У січневі дні 2024 року виповнилося 82 роки з того часу, як почалося масове вивезення українців на примусові роботи до Німеччини. Всього протягом 1942-1943 років на примусову працю із міст і сіл окупованої Київської області було вивезено 167 тисяч остарбайтерів віком від 15 до 50 років, з яких сотні померли та більше ніколи не повернулися до рідної землі. Серед них були і мешканці Борисполя та сіл Бориспільського району. Архівні документи та спогади очевидців вивчали «Вісті».
Спочатку нацистське керівництво не планувало використовувати українців на масових роботах у Німеччині. Гітлер сподівався швидко захопити території, частину населення знищити й заселити землі німецькими колонізаторами, а частину перетворити на місцевих рабів. Власне, саме про це і йшлося в генеральному плані «Ост». Але війна затягувалася, тому вже в жовтні-листопаді 1941 було затверджено рішення про використання робітників з СРСР — Третій рейх потребував робочих рук. Молодих і сильних. Чим більше, тим краще.
Окупація та пропаганда
Окупація Борисполя почалася 21 вересня 1941-го року. Саме тоді, у релігійне свято Першої Пречистої, у місто вступили німецькі війська.
«У Борисполі прихід гітлерівців зустріли хлібом-сіллю. Правда, не всі згуртовано, а лише «два товариші». Винесли великий коровай, подали на вишиваному чорно-білому рушнику. Офіцер узяв коровай, але не поцілував, як у нас роблять, а передав далі. За словами свідка, цей «товариш» (один із тих, хто подавав хліб-сіль — ред.) став у нас старостою. Почалася справжня каторга для людей…», — пише краєзнавець Андрій Зиль.
Тоді як у центрі міста підносили окупантам хліб-сіль, мешканці інших вулиць та окраїн зустріли їх прихід у землянках та окопах на городах, адже багато будинків було зруйновано авіабомбами ще раніше. «Коли прийшли німці, наша сім’я, сусід та інша сусідка-одиначка Галя з дитиною-інвалідом сиділи в окопі, ховалися, а вітчим (він був немолодий, я його дідом Гаврилом звала) з іншим сусідом — під перекинутий віз, накритий брезентом, залізли, бо дощ ішов. Перед тим наші відступали. У дворі в той день було кілька солдат, вітчим їх годував, бо в самого на війну три сини пішли. Потім солдати отримали повідомлення по рації і побігли. Вітчим кричав навздогін: «Хлопці, ви що, відступаєте?», а вони: «Та ні, діду, не хвилюйтеся!». Як скінчилася стрілянина, батько виліз: а вже німці в окоп заглядають. Батька з сусідом відразу забрали. Додому вони вже не повернулися — їх із іншими чоловіками стратили на тютюновому полі, де зараз завод «Прометей»», — згадує прихід німців мешканка вулиці Івана Франка в Борисполі Віра Мариневич, якій на той час було 12 років.
Чужинці прийшли зі своїми правилами та наказами, одним із яких стала заборона вільного використання радіо. Радіоприймачі належало здати владі (за непокору — шибениця або розстріл), газети тимчасово перестали виходити. Заборонялося мати вдома і друкарську машинку — її потрібно було здати в управу.
Вже через місяць після початку окупації німецька влада починає випуск місцевої газети. Перший номер бориспільської газети «Українське життя» вийшов 23 жовтня 1941-го року. Газета публікувала як світові, так і місцеві новини, а також пропагандистські матеріали на загальні теми — релігія, література, історія, культура тощо. У кожному номері газети, яка виходила двічі на тиждень на двох або чотирьох сторінках, обов’язково містилася інформація про успіхи на фронті, а також антисемітські дописи та «дослідження» під рубрикою на кшталт «Україна в жидівських лабетах», «Винні жиди» та ін.
Вперше допис про роботу у Німеччині з’являється в газеті 6 грудня 1941 року — йдеться про «працевлаштування» військовополонених червоноармійців. «2 млн 300 тисяч полонених червоноармійців розподілені зараз в Німеччині на сільськогосподарські роботи; 150 тисяч працюють на різних роботах; 200 тисяч на шляхових роботах і будівництвах і 50 тисяч в промисловій галузі. Совєтські полонені працюють дуже охоче. Вони висловлюють подяку за можливість працювати. Більшості з них треба було видати новий одяг, бо на них було саме лахміття. Щодо харчів вони заявляють, що навіть і в мирний час в Совєтському Союзі не жили в таких умовах. З санітарного боку вони також перебувають в прекрасних умовах», — пише газета.
