Хоч перша документальна згадка про Бориспіль зафіксована у 1595 році, багато дослідників історії вважають часом «народження» Борисполя 17 століття, адже саме на цей час (а конкретно — пізня осінь 1602 року) припадає наказ польського гетьмана Станіслава Жолкевського про заснування на цій території містечка Борисполе (Баришполе). Кому належала та що собою представляла місцевість, на якій виріс Бориспіль, якими були перше поселення та перше століття існування міста, чим займалися його мешканці — читайте у матеріалі «Вістей».
• Фрагмент карти Боплана (друга половина 17 ст.)
Перша згадка
У життєписі Борисполя, який активно тиражується на всіх ресурсах, дуже коротко згадуються монахи, які володіли тутешніми землями до кінця 16 ст. Так само одним рядком згадується, що в 1590 році рішенням польського сейму містечко Бориспіль отримав у володіння Войтех Чоновицький, а вже через 6 років той же сейм передав Бориспіль магнату Станіславу Жолкевському (за придушення повстання Северина Наливайка в 1594-1596 рр.). Першоджерелом цієї інформації вказується 26-томна праця «Історія міст і сіл Української РСР», видана в 1971 році.
Разом із тим, існує ще раніша робота історика і письменника 19 ст. Андрія Стороженка, в якій той детально описав знайдені ним у архівах історичні документи, які стосуються історії Борисполя. Результатом скрупульозного історичного дослідження стала публікація в «Очерках Переяславской старины» двох його праць: «История местечка Борисполе» та «Местечко Борисполе в 17 в.: акты Мейского уряда 1612-1699 гг.», видані в кінці 19 ст. Вірогідно, саме ці роботи були використані при упорядкуванні праці радянського періоду — внаслідок чого дійшли до нас у дуже скороченому, навіть «урізаному» вигляді. Що ж приховують справжні історичні документи?
У роботі «Местечко Борисполе в 17 в.» Андрій Стороженко пише, що в історичних джерелах Бориспіль згадується вперше в 1590 році, коли варшавський сейм, дбаючи про заселення пустель, що не приносили державі ніякої користі, прийняв рішення надати королю Сигізмунду III право вільно роздавати заслуженим шляхтичам урочища, що знаходилися в цих пустелях, і, зокрема, «Борисполе з селищем Іваньківським». Також він пише, що, очевидно, через небажання козаків, які вже мешкали на цій місцевості, коритися польським правилам та законам, для польського уряду ці землі вважалися пустелею, нікому не приналежною. Самих місцевих козаків Стороженко вважає потомками сіверсько-руського населення, що вціліло після татарських погромів 13-15 століть. Він зауважує, що із козацького хутора Борисполе стало селом не раніше 1590 року, адже в 1552 році в описі київського замку згадується сусіднє з Борисполем село Іванькове, а от Борисполе — ні, хоча, якби воно існувало на той час як населений пункт, мало б бути згаданим.
Як у монахів «віджали» землю
У наступній своїй роботі «История местечка Борисполе» Андрій Стороженко пише про цікавий документ, знайдений ним у бібліотеці Київської Духовної Академії разом із паперами Київського Пустельно-Микільського (в оригіналі — Пустынно-Никольского, також Миколы Пустынского) монастиря. Саме цей монастир і знаходився на території, на якій пізніше заснують містечко Борисполе.
Документ «писанъ у Киеве року тисеча шестсотъ третего месяца марта 15 дня» (15 березя 1603 року) і по суті є скаргою монахів цього монастиря та його ігумена, отця Ігнатія, які пишуть, що слуги, бояри та піддані урядника Жолкевського — Федора Козарина — вторглися в маєтність та землю монастиря («именье Барышполе»), на якій стоїть «церковъ старожитная мурованая светыхъ мучениковъ Борыса и Глеба».
