• Ярмарок у Борисполі, 1860-й рік.
Оповідання «Ярмарок у Борисполі» Павло Чубинський опублікував у липневому номері журналу «Основа» у 1862 році. У короткій розповіді нашого земляка — побачене і почуте на ярмарку: що продають та як торгуються, чому охочіше купують у євреїв, аніж у росіян, оригінальні місцеві «приповідки» та звичаї. Читайте та насолоджуйтесь атмосферою Борисполя 19 століття разом із «Вістями».
Сільський ярмарок — явище надзвичайно оригінальне. Тому, хто бажає вивчити нашу сільську промисловість, варто побувати на ярмарку: тут він знайде все, що виробляє наша земля, наше сільське господарство; знайде все, починаючи з хліба та конопель і закінчуючи плахтами, брилями, колесами і т.д.
Ярмарок — це епохальна подія, особливо для жіноцтва. Кожна господиня зберігає до ярмарку продукти свого господарства і на виручені гроші купує на ярмарку потрібне — і одягти, і в скриню покласти.
Дворові люди дрібнопомісного панства теж нетерпляче чекають на ярмарок — адже на ньому купують матеріали, щоб справити їм одяг.
Панночки радіють настанню ярмаркового дня. Їхні жалісливі батьки продадуть телицю або корову, аби купити сталеві пружини* чи інші продукти французької цивілізації, що лише таким боком і проникають у будинки наших панків.
Наш Петропавлівський ярмарок, як і всі літні ярмарки, ряснів косами, брусами, серпами, брилями, черевиками і колесами.
Серпи здебільшого місцевого виробництва: ними легше жати, аніж привозними.
На косах видно зображення двоголового орла і надпис «благослови Бог Царя і жнива». Оригінально перевіряють коси: по них стукають і слухають звук, торкаються пальцем леза по всій його довжині, плюють на прут коси і кладуть соломину: «як коса добра, то соломина обернеться навколо прута». Є справжні фахівці, що допомагають обрати косу, за це їм ставлять могорич.
Російським купцям не подобається тривалий процес вибору коси. Ми кілька разів на ярмарку бачили сцени на кшталт наступної: купець розкричався на дурних хохлів, бо ті довго вовтузяться, вибираючи косу. А у відповідь чує: «Якого ж біса розкричався; адже ж ти приїхав торгувать? Диви який! Адже ж треба роздивитися попереду, та тоді куповати, щоб не прийшлось послі так, як ото кажуть: бачили очи, що куповали: тепер плачте, хоч повилазьте».
Взагалі наші люди охочіше купують у євреїв, аніж у великоросів. З євреєм можна торгуватися, єврей привітний і терплячий. Якщо його лаяти, він у відповідь лише жартує. Такі зауваження, як «Ну, чи не чортів ти жид… Сказано — жидівська віра… Жид що ступить, то збреше» можна почути на кожному кроці. Але люди вживають ці вирази без злоби, а єврей до них звик і лише старається хоча б трохи обманути мужика; мужик теж знає, що його таки надурить жид, і за це глумиться над жидом. Великоруський купець надурить більше, але зробить це з надзвичайною самовпевненістю та пихою. Його кличуть «кацап», а він з гордою усмішкою відповідає: «Кацап, грошики зацап».
Люди не люблять пихатого шахрайства, шахрайства більш небезпечного, бо єврей скільки не присягатиметься, йому не повірять. Єврею — не вірять, а от як не повірити, коли божаться Христовим іменем?
Деякі предмети, як, наприклад, колеса, горщики, почасти сіль та риба, на ярмарку скуповуються, тому споживач купує їх уже із других рук.
Ярмарок явище швидкоплинне. Він швидко збігся, швидко і розбіжиться, адже кожен поспішає купити і продати. Там б’ють по руках, а коли торгуються, чути оригінальні діалоги:
«— Да корівка ваша вже стара.
— Ні, не стара, яка вона стара? Всього сьома паша.
— Да вона, здається, зовсім не тільна.
— На загороду буде доїться.
— Беріть-бо за бичка 12 карбованців?
— Ні, мабуть і 16 у вас зостануться.
— Та нуте-бо, уступіть.
— Що й казать! Води вари — вода й буде, а всип крупів — каша буде. Я вже уступив, а ви прибавте — от і діло буде».
Там запивають могоричі, там звуть на могорич: «Та ідіть, бо могорич прохолоне. Нехай вам Бог щастить, нехай же поживете в добрі і здоров’ї». На подібні побажання з боку продавця — не менш щира дяка та добрі побажання з боку покупця.
Тут же, на ярмарку, частують один одного родичі та старі знайомі, що живуть в різних селах. Почасти через нестачу вільного часу, почасти через звичку сидіти вдома вони бачаться лише на ярмарках чи на торгах. Частування тут найщиріші; згадують родичів, як живих, так і покійних. Живим бажають всіляких благ, померлим царства небесного.
Ось через ярмарок пробираються три сліпці і співають про п’ятницю: за піст щоп’ятниці обіцяється благо. Після кожного куплету сліпці кланяються миру, а мир їм кладе монету.
Тут зібрався натовп послухати лірника. «Заспівай правду», — сказав один із слухачів із типовим обличчям степовика. Всі присутні його підтримали, і лірник заспівав «правду». Треба було бачити сумні обличчя присутніх після рядків:
«З братом на суд стати —
суда не зискати:
Тільки сріблом-золотом
панів насищати».
Кілька голосів з гіркотою додають: «так, так».
На іншому місці лірники співали Дворянку:
«Що дворянська жона
Та із розуму зжила».
Скільки при цьому чути дотепів та сміху. «Що це, люди добрі: він на віру грає? — Як можна! Йому заплачено, він з миру живе, а з миру по нитці, голому сорочка».
Мало хто з лірників знає історичні думи. Вони співають або релігійні, або сатиричні, або просто жартівливі пісні: не любо — не слухай, а брехати не заважай. Достатньо один раз побачити, як слухають лірника, щоб зрозуміти, якою важливою є їхня роль.
Тут, до речі, зауважу, що старці присвоїли собі монополію на збір милостині у своєму повіті, а старець іншого повіту повинен поставити могорич за право збирати милостиню; інакше буде побитий місцевими старцями, що й сталося на ярмарку з одним старцем із сусіднього повіту.
*маються на увазі сталеві смуги для кринолінів (нижніх жіночих спідниць); вони були легшими та рухливішими за традиційні обручі, тому їх називали пружинами
Читала та перекладала з російської Наталія Токарчук.
Фото Борисполя авторства етнографа Йосипа Кордиша зі збірки «Етнографічний альбом Малоросії» (1875 р.). Оригінали фото зберігаються у Державному історичному музеї м. Москва.
коментарі