Вже через місяць, у номері за 31 січня з’являється стаття «Працювати як німці». Автор розмірковує над культурою праці, дисципліною та вартістю праці, висміює та критикує «більшовицьку зрівнялівку», результатом якої стало «падіння рівня продуктивності», пише про призначення на керівні посади «неосвічених та непрофесійних кадрів», критикує планове виробництво і т.ін., зазначаючи, зокрема, що «розхлябаність, неточність, халатність та недисциплінованість» стали причиною численних поразок Радянської армії. А потім наводить у приклад систему праці в Німеччині та пише, що українці, що «повернулися в сім’ю європейських народів», мають підвищити культуру своєї праці та працювати так, як працюють німці. «Скоро з України до Німеччини від'їде перша партія робітників для роботи на німецьких виробництвах. Там вони побачать зразкову культуру праці, там вони навчаться працювати так, як працюють німці; культурно, продуктивно — і радісно. Цю культуру, це ставлення до праці вони потім привезуть в Україну і поширять їх на нашій землі», — повідомляє автор.
Від добровольців до терору
У той самий час у великих містах, в тому числі в Києві, агітаційно-пропагандистська машина вже працює на повну потужність. Генерал-комісар Києва Квітцрау ще 11 січня 1942 року звернувся до киян через газету «Нове українське слово»: «Українські чоловіки й жінки! Німеччина дає вам нагоду для корисної й добре оплачуваної роботи. …У Німеччині ви будете добре забезпечені і знайдете добрі житлові умови. Платня також буде доброю: ви будете одержувати гроші за тарифом і за продуктивністю праці. Про ваші родини дбатимуть весь час, поки ви будете працювати в Німеччині». Також німці розклеюють по місту яскраві плакати, розповсюджують листівки та газети; оголошення лунають із гучномовців та у проповідях священників у відкритих німцями церквах. У час катастрофічної нестачі продуктів чимало містян, змучених голодом та холодом, відгукуються на заклик німців, і вже 22 січня перший потяг із 1500 добровольцями відправляється із Києва до Німеччини.
Усю зиму 1942-го і початок весни відбувається вербування у Борисполі. Попри декларування «добровільності», функція вербування покладена й на місцевих поліцаїв. Деякі з них вірно виконують накази німців, а дехто використовує службове становище для того, щоб попередити сусідів та друзів про намічені перевірки та обходи дворів. Так, мешканка Борисполя Лідія Білецька, що мешкала на Розвилці, розповідала про такий випадок. За її словами, це допомогло уникнути відправленню в Німеччину її брата та інших сусідських дівчат та хлопців. Після війни колишнього поліцая виправдав суд, адже було багато свідчень людей про те, що він допомагав їм таємно від німців.
Бориспільці Катерині Пузій із Нестерівки пощастило менше. У їх хаті оселилися німці, і мати ховала її з іншими дівчатами у землянці, а менші сестри носили їм їжу та воду. Місцевий поліцай, прослідкувавши, видав схованку німцям. Знайдених дівчат забрали на примусові роботи в Німеччину.
Дуже скоро хвиля вербування дісталася і сіл Бориспільського району. Очевидець із с. Глибоке Бориспільського району Київської області розповідав: «Так прийшла весна 1942 року. Прийшов наказ набирати робочу силу до Німеччини… Були складені списки і розіслані повідомлення, в яких говорилося: «Ви повинні виїхати до Німеччини на побудову нової Європи». На село ніби хмара насунула. Великий жах найшов на людей… втечеш ти — сім’я постраждає. Та ось почали бігати поліцаї і силоміць загонити до старостату. Плачучи ішли дівчата, хлопці. Тужили, ніби за мертвими матері, сестри, рідні».
Мешканець Головурова Олексій Волошко переповідає материну історію: «Вона тифом хвора була. А тоді якраз діло було напровесні. Вона мені розказує: «Якраз сонечко світить, я, каже, тут (посиджу), не сили нема, нічого. Мати вивела, посадила на призьбі біля хати, а поліцаї наші їздили да підбирали молодьож у Германію. І мене, — каже, — схватили. А тут сил нема нічого. На підводу висадили. А баба, покійна, Онила: «Куди ж ви повезли?» «Бабка мовчи!», — і повезли».
Деякі села Бориспільщини змогли уникнути масових облав та відправлень на примусові роботи через розміщені на їх території виробництва, які потребували місцевих робітників. Так, з Рогозова до Німеччині відправили лише 27 осіб, адже роботи трьохсот осіб щодня потребувало будівництво вузькоколійки та відбудова грейдера. Ці 300 робітників отримали своєрідну «бронь». Також лише 26 осіб забрали із села Старе, оскільки потрібні були працівники на цукровому заводі, торфо- та лісорозробці.
