Все життя старшого прапорщика Михайла Лазька нерозривно пов'язане з Борисполем. «Вісті» зустрілися з ювіляром, який нещодавно відсвяткував своє 80-річчя.
Дитинство майбутнього прикордонника
Михайло Лазько народився у Борисполі, де проживав на вул. Турукаловці, яку пізніше перейменували на Котляревського.
Батько Іван Андрійович родом із Баришівки, працював у колгоспі у Борисполі. Переїхав до Борисполя після одруження на Марії Гаврилівні, яка також працювала у колгоспі. «Я народився 14 листопада 1945 року. З дитинства найбільше запам’яталося, як голодували у 1947 році. І мама потім ще не раз згадувала про ті важкі часи, коли я був дорослішим. Пригадую, що тоді їв млинці з буряків та лушпиння картоплі, — розповідає Михайло Лазько. — У нашій родині було двоє дітей — я та старша на сім років сестра Катерина. Вона мене доглядала малого, а їй цього дуже не хотілося робити, тому вона все робила для того, щоб я плакав і не хотів бути з нею: то ущипне мене малого, то прикрикне. Але вибір у неї був невеликий — доводилося глядіти мене.
Я пішов у школу, яка після війни знаходилася на вул. Коренівка (Гоголя) у звичайній хаті. Навчалося до мене там 19 учнів, а вчителю дуже хотілося, щоб було 20. Тому він просив маму віддати мене до школи, хоча мені ще не було й семи років. А діти тоді навчалися з 8 років. Проте мама спочатку вважала, що я замалий, хоча мені і кортіло навчатися. І от одного разу вчитель йшов на заняття повз нашу хату, а я на вулиці гуляв, то він спитав, чи хочу я до школи. Звісно, дуже хочу — хіба я міг щось інше відповісти, там же так цікаво. От він мене і взяв того ж дня на уроки. А мама того не знала, її вдома не було, бо базарувала.
Прийшов я потім додому, мама вже готувалася дати мені прочухана, що я десь подівся з двору без її дозволу. А потім, дізнавшись, що Ілля Микитович взяв мене на навчання і я був на уроках у школі, погодилася, щоб я і надалі навчався.
Ось так шестирічка я навчався з восьмирічками. У тій школі-хаті ми навчалися три класи. А потім в четвертий клас вже ходили до загальноосвітньої школи №1.
Старшокласником я вів гурток фотографії у школі. Тоді я відвідував 8 клас, а навчав малечу. Потім все життя фотографія була моїм хобі. Я любив робити фото та дарувати їх людям на приємну згадку. Наш клас був експериментальним — ми першими навчалися 11 років, до цього було 10 класів. У шкільні роки я мріяв стати прикордонником, вважав, що кращої професії не буває. А мій товариш мріяв про небо — кожен літак він проводжав поглядом. І так склалася доля, що і він, і я досягли бажаного, хоча й не одразу».
Перша робота та служба
«Після закінчення у 1963 році 11 класів школи я рік працював монтером телефонного зв'язку Бориспільського районного вузла зв'язку, — продовжує розповідь Михайло Лазько. — У 1964 році був призваний до лав прикордонних військ. Строкову службу проходив у підрозділах зв'язку Середньоазійського прикордонного округу у Туркменській РСР.
Нас потягом везли дев’ять діб до місця служби в Туркменію. Прослужив я у прикордонних військах на кордоні з Іраном більше трьох років. З цікавого пам'ятаю, що там не можна було пити некип'ячену воду, адже вона текла з річки з Ірану, де в неї скидали все що завгодно. Тому воду доводилося фільтрувати, щоб не отруїтися. Хто не міг стерпіти спеку та спрагу та пив необроблену воду, рано чи пізно захворіли та навіть багатьох комісували за станом здоров’я, жовтяницею хворіли.
