Мешканець Сеньківки Степан Ільченко завітав до редакції «Вістей» із наміром привітати дружину і доньок із подвійним святом — Днем народження, який 1 жовтня відзначатимуть дружина Катерина і старша донька Юлія, і Днем учителя — адже всі троє вчителюють. Ми були вражені повагою та любов’ю, з якими Семен Ільченко говорив про своїх трьох «дівчат», тому вирішили не лише поздоровити, а й написати про родину. Впевнені, що теплі слова чоловіка і батька стануть для іменинниць найкращим подарунком.
«Дружина моя нізащо не пустила б мене в редакцію, якби знала, що я збираюся про неї розповідати, тому довелося навіть фото з дому брати таємно, щоб не бачила. Знаю, що буде сваритися, та нічого, вже якось переживу, — сміється чоловік. — Я дійсно пишаюся дружиною, вона в мене молодець. Якщо вона йде на роботу, а діти вибігають зі школи, щоб її зустріти, або прибігають аж до двору, щоб із Катериною Яківною йти до школи, то це про щось говорить. І така любов і довіра при тому, що вона строга і навіть трохи жорсткувата. Але знаходить спільну мову і з дітьми, і з батьками. Ця робота дійсно її».
Мала займатися сільським господарством, а стала вчителькою
Перша освіта та професія Катерини Ільченко не мали стосунку до педагогіки, 15 років трудового стажу вона пропрацювала технологом на консервному заводі у Сеньківці. А як розпався колгосп, директор запропонував спробувати себе у школі. Отримала другу вищу освіту в Переяслав-Хмельницькому педагогічному інституті. Так і працює донині педагогом, вже 25 років.
Цього року Катерина Яківна святкуватиме 60-річний ювілей. Вона вже пішла була на пенсію та мала сидіти вдома або вести групу продовженого дня, але директор школи попросив знову взяти перший клас. «Відмовити дружина не могла, хоча вчителем працювати важко у будь-якому класі. А з першокласниками свої проблеми, вони ж зараз у 6 років до школи приходять, зовсім ще діти. Тому треба штанці застібнути, тому носа витерти, а той стоїть плаче, бо за мамою скучив. Поки їх усіх як клас збереш докупи, пройде як мінімум півроку. Інколи й сорочка змокне, і за день не присядеш. Тим більше, знаючи дружину, можу сказати, що вона будь-якій справі віддається на повну, не «волинить». Вона себе знайшла в школі, це її покликання», — говорить із гордістю чоловік.
За словами Степана Ільченко, за останні рік-півтора вчительська зарплата суттєво збільшилася, разом із перевіркою зошитів, класним керівництвом, різними доплатами набігає до 8 тис.грн, тому і фінансовий стимул працювати у вчителів є. Каже, нарешті на вчителя та його працю почали звертати увагу.
Знайомились два рази
По тому, із яким захопленням чоловік розповідає про свою дружину, розумієш: кохає і цінує її досі. Степан Павлович у подробицях пам’ятає, як та за яких обставин вони познайомилися. Обоє вони із Черкащини, разом вчилися в Уманському сільськогосподарському інституті. Знайомство було в два етапи, з перервою в кілька років, згадує чоловік. Перша спроба була невдалою — каже, майбутня дружина тоді не зрозуміла його жартів і не виявила зацікавленості. Це було в 1977 році, коли Катерина була на першому курсі, а хлопець на другому. Другий раз познайомилися вже аж на 5 курсі, у гуртожитку. А після знайомства довго не чекали, зіграли весілля. Після інституту чоловіка направили в Чернігівську область, де він пропрацював рік до випуску дружини. ЇЇ направили у Сеньківку Бориспільського району, згодом туди перевівся і він. Молодим спеціалістам колгосп виділив житло, з того часу у селі родина мешкає вже 38 років. Мають двох дорослих доньок та двох онуків. Молодша донька Тетяна закінчила Київський інститут іноземних мов, викладає англійську мову в Борисполі, старша — правознавство в Дніпропетровському державному університеті, хоча мріяла колись про кар’єру в міліції.
Донька мріяла про погони і романтику професії
Юлія, яка теж святкуватиме День народження 1 жовтня, з родиною мешкає в Дніпропетровську, вона підполковник поліції. Колись мріяла про погони та справжню міліцейську роботу, але волею долі стала теж викладачем. Батько так згадує вибір доньки: «Жив поряд з нами в Сеньківці один дачник, підполковник міліції. Так доньці сподобалися його розповіді, що захотіла теж працювати у міліції. Вона закінчила школу з золотою медаллю, могла вибрати що завгодно, але ні. Впертою була. Прийшов я з нею по направлення до тодішнього начальника міліції Івана Кривошеї, мого гарного знайомого. Як побачила вона в прийомній секретарку в погонах та красивій формі, бачу, аж очі загорілись. А Кривошея каже: «Вам що, нема чого робити, куди ви дочку віддати хочете?». 20 хвилин він розказував дівчині про жахи професії, доводив, що це страшна і не жіноча робота. Направлення так і не дав, сказав, що не хоче, щоб на цього потім усе життя ображалися. Але Юлія Ільченко була непохитною в своєму рішенні – довелося їхати брати направлення в Києві.
Донька закінчила юридичний факультет університету МВС України, після закінчення навчання два роки пропрацювала в РВВС у Борисполі, з неблагополучними родинами та неповнолітніми. Сказати, щоб жалкувала, то ні. Але вірші писати перестала. На питання батька відповіла: «Тату, ну про що я буду писати? Як я приїжджаю на виклик, а там у дворі гуси порубані лежать, поряд жінка п’яна, а діти бігають брудні та в лахах?».
Вже коли переїхала в Дніпропетровськ, знову почала писати, належала до Спілки поетів Дніпропетровщини. Після захисту кандидатської дисертації обрала викладацьку діяльність — нині вона доцент кафедри Держави і права Дніпропетровського державного університету.
«Я проста людина»
Себе Степан Ільченко називає простою людиною. Жартома каже: «Мої дівчата вчительки, а я колгоспник». Чоловік пропрацював 25 років головним агрономом у колгоспі, після його розпаду і до теперішнього часу працює в газовому господарстві м. Бориспіль.
За часів Союзу був депутатом районної ради. Згадуючи той період, розповідає: «Це було в часи, коли депутатство не цінилося. Тоді в депутати запрошували, навіть просили, зиску від того ніякого не було. Пам’ятаю, депутатами були колгоспники, робочі, бібліотекарі, голови сільрад, заступники директорів, головні агрономи тощо.
Займались буденними питаннями: посівні, жнива, благоустрій… Тодішні депутати не мали можливостей і впливу нинішніх. Не було ніякого інтересу — ні фінансового, ні земельного. Депутат ніяк не міг вирішити власні чи чиїсь питання, не було таких важелів, як і поняття корупції чи лобіювання чиїхось інтересів. У кінці каденції нам всім вручили годинники і подякували за те, що плідно працювали на сесіях».
Родина Ільченків.
коментарі