17 липня 1942 р. бориспільське «Українське життя» з радістю повідомляє, що до Німеччини поїхав 350-тисячний робітник. Ним став мешканець Ніжина Київської області. Ось як описує цей знаменний день газета: «…Це було велике свято для всього міста. Колони робітників з прапорцями направляються до станції. Багато дівчат в національних костюмах, лунають чудові українські пісні. (…) Сонце освітлює багатолюдну площу. Сюди сходяться рідні, знайомі, щоб провести до станції колони робітників. Тут багато також дітей, але вони не тужать за рідними, їм і самим хотілось би сьогодні сісти до вагону. (…) До станції мчаться також авто. Це їдуть представники німецької влади, щоб побажати всього найкращого робітникам. Багато робітників знають, що їм доведеться працювати на найбільших підприємствах у Німеччині. Багато з них будуть працювати на збройних заводах. Це ознака великого довір'я, яке до нас виявляє німецький народ. (…) В дорозі робітники будуть мати прекрасне харчуваня. Ось цілий вагон з продуктами. Приємно пахне свіжий смачний хліб, ковбаса, масло. Помітна відсутність метушні, зайвої біганини. Все добре організовано, продумано до найменших дрібниць».
Незважаючи на пропаганду, бажаючих працювати на благо Німеччини бракувало. У 1943-му році період «загравань» закінчився, почався неприхований терор. Повсюдно проводилися раптові облави, людей могли схопити будь-де і будь-коли. У численних спогадах свідків тих подій можна прочитати про моторошні сцени облав або про те, як криком кричали українські дівчата, коли їх везли по вулицях того чи іншого міста на вантажівках у супроводі конвою. Іноді їм не давали зібрати найнеобхідніші речі.
Увесь цей час газети продовжували писати про «зближення народів через працю» та нове щасливе життя, що чекає у Рейху. Бориспільська газета започатковує нову рубрику, присвячену «зворотному зв’язку» з тими, хто вже виїхав до Німеччини. Ось у статті з назвою «Що я бачив у Німеччині» (30 січня 1943 р.) чоловік розповідає про гарні німецькі дороги, зразкове ведення домашнього та сільського господарства, красивий одяг та смачну їжу. «Німеччина — країна високої культури та справжнього соціалізму», — підсумовує він.
Вже навесні 1943-го року риторику змінюють і газети. 5 травня 1943 року бориспільська преса публікує офіційне звернення керівництва Київської області до молоді, яке остаточно розбиває надії на «добровільність» та можливість уникнути праці в Німеччині: «На підставі закону про трудову повинність, що поширюється на всю звільнену від большевиків територію, вся місцева молодь обох статей, народження 1922, 1923, 1924 та 1925 років покликана нині до обов'язкового відбуття трудової повинності строком на два роки. У повній свідомості всієї відповідальності і величезної важливості покладеного на вас владою почесного обов'язку, ви, всі як один, без ніякого зволікання, у точно визначений час повинні з'явитися на збірні пункти, маючи при собі найнеобхідніші речі, щоб одержати відповідні розпорядження і бути готовими негайно виїхати на роботу туди, куди вас призначать чи на території України, чи в межах Великонімецької держави. (…) Тяжкою здається розлука для декого з вас, особливо для дівчат. Це природньо. Але подумайте про те, що ви можете, нарешті, побачити Божий світ, від якого так довго відгороджували вас жидо большевицькі тирани. Ви можете познайомитися тепер з життям культурних народів Европи і засвоїти всі навички культурної праці, культурного поводження, культурного життя (…)».
Гірка реальність відрізнялася від обіцяного
Про разючу відмінність реальності від обіцяного молоді дівчата та хлопці дізнавалися дуже скоро — уже в вагоні потяга. Людей перевозили в закритих неопалювальних товарняках без жодних зручностей. Природні потреби доводилося справляти просто у вагоні. Не вистачало продуктів і навіть води. Про обіцяне якісне гаряче харчування навіть і не йшлося.
«Одну ніч перебули у Борисполі. Спали у шкільних класах на підлозі, застеленій соломою. А ранком усіх загнали в товарняки і рушили… Поїзд зупинився тільки вранці. Коли вагон відкрили, дівчата висипали до колонки: пригоршнями пили воду, бо за ніч у роті пересохло», — читаємо у спогадах Ольги Ковбаси із Великої Стариці.
Шлях до місця призначення тривав приблизно 10 днів. Потім робітників фасували, наче речі, або рабів, розподіляючи на роботи: на великі заводи, у сільське господарство або до приватних господарів.
«На другий день вистроїли з того бараку і ходять німці, вибирають як скотину: у кого зуби, у кого мишці, у кого …», — із розповіді Олексія Волошка.