За словами монахів, вказані зловмисники хочуть привласнити монастирську власність, для чого з не так давно заснованих навколишніх слобід вони пізно восени, перед зимою 1602 року привезли людей та поставили на землі церковній, біля самої мурованої церкви кілька десятків халуп і заснували нову слободу-містечко. Новоселам надали для обробітку поля та ниви, які здавна обробляли мешканці монастиря. Цим було не лише ображено монахів та порушено їх спокійне життя, а ще й нанесено монастирю шкоди в розмірі «дві тисячі копів грошей литовських» (або 6700 рублів) — маються на увазі збитки через подальшу неможливість використання земель монастирем.
Незважаючи на скарги, адресовані князю Острозькому, воєводі Київському та іншим високоповажним особам, містечко Борисполе залишилось маєтністю Станіслава Жолкевського. Влаштувавши на землях монастиря містечко, Жолкевський організував тут «мейскій урядъ» (тобто міський уряд) по Магдебурському праву, який почав виконувати свої обов’язки у 1612 році.
Історик Андрій Стороженко пише, що з роками населення міста постійно збільшувалося, бо туди прибували втікачі — піддані інших власників. Так, у 1607 р. сюди прибули втікачі із Паволочі, Дивина, в 1618 — із Копачева та Ржищева. В 1620 році Жолкевський загинув, Борисполе перейшло до його доньки Софії (Данилович у шлюбі), а потік біженців-утікачів не вщухав: із Бежова, знову із Ржищева, із Сельця, Іванкова-Чернеховського та Федорівки (містечка Житомирського уїзду).
• Фрагмент карти р. Борисфен (Дніпро) початку 17 ст.
У 1628 році згідно перепису житла у Борисполі вже нараховувалося 74 будинки (із них на ринку 10, на вулицях 20, бідняцьких халуп 40, маєтків 4 — вони були лише у священника, кравця, чоботаря та кушніра). Якщо вважати, що у кожному будинку проживало приблизно 5 осіб, чисельність населення становило 370 душ.
27 січня 1629 р. Софія Данилович отримала від короля Сигізмунда III грамоту, яка дозволяла відкриття в Борисполі щотижневих ярмарків по понеділках та четвергах та двох щорічних: на Богоявлення (6 січня) та в день Святого Іллі (20 липня).
Починаючи з часу смерті Жолкевського, монастир, що втратив свої землі через заснування містечка Борисполя, не припиняв судитися з його донькою. Про це, зокрема, свідчить запис із земських книг воєводства Київського від 30 червня 1629 року. Процес вів уже інший ігумен — Серапіон Бельський. Він доводив, що свого часу Жолкевський, використовуючи своє становище, просто присвоїв землі, якими монастир володів уже більше 100 років. За його словами, небіжчик, маючи у власності село Іванків, що межувало з землями монастиря, вийшов за межі своїх володінь та привласнив монастирські землі. Цю місцевість монахи називали селищем Полукняжецьким, і вона йшла аж до села Княжичі. Вказані землі були куплені монастирем у толмача Солтана Албевича більше ніж за 100 років до 1629 р. і ціле століття знаходились у володінні монастиря. Слова ігумена підтверджувала купча від 13 серпня 1508 р., в якій говориться: «Я, Солтан Албевич, толмач господарський, зі своєю жоною Кунькою, і з синами Іванком та Васьком, продав землю бортну, мою вірну у господаря вислугу, що я вислужив у короля Казиміра та його сина, короля Олександра, (…), продав Матфею, ігумену обителі святого Миколи, і всім старцям Пустинського монастиря…». Далі продавець детально розписує назву землі — Полукнязівська, її розташування, особливості місцевості (зокрема, зауважує про наявність старого земляного укріплення, усередині якого знаходиться спустошена ще половцями кам’яна церква, збудована на честь Бориса і Гліба), ціну (400 копів грошей) тощо. Згадує ігумен і про інші землі, незаконно привласнені Жолкевським — зокрема, місцевість над рікою Старицею, де той заснував Требухів, урочище Дудоркове, де заснували Дударків та Ладижичі тощо.
