Чорнобильська катастрофа вважається наймасштабнішою серед техногенних аварій. Від ліквідаторів залежала безпека не лише України, саме тому щороку ми віддаємо шану цим відважним людям. Щорічно 14 грудня у день закінчення будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС вшановуємо тих, хто захищав нас від трагедії 1986 року. Наразі Всеукраїнська громадська організація інвалідів «Союз Чорнобиль України» у Бориспільській громаді налічує 94 члени. Про декого з них, а саме про Анатолія Коробця та Анатолія Федорчука, і піде мова. «Вісті» зустрілися з чоловіками, щоб почути їхні історії про ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Навчання, робота та родина
Анатолій Коробець народився на Чернігівщині в 1959 році. Закінчив середню школу, потім була служба в армії в ракетних військах стратегічного призначення. Після армії закінчив Сільськогосподарську академію, факультет лісове господарство. По державному розподілу потрапив на роботу в систему МВС. Закінчив вищі курси відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності. Служив у Борисполі, пройшов шлях від лейтенанта до полковника. Свого часу працював начальником карного розшуку та начальником штабу.
В 2002-му році чоловік пішов на пенсію. І після цього ще 15 років пропрацював в міжнародному аеропорту «Бориспіль» у службі авіаційної безпеки — від молодшого інспектора до начальника зміни служби авіаційної безпеки. Отримав звання «Почесний працівник міжнародного аеропорту «Бориспіль». Вдруге пішов на пенсію у 2015 році. Зараз чоловіку 65 років. Незважаючи на солідний вік, він сповнений оптимізму та віри в краще та мріє про перемогу.
Зі своєю дружиною Анатолій познайомився під час навчання у Києві в університеті. «Кохана на рік молодша за мене. Я був на третьому курсі, а Наталія навчалася на другому, — розповідає чоловік. — Ми разом уже 41 рік, маємо двох синів, Романа та Дениса. Обидва працюють в ІТ сфері, обидва одружені. Маємо двох онучок, Настю й Амелію, та онука Кирила».
Чорнобиль 1986-го
«26 квітня 1986 року, коли сталася трагедія, нас зібрали на роботі по тривозі. Ніхто нічого не пояснював. 30 чоловіків добровольців сформували із райвідділу міліції. Я тоді працював оперуповноваженим відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності, — пригадує події того часу Анатолій Коробець. — Очолював добровольців наш замполіт Микола Рахуба. В першу 30-ку добровольців я не потрапив, потрапив до другої групи добровольців, яку очолював Василь Онищенко. 29 квітня, на мій день народження, ми поїхали змінити в Чорнобилі тих, хто поїхав до цього. Але з невідомих мені причин вже в дорозі нас завернули з-під Іванкова. Якийсь час ми чекали розпоряджень, перебуваючи в лісі, де багато радіації, про яку ніхто нічого не знав. День ми пробули в радіаційному лісі й нас повернули назад додому.
9 травня був парад у Борисполі і мене прямо з нього терміново забрали у святковій формі в управління внутрішніх справ. Там вже сформували загін. В основному це були співробітники нашого відділу. І о 19-й годині ми вже прибули до Чорнобиля, розташувалися у загальноосвітній середній школі №2. Там були розкидані матраци для ночівлі добровольців. Такий собі перевалочний пункт організували. Зранку нас переселили у гуртожиток медичного училища.
Перше, що запам’яталося у зоні радіаційного ураження, це те, що у всіх була дуже велика спрага. Неймовірно хотілося пити. Більше нічого особливого на той момент не помітив.
Ось так почалася моя вахта у чорнобильській зоні. Екіпаж розподілили по кілька людей, це двоє співробітників міліції, старший лейтенант військовий та водій бойової розвідувальної машини десанту. В нашу задачу входило чотири години працювати в місті Прип’ять, де ми обстежували будинки, багатоповерхівки, кожну квартиру, перевіряли, чи зачинена, потім опломбовували будинок, щоб уникнути мародерства. Це була наша основна задача.