Найважчими були умові праці та побуту на державних підприємствах. «У 15 років забрали мене в Німеччину. По 11 годин змушували працювати на цегельному заводі. На день — 700 г баланди і 250 г хліба. Молодому організму це «черв’ячка заморити». Важко було, їсти хотілося. Часто просила у Бога: «Мамо, наснися мені…». А вона не снилася. Снилася лише їжа», — із розповіді Ольги Узварик із Гори.
Із листа Ольги Кепши з села Велика Олександрівка, яке так і не доправили адресату (не пройшло цензуру — ред.): «…почали нам давати обід заради празника. Дали супу такого, що лучче варили у нас свиням. А сірий такий, що їсти не можна… Сіли за стіл, заплакали, заспівали «Христос воскрес!», усіх спом’янули… Як подивишся, як трава та все зелене стоїть, то споминаю свою рідну Україну і свою рідну сім’ю. Чи ще прийдеться побачитися? (…)».
Для розпізнавання східних робітників на їхньому одязі нашивали спеціальний знак: на блакитному фоні напис німецькою «ОSТ». Життя остарбайтерів було тяжким і разюче відрізнялося від умов, у яких перебували робітники інших національностей. Листи з неволі ретельно перевірялися цензурою, із них вирізалося або замальовувалося чорнилом майже все, крім «Здрастуйте» і «Прощайте». Багато з них так і не дійшли до адресатів через зміст написаного. Щоб обдурити цензуру, часто писали: «Живем прекрасно, як наш Полкан, хіба що ледь гірше».
Тим, кого взяли до себе фермери, жилося трохи легше, адже там можна було краще харчуватися, хоча все залежало від того, яку вдачу мав бауер. Одна українка згадувала, що їй було легше доїти десять корів, ніж взувати свою господиню. І не тільки через те, що це було принизливо, а й через те, що та щоразу норовила вдарити її в обличчя ногою.
Були і щасливі випадки, коли дівчата потрапляли до хороших господарів, що ставилися до них майже як до рідних — вчили мови, пристойно одягали, брали з собою у костел, навіть пропонували залишитися після війни «за дочку».
Визнання провини і компенсація
Компенсації європейським робітникам Німеччина почала виплачувати у 1956 році. Цьому передували численні суди та тиск світової громадськості, в тому числі США. Це змусило німецький уряд, бізнес та суспільство визнати злочинність примусової праці мільйонів громадян Європи та почати виплату компенсацій.
Аж десятки років потому, наприкінці 80-х років, почалися переговори СРСР (а потім РФ) з Німеччиною про виплату коштів колишнім примусовим робітникам із Радянського Союзу. На початку 90-х років гуманітарні виплати почали здійснювати в Україні, цим займався фонд «Взаєморозуміння та примирення». У 1993 році Німеччина виплатила приблизно мільярд німецьких марок, які поділили між собою Білорусь, Росія та Україна. При цьому Білорусь та Росія повинні були врахувати у виплатах і жертв націонал-соціалізму в країнах Балтії. Станом на 1 вересня 1999 року гуманітарні виплати в Україні отримали понад 600 тисяч колишніх примусових робітників Третього Рейху та в’язнів концтаборів Освенцім, Бухенвальд, Заксенхаузен, Маутхаузен, Равенсбрюк, Гросс-Ройзен та гетто «Мертва петля», загальна сума виплат склала 370 млн німецьких марок.
Розмір виплат становив: для в'язнів концтаборів (згідно з офіційним переліком концтаборів) і гетто — 15 тис. дойчмарок; для примусових працівників промисловості і держсектору — 4,3 тис. дойчмарок; для працівників сільського, комунального і домашнього господарств — 1,5 тис. дойчмарок; дітей до 12 років — 1,5 тис. дойчмарок.
У період з 2001 по 2006 рік Україна отримала ще 881,5 млн євро відшкодувань від фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє». На цей раз мова йшла вже не про «гуманітарні виплати», як у 90-х, а про саме компенсацію за примусову працю. Тоді її отримали 468 тисяч українських остарбайтерів або їх правонаступників (близько 10% колишніх примусових робітників померли ще на етапі розгляду заяв). Виплати проводилися в два етапи (65% плюс 35%) та були припинені 31 грудня 2006-го року.
У матеріалі використані наступні джерела: ДАКО (Державний архів Київської області), видання «Укрінформ», газети «Трудова Слава», «Вісті», «Українське життя» (1941-1942 рр.), «Бориспольські Вісті» (1943 р.), «Економічна правда», інформація Бориспільського державного історичного музею, книга «Джерела Другої світової війни у локальному вимірі» (автори М. Баришполець, М. Смольніцка), спогади мешканців Бориспільщини.
коментарі