У вихорі набігів та повстань
Та вже через рік, у 1630 році маєтки в Борисполі та на околицях були спустошені набігами запорізьких козаків під проводом Тараса (Трясила — ред.). Так, у записі в урядовій книзі від 4 листопада 1630 року говориться, що козак Тарас, який проголосив себе гетьманом або старшим над військом запорізьким, зібрав кілька десятків тисяч «гультяїв та козаків» та з ними здійснив набіг на міста Баришполь та Баришов, а також прилеглі села. Нападники били, мордували та гвалтували мешканців, а чоловіків змушували вступити до свого війська. Унаслідок хутор Рудницького, села Іванків, Глибоке, Селище та Старе Остролуччя були спалені вщент, згодом наступила моровиця і залишок людей в місті та селах або вимерли, або розійшлися. Враховуючи всі ці обставини, пані Софія не має з чого платити податки, тому її слуга Іван Яцковський просить зареєструвати відповідну «протестацію».
Оговтатися після нещасть Бориспіль зміг тільки через кілька років — міський уряд відновив свою діяльність аж у 1637 році.
У 1649 році внаслідок війни Хмельницького Бориспіль вийшов з-під влади Жолкевської та став сотенним козацьким містечком. Першим сотником бориспільським був Антон Герасименко (з 1649 по 1653 рр.), останнім (у 1697 р.) — Микола Корабан.
В 1658 р. Київський воєвода Шереметьєв спалив Бориспіль та покарав його жителів, містечко перейшло до Данили Виговського, а в кінці того ж року — під владу московського царя. Далі містечко ще кілька разів переходило від одного власника до іншого: 1659 р. — Андрій Потоцький, 1661 р. — поляки, після них — козацький гетьман Яків Сомко, листопад 1663 р. — знову поляки, а кілька місяців поспіль — московитяни. «….. Бориспіль здався москвитянам. Татарські набіги кінця 17 ст. (1681) ще турбували Бориспіль і змушували підтримувати у справності вали та укріплення. Але з посиленням російської влади в Малоросії (1709), а особливо з облаштуванням української лінії (1734), військове значення Борисполя припиняється і він стає звичайним селом та переживає з іншими селами весь той процес, який остаточно злив Малоросію з Москвою», — пише Стороженко.
Мейський уряд
Мейським урядом у 17 ст. називалось міське управління, організоване за Магдебурським правом. На території сучасної України засідання таких урядів проводилися в ратушах чи магістратах. Зазвичай міське управління складалося із двох відділів: самої мейської ради під головуванням бурмістра та колегії присяжних під головуванням війта. Мейська рада збиралася не раніше одного разу на тиждень (за потреби частіше), щоб обговорити суспільні потреби — наприклад, рівень цін на продукти, бійки, утиски вдів та сиріт, азартні ігри, сплату податків і т.п. У обов’язки колегії присяжних входило прийняття рішення за справами чи скаргами. Але якщо мова йшла про малонаселені містечка на зразок Борисполя, поділу на відділи могло не бути.
Так, Андрій Стороженко пише, що із актів бориспільського мейського уряду видно, що в міській ратуші при вирішенні судових справ були присутніми як війт, так і бурмістр, а при них райці (члени колегії) та присяжні, причому райців часто називали бурмістрами. Також у Борисполі до уряду входив намісник (представник власника), а пізніше — козацький сотник.
Посадові особи були виборними та працювали від Паски до Паски, хоча були випадки, коли одна й та ж особа могла залишатися на службі кілька років. Вже через кілька років після початку роботи уряд Борисполя перетворився із адміністративного в заклад судовий (для розгляду громадянських та кримінальних справ), одночасно виконуючи обов’язки нотаріальної контори. Найбільш розповсюдженими справами у Борисполі були посвідчення угод купівлі-продажу нерухомості (ниви, землі, будинки тощо), рухомого майна (коней), а також вирішення земельних, майнових, родинних спорів. Якщо говорити про кримінальні справи, то найчастіше мова йшла про вбивства, розбійні пограбування та крадіжки. Інколи траплялися справи про чаклунство.