Мене призначили старшим машини та дали задачу ще в перший день — залізнична станція Янів, колишнє село Старі Шипеличі, яке розташоване на території Чорнобильської зони відчуження, ми там примусово виселяли людей із зони радіоактивної небезпеки. Звісно, вони не хотіли їхати, пручалися, не розуміли рівень небезпеки. Також з нами була машина швидкої допомоги, якою вивозили лежачих людей.
В нас у машині стояв лічильник Гейгера. Це детектор радіоактивного випромінювання, який фіксував радіацію — то він зашкалював від рівня опромінення, а радіометри взагалі одразу вийшли із ладу. Проте на це ніхто не звертав уваги.
Чотири години працюємо у Прип’яті, потім повертаємося до Чорнобиля та виконуємо роботи по патрулюванню міста, виявленню відчинених квартир чи будинків, опломбуванню приміщень.
З часом налагодили 3-разове харчування, а спочатку нас годували військові.
Якщо аналізувати, як же проявлялася радіація, то якось кинулося в очі, що одного разу біля гуртожитку в Чорнобилі півень та кіт сиділи. Дали ми їсти їм тушонку, то півень клює, а у кота немає нюху, не розуміє, що м'ясо даємо йому, сидить та дивиться на їжу».
За словами чоловіка, коли вони набрали певну дозу радіаційного опромінення, їх вивели в Поліське. Це було 16 травня. Там команда працівників міліції допомагала проводити оперативно-розшукові дії. А потім 27 травня було розпорядження повертатися додому.
«Я проживав на вулиці Бежівка. Коли повернувся з Чорнобиля додому, то перед будинком зняв весь свій радіаційно уражений одяг, щоб не заносити його додому, викинув на смітник і в одній білизні та з документами в руках пішов додому. Звісно, першочергово змив весь радіаційний бруд із себе, викинув білизну також. Ось таке було повернення», — пригадує Анатолій Коробець.
Всього з Бориспільського міськрайвідділу міліції у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС приймало участь 140 чоловік. На сьогодні 42 вже немає в живих. А у Всеукраїнській громадській організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» у Бориспільській громаді маємо 22 колишні працівники міліції.
«На 25-річчя аварії на Чорнобильській атомній електростанції (тоді головою ветеранської організації був колишній начальник міліції Іван Кривошея) ми за свої кошти встановили пам’ятник усім ліквідаторам. І сьогодні на стелах викарбувані всі прізвища бориспільців. Цей пам’ятник стоїть на вул. Камінського поруч із приміщенням поліції», — розповідає Анатолій Коробець. — Шкода, але на сьогодні чорнобильці, як і афганці, нікому не потрібні, принаймні у бориспільській громаді. Ліків безкоштовних немає, путівок теж немає, пенсії здобуваємо через суди. Все, що передбачено законом для ліквідаторів, на сьогодні не діє.
Хоча у Переяславі, наприклад, є співпраця влади з чорнобильцями, а у нас чомусь немає цієї підтримки. Звісно, ми розуміємо, що наразі йде війна. Проте по тому, як зараз ставляться до тих, хто у далекому 1986 році захищав країну від радіаційної небезпеки, можна припустити, яке ж ставлення буде до тих, хто сьогодні віддає своє життя та здоров’я задля перемоги. Дуже хочеться, щоб я помилявся і чиновники навчилися гідно ставитися до громадян, які, не шкодуючи свого здоров’я, робили усе можливе для країни — афганців, чорнобильців чи ветеранів».
Шахта, служба та робота водієм
68-річний Анатолій Федорчук народився на Луганщині, у Антрацитівському районі, в селищі Щотове. Там провів своє дитинство. До армії працював на шахті, як його дід, заслужений шахтар.
Робота шахтаря не з легких — по шість годин знаходишся в шахті.
«Я працював на шахті підземним електриком. Тоді за таку роботу надавалася відстрочка від армії 5 років. Проте мене це не влаштовувало, бо був приклад знайомого, який майже в 27 років, маючи дружину та дітей, вимушений був після такої відстрочки йти служити до лав армії. Тому я не довго пропрацював в шахті, — розповідає Анатолій Федорчук. — Але з шахти не так вже й легко було звільнитися. Але мій дід, заслужений шахтар, взяв мене і повіз на прийом до заступника міністра з вугільної промисловості, щоб я особисто пояснив, чому не хочу працювати, адже треба йти служити до армії, а в мене ж бронь через роботу на шахті. Вислухав мене замміністра і тоді дав розпорядження звільнити.
