що є в чоловікові. Я так і робила. До того ж це було неважко. В мене чоловік був уважний, розумний, мене та дітей любив, до роботи ставився з душею, був спортсмен, лижі любив, волейбол. Спочатку я ревнувала до спорту, то мамина старша сестра Надя сказала: «Спорт — це добре, бери коляску з дитиною та йди вболівай за чоловіка, коли він грає в команді щонеділі». Я так і робила.
Я вийшла заміж за військового і завжди за ним їхала, куди його направляли. Любила, щоб була домашня їжа для сім’ї, тому смачно готувала і із задоволенням. Пиріжки, торти, голубці, котлети, паштети, рибу фаршировану — я не лінувалася готувати, я всьому навчилася, мені було це до вподоби. Також навчилася в'язати, шила сама плаття, брюки, сорочки.
Я спочатку починала працювати у дитсадочку. Потім працювала в будинку офіцерів у бібліотеці, після у військовій частині в бібліотеці завідувачем 10 років. Далі чоловіка перевели в іншу частину, в інше місто, я знову в бібліотеку пішла працювати, в гарнізоні, в школі. Навіть коли в Німеччині чоловік був, я теж працювала в бібліотеці. Адже мала 15-річний стаж роботи.
Коли чоловік демобілізувався і ми повернулися жити до Борисполя, я пішла працювати бібліотекарем в профтехучилище, і працювала аж до пенсії.
Сім’я у мене на першому місці. Дуже люблю онуків та правнуків. І я вдячна чоловіку за щасливе сімейне життя.
У нашій родині двоє синів, четверо онуків та четверо правнуків. Старший син наразі вже пенсіонер. Родинні цінності передали й дітям: старший син вже 43 роки як одружений, а молодший 31 рік.
Чоловік на сьогодні переніс вже два інсульти, але тримається. Також нам допомагає управління соціальної та ветеранської політики. Оскільки чоловіку 93 роки, а мені 90, нам важко ходити за покупками щодня, тому нам допомагає соціальний працівник. Я прожила щасливе життя і сьогодні з надією дивлюся в майбутнє».
коментарі