Мовами діловодства були російська (малоросійська) або польська — залежно від того, якою мовою володів писар. Всього збереглося 878 актів з 1612 по 1699 рр. Вперше вони були опубліковані в 1892 році у журналі «Кіевская Старина».
«Для історії сільського населення в Малоросії Бориспільські акти мають те значення, що доводять спадковість поколінь з 17-го ст. (багато типових бориспільських прізвищ тих часів, як, наприклад, Яцюти, Прожейки, Куранди, Козаковичі і т.д., збереглись до цих часів) і осідлість козаків, занесених у реєстр в 1649 р.
Народна маса дуже пасивно ставилась до зовнішніх подій, які хвилювали тодішню Малоросію, і в той час, коли йшла боротьба між гетьманами, що слідували за Богданом Хмельницьким, коли проходили кровопролитні війни та ін., — життя бориспільського «хлібороба» йшло звичним порядком: він орав та сіяв, випасав худобу, торгував, судився, ділив чи заповідав майно, зрідка ухилявся від трудового шляху і здійснював крадіжки, грабунки чи вбивства», — пише Стороженко.
На що скаржилися, з ким та за що судилися бориспільці
Наведемо найбільш цікаві, на наш погляд, назви судових справ та актів, які дають уявлення про те, чим жили бориспільці того часу.
• Бориспільський міщанин Стефан Різник продає млин зі ставом у с. Нестерівка війту Павлу.
• Колишній війт Пашко скаржиться на шинкаря Фартушного, який побив і вигнав на вулицю його сина та дружину, та на десятника Матвія, який дав ляпаса самому Пашку.
• Священник о. Стефан заявляє, що пасинок його Панько, незважаючи на наявні судові рішення та накази підвоєводи, заволодів його двором і полем і не хоче допустити його до володіння власним майном.
• Кузьма скаржиться на Демидиху за нестачу вівці, що приблудилася до її отари.
• Пан Водвинський скаржиться на пана Ядловського за нанесення ран та грабунок майна.
• Колишній бурмістр Олекса скаржиться на Герасима за погрози його побити.
• Мисько Слухань з’явився на слухання справи по звинуваченню Грицька із Дударкова у вбивстві собаки.
• Мешканці села Вишеньки забрали сіно у Євсія Євлашенка, який косив його з дозволу пана Сулими.
• Настя Васчиха, по першому чоловіку Антипиха, розподіляє майно, що залишилося після Антипа, між собою та сином від Антипа Омельком.
• Семен Третян продав свій город пану Денису Матушкевичу.
• Грицько Щавій продав свій двір Мойсею Старцю.
• Андрій Адаменко і Ясько Яковенко помінялися кіньми.
• Слабиниха мириться зі своєю невісткою Карпихою відносно поля.
• Виділення майна свекрухою вдові її сина Уляні Кульбаченковій.
• Палажка Гордієва Зачепиха віддає свій дім Івану Чорнишу за борг в 19 злотих.
• Вирок Івану Шепелю за крадіжку різних речей із комори Миська Куриленка.
• Заява Фенни Грицихи, що Ярема несправедливо звинуватив її в крадіжці пояса, який вона купила в лавці київського жителя Івана Шевченка.
• Звинувачення Трясчихи і Путятихи в чаклунстві.
• Розділ майна Васька Ляха між сином Сидором, дочкою Хвеською та внуком Іваном Гаркушею.
• Мирова угода між Феськом Меселієм та Юськом Рижим у справі по вбивству сина Феська, Омелька.