Після цього я пішов працювати водієм в радгосп до осені, адже восени в армію всіх призивають.
Коли я служив в армії, мої батьки працювали в радгоспі «Промінь» та жили в селі Горобіївка біля Борисполя. Батько пішов працювати комбайнером, хоча був агрономом на Донбасі. Тому після армії я приїхав жити до батьків у Бориспіль.
Після армії я пішов працювати водієм на автобазу, — розповідає Анатолій Федорчук. — Свого часу ми в Чорнобильській громаді багато працювали ще до аварії. І дамби сипали, в Мартиновичах, в Максимовичах, в Шепеличах».
Спогади
«Зустрічаємося час від часу з колегами по роботі, згадуємо наше постійне життя у відрядженнях, меліорацію, відновлення полів, висушування боліт. Молодість завжди приємно згадати, — розповідає Анатолій Федорчук. — Тоді було 14 колон по області. Де болота сушили, де грунт перевозили, де ями вирівнювали, щоб поля були рівними, без калюж. Зрошування робили, дренаж. В основному по болотах. Жили у вагончиках, рідко в селах. Потім почало підприємство розвиватися.
Все життя вахтовим методом, по 3-4 місяці безвилазно працювали.
Пригадую, колись приїжджаємо, а паводки. Ми до залишеної техніки, а вона вся під водою, вся затоплена, а по селу люди на човнах плавають. Річка Уж розлилася і ось така ситуація була. Потім чекали, коли вода зійде, привели до ладу техніку, яка під водою була, і почали дамбу насипати.
За Яготином багато задач по меліорації у нас також було, в Артемівці свого часу працювали під Борисполем, одним словом, працювала автобаза по всій області».
Ліквідатор наслідків аварії
«Оскільки я працював все життя на самоскиді, нас першочергово відправили працювати на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Дехто з колег не погоджувався їхати на ліквідацію наслідків аварії, навіть звільнявся, але я працював та неодноразово вахтовим методом їздив в зону відчуження, — розповідає Анатолій Федорчук. — Я восени потрапив до Чорнобиля. Після того неодноразово ще у 1987 та 1988 році там працював. Перша вахта тривала 24 дні, друга вахта два місяці майже.
Жили ми в ПМК. Харчувалися в їдальні. Нічим не захищалися, ні респіратора не було, нічого. Спочатку так звані ручки дозатори накопичувачі всім роздавали, а, мабуть, коли вони почали зашкалювати, у всіх їх забрали. Лише керівництво мало їх при собі, щоб розуміти свій рівень небезпеки. Навіть у офіцерів їх забрали.
Тому по суті невідомо, яка у кого доза опромінення була. Пізніше поставили індикатор перевірки опромінення, то лише так можна було хоч якесь мати уявлення про рівень радіації на тобі.
Пригадую, як у їдальні поставили пропускну рамку для перевірки рівня радіації, то у нас випадок трапився. Один чоловік прийшов, особисто його робота полягала у тому, що потрібно було трамбувати легкові машини на утилізацію, оскільки ця техніка була опромінена. І от у цього чоловіка був такий високий рівень радіації, що рамка в їдальні від нього зашкалювала».
Прояв радіації
За словами Анатолія Федорчука, радіація своєрідно проявлялася та відчувалася організмом. Бувало, вітер з Прип’яті подує, то одразу горло прихвачувало, тому одразу пили мінеральну воду.
«Протягом дня ми робили 5-6 ходок з камінням, яке возили та обсипали берег річок, — розповідає Анатолій Федорчук. — На Чорнобиль їздили вахтовим методом. Одна бригада відбула, інша заступила. У нас по Київській області багато колон було, аж чотирнадцять. То всі по черзі працювали.
Деякі камази вже так і не вивозили з Чорнобиля, оскільки вони працювали біля реактора, завантажували у вертоліт свинець, пісок для того, щоб загасити реактор. То ті машини утилізували в самому Чорнобилі.