• Присуджуються до смертної кари Юзько Баюрченко і зять його Ярош Семенич за крадіжку коней.
• Семениха Бульська визнає, що звела наклеп на дівку Зеню.
• Полковник бориспільський Григорій Горкуша забирає хутор в Требухові, що залишився по смерті Кирика, його дружини та синів.
• Бурмістр Максим Таратута скаржиться на козака Тишка за крадіжку жупана із млина отця Бакума, священника Свято-Пречистенського.
• Список церковного майна, відібраного в Свято-Микільського священника Корнелія, за наказом сотника Григорія Гаркуші.
• Універсал гетьмана Брюховецького про те, щоб ніхто не ображав козака Павла Рустановича, якого він бере під свій захист.
• Козак Стефан Чудновець заявив, що він віддає свій будинок Данилу Маляру з тим, що останній має зробити в церкві Бориса і Гліба образ св. Миколая і дві хоругви і дати на церку св. Пречистої 10 талярів.
• Розлучення Лук’яна Лихолапа з дружиною через те, що вона осоромила його, укравши одяг у Носачихи.
• Скарга Івана Марченка на Танчичку Яциху за нанесення образи словами.
• Тиміш Багнюк оштрафований та має віддати свого коня за те, що він шинкував, хоч шинковий промисел в Борисполі відданий в оренду полковому переяславському писарю Петру Максимовичу.
• Суд над злодіями Петром Тарасенком, Кононом Космаченком та іншими.
• Іван Личенко зарізав бика у Сеньківського мешканця Цибулі.
• Суд над двома Василями (зять Дирявощоков і зять Левков), що обікрали хлібну яму у дочки Косинського Марії.
• Зображення Межигірського монастиря в Києві у 1651 р. дає уявлення про те, як виглядали монастирські території того часу
Яким було саме місто
У актах згадується не лише Бориспіль, а й населені пункти поблизу, які вже існували на той час: села Іванків, Сеньківка, Вишеньки, Требухів, Дударків, Нестерівка, містечко Баришівка.
Бориспіль того часу — це хутори та фольварки, численні пасовища, городи, ниви й поля. Також згадуються рівчак та гай, два озера — Книжицьке і Пупково (на полях за межами міста), ставок Зольцьовий; річок немає (лише р. Воробйовка в Кучакові та Сулимівці, що впадає в Трубіж). Перша назва вулиці зустрічається у 1652 році — це Іванкова вулиця. Пізніше згадуються ще кілька — Груздова (або Груздовка), Вишенська, Гришенкова, Гриткова, Карпиловка. Із інших топонімів — хутори Пустівський, Несин (під Нестерівкою), Лихоносого; Салковська дорога та Баришевський гостинець (велика проїзна дорога); Київська брама.
У актах зустрічаються такі назви бориспільських церков: Свято-Пречистенська (Святої Пречистої), Свято-Микільська, св. Бориса і Гліба, Пресвятої Богородиці (Різдва Богородиці).
Через малу кількість сталих топонімів для опису місцезнаходження предмету спору, купівлі-продажу, заповіту тощо найчастіше використовувався факт сусідства з кимось чи чимось або приналежності. Наприклад: «маєток Благутинського», «нива коло Груздова гумна», «нива на селищі збоку Денисової», «Грицьків хутор Лихоносов, на звороті на Логвинову ниву», «коло ринку», «коло млина», «коло ратуші», «біля гостинця», «біля дому (ім’я сусіда) та (ім’я іншого сусіда)» або складний опис, наприклад: «… знаходиться біля двора (ім’я) на фольварку за містом, з будівлею, плацом і городом і з нивою, яка лежить біля хутора городського».
Акт за 1687 рік, що стосується продажу будинку, дозволяє приблизно уявити один із фрагментів місцевості. В ньому записано, що священник церкви Різдва Богородиці Іоан продає дім священнику церкви Бориса і Гліба Григорію Євфимичу, а місцезнаходження описується так: «на передмісті, що стоїть за брамою Київською, з одного боку Федір Куранда (живе), з іншого Матвій Ткач, і по доріжку, яка лежить на вулицю, що зветься Груздовкою».
У акті за 1650 рік так описується будинок у центрі міста, що належить одному міщанину: «… на Карпиловці, з одного боку Микола швець, а навпроти чоботарня козака Гончара».
А от запис про духовний заповіт Варвари Микитихи Зеньчихи за 1687 рік дозволяє припустити, що в центрі міста було кладовище: «… вручаю душу Господу Богу, а тіло землі, яке має бути поховане по звичаю християнському при храмі святих князів руських Бориса і Гліба…».
Із записів про розділ майна та спадок можна дізнатися, яких свійських тварин на той час тримали в Борисполі. Також дуже докладно описуються предмети одягу, які теж підлягали поділу чи спадкуванню.
Ось, наприклад, у 1638 році ділять майно два приятелі — Мисько Калужний та Васько Сестрич. У результаті суд наказав, щоб Мисько віддав клячу сиву, вола гнідого, корову з телям перисту, поле все, а приятелю залишаються двоє свиней, свиня чорна і підсвинок, засіяна озимина і ярина, четверта частина пасовища, новий кожух, чоботи, свитка, дві сорочки, двоє портків (штанів — ред.), вісім ліктів сукна, серм’яга (верхній одяг із сукна — ред.).
У тому ж році ділять майно Яков Мулярченко та його шурин Фесько Олейниченко. Суд постановив, що Яцько має віддати троє коней, чотири корови, вола, шестеро свиней, шестеро гусей, шість коп за вола, а додатково ще п’ять коп грошей, жупан синій, боти, панчохи, пояс шовковий та кушак, гаплики, гудзики, каблучки.
У 1664 році Левко Трохименко відділяє пасинка Гаврила та наділяє його наступним: три мірки пасовища, руда шкапа, рудий віл, телиця, четверо овець, двоє свиней, пів копи конопель, пів копи льону, жіночі сорочка та плахта.
До теми: куди поділась церква Бориса і Гліба?
Дослідник Стороженко пише, що є достовірні свідчення того, що в період з 1603 по 1629 рік побудована Володимиром Мономахом кам’яна церква в Борисполі ще була ціла. Потім вона «кудись зникла», і на її місці з’явилася дерев’яна церква і лише під час пізнішої перебудови виявили фундамент із «дикого каменю» старої церкви.
У своїй книзі «Путешествія Антіохійскаго патріарха Макарія въ Россію, описаннаго его сыномъ архидіакономъ Павлом Алеппскимъ» (переклад Г. Муркоса, видана в Москві в 1896-1898 рр.) Павло Алепський згадує, як вони відвідали Бориспіль у 1655-му році: «У вівторок, в полудень, проїхавши 5 миль, ми прибули в торгове містечко, з цитаделлю та укріпленнями, по імені Борисполь, тобто місто Бориса, сина царя Володимира. Як розповідають, в ньому була велика, древня кам’яна церква, в ім’я св. Гліба мученика, іншого сина царя Володимира; її зруйнували ляхи та вивезли її камені, дерево та залізо в Київ, де збудували з них велику, нову, церкву».
Методом співставлення кількох дат та розповідей і спогадів, залишених у різні роки, дослідник приходить до висновку, що кам’яна церква у Борисполі була розібрана орієнтовно в 1639-1640 рр., коли справи тут вели поляки, а будівельні матеріали з неї були використані на будівництво католицького костелу у Києві. Також він зауважує, що руйнування старого бориспільського храму було неможливим без згоди та сприяння тодішнього старости «його милості пана Яна Кухарського».
Нова дерев’яна церква, збудована на місці зруйнованої, вперше згадується в актах у 1663 році. Після пожежі 1812 року на її місці знову побудували кам’яну церкву.
коментарі