З часом для машин, що ще працювали, мийки зробили. Вимивали їх, тоді вони виїздили з Чорнобильської зони. Шкода, що дуже багато нової техніки утилізували в Чорнобилі замість того, щоб не завозити її в зону ураження взагалі, а залишити на підприємствах. Якби мудріше було керівництво, то всю б робочу техніку з механізованих колон відправили б на Чорнобиль, а нові б залишили на підприємствах. Але так чомусь не зробили. Нову техніку на могильники загнали та утилізували.
Пригадую, як інколи вимірювач радіації, так звану «японську праску» хлопці використовували. Підуть, риби наловлять, зварять уху, а потім якось вирішили виміряти рівень радіації, а там ближче до голови кожної риби зашкалює радіація.
Після того продовжували все одно ловити рибу, тільки без голови вже варили юшку чи смажили рибу.
Пригадую, що багато в лісі звірів було в ті роки, мутанти теж з’являлися, бачив вовка з метровими ногами, як телячими, коли був у Чорнобильській зоні. Навкруги смугами жовтий ліс, випалений радіацією теж бачив».
Мародерство
«Зона відчуження була огороджена сіткою. Але то звірі проривають її, то люди йшли, наприклад, мародери за якимось новими запчастинами для машин, які легко можна донести. Різне було.
Насправді люди, які мали нові легкові машини та залишали їх в зоні, отримували довідки про це і їм видавали нові незаражені машини в інших містах, куди вони переїхали жити, — розповідає Анатолій Федорчук. — Мародери ж знімали генератори, стартери, а потім в Києві продавали, когось ловили, інших ні. Тому тоді всі намагалися дозиметрами перевіряти те, що купуєш, особливо на авторинку у столиці та на околицях Києва».
Умови для ліквідації
За словами Анатолія Федорчука, на Чорнобильській станції намагалися створити нормальні умови для ліквідації наслідків аварії. Надпотужні мийки для машин було зроблено. «Був випадок, якось я навіть свою вантажівку після такої мийки не впізнав, настільки вона була вимита, як нова, навіть емблема підприємства нашого змилася безслідно, лише номери машини казали про те, що то моє авто, а не якесь новеньке, ось така потужна мийка була, — розповідає Анатолій Федорчук. — Звісно, з людьми була скрута, той, хто повинен бути на варті 60 діб з інших республік Союзу, по 150 діб знаходився в Чорнобилі.
Був випадок, що дехто по шість вахт приїздив, незважаючи на дозу опромінення, до того ж, дехто з водіїв брав з нових машин, які опромінені, запчастини на свої старенькі вантажівки, сидіння ставили, то такі люди більше двох років не проживали, помирали, бо працювали в зараженому всьому.
Здоров’я, звісно, підкосилося після аварії на ЧАЕС у всіх. Від операції на серці я відмовився, житиму, скільки Бог дасть. Кілька раз на рік лягаю в лікарню на стаціонар, тому що потрібно пройти курс крапельниць. Наразі вже немає чорнобильської лікарні, лише інститут радіологічний, де лікуємося за власний кошт. Але таке життя. Мрію про перемогу, щоб наші воїни не гинули, а повернулися додому, щоб відбудовували країну, а мої діти та внуки, щоб жили без війни».
Проблеми ліквідаторів
«Через багато років проблеми з документами були у тих, кого через військкомат направляли ліквідаторами, бо, наскільки мені відомо, їхні документи з часом зникли, тому людям дуже важко довести, що ти ліквідатор. Радянський Союз не зацікавлений був у зберіганні такої інформації, — розповідає Анатолій Федорчук. — Тому зараз така ситуація, що майже всі чорнобильці вимушені у судовому порядку відстоювати свої права. Дуже важко отримати довідку про роботу в Чорнобилі, тому що радянські підприємства її не надавали, їх документів навіть в архівах подекуди не існує. А вона потрібна для нарахування пенсії, і це лише одна з безлічі проблем з документами. Хотілося, звісно, щоб про нас пам’ятали, допомагали, але маємо, що маємо».
коментарі