Регіон та умови були такі, що потрібно було навчитися терпінню, десь півгодини хоча б не пити воду, коли спрага велика, тоді й бажання слабне. А якщо вип’єш хоч кілька ковтків, тоді вже не можеш зупинитися, ще більше спрага змучує. З цікавого пригадую, що тоді їли так званий «хрущовський хліб» — жито, горох та інші інгредієнти у ньому були — коли береш м’якоть хліба та здавиш її в долонях, вона, мов глина, сповзає крізь пальці. Такий якийсь дивний склад хлібу був. До того ж завжди після нього була печія. Багато нас годували рибою, перловою кашею з комбіжиром. Організм у всіх солдат не дуже добре реагував на такі добавки. Наче й годували добре, але чомусь багато хворіли через таку їжу та воду.
Прослужив я три роки та чотири місяці. До нас у спекотних регіонах всі служили в берцях, зручно було, а в наш призов нововведення ввели не дуже потрібне — почали служити в ялових чоботях навіть влітку у спеку. А в них потрібно було бігати кроси, займатися військовою підготовкою. Після служби я повернувся додому».
Після звільнення в запас у вересні 1967-го Михайло Іванович три роки працював спеціалістом зв'язківцем на підприємствах зв'язку Київської області. Але роки служби у прикордонних військах не минули безслідно. Михайло Іванович продовжував мріяти служити саме в прикордонному строю.
Від мрії до реальності
Мрія збулася у 1979-му році — саме тоді чоловік почав працювати спочатку контролером, а потім начальником групи контролерів на прикордонному контролі у пункті пропуску «Бориспіль», на шляхах міжнародного повітряного сполучення. Всього прослужив у прикордонних військах він 27 років.
«Окремий контрльно-пропускний пункт «Київ» розташовувався в міжнародному аеропорту «Бориспіль». Коли я прийшов туди працювати, нас було близько 10 співробітників у цій службі. В той час за кордон було кілька рейсів: спочатку міжреспубліканські, а потім з Борисполя вже, наприклад, до Варшави, Будапешту, Берліну. Тобто польоти були в країни соціалістичного табору. В той час туристів майже не було, в основному пасажири їздили через службові справи, у відрядження.
При вильоті та поверненні відбувався контроль пасажирів. Прикордонники займалися паспортним контролем, перевіркою наявності зброї або несанкціонованої літератури: наприклад, пропагандистської літератури, газет, де розповідалося, як погано живеться в СРСР, або порнографічної чи еротичної, її ми теж вилучали, хоча бажаючих перевезти її було дуже багато. Все це називалося антирадянщиною. Після конфіскації цієї літератури ми вивозили її та спалювали на ворсовій фабриці у Борисполі. Прикордонник залишався на місці, поки не згорить останній аркуш.
Коли почали будувати газопровід «Дружба», на цьому об’єкті працювали угорці, болгари, німці, звісно, й українці та інші, тому у нас були повні літаки пасажирів спеціалістів з-за кордону. Тоді й нашу службу почали розширювати, бо роботи ставало все більше та більше.
Я дослужився до військового звання старшого прапорщика. Прослужив в аеропорту не одне десятиліття. Із того, що запам’яталося найбільше, згадується те, що якось я затримав ліванця терориста, який прилетів з-за кордону. Нас навчали розпізнавати терористів, ми мали певну інформацію, і таким чином мені вдалося його затримати.
А інший мій колега прикордонник також свого часу затримав терориста, упізнавши його за фото. Враховуючи те, що це не європейські обличчя, насправді це зробити дуже важко, але йому це вдалося.
Загалом затримували небагато підозрілих осіб, але все-таки була така практика. Це і контрабандисти, наприклад, і перетин кордону за чужим паспортом.
Я свого часу також затримав студента з Касабланки, який перетинав кордон з паспортом свого брата. Хоча він не зізнавався в цьому. На третю добу після затримання приїхали працівники посольства і він тоді лише зізнався у скоєному.
У 80-му році була Олімпіада, то також довелося багато працювати. Зокрема й радіаційний контроль потрібно було проводити. Ось такі спогади про прикордонну службу».
Сім’я прикордонника
«Одружився я у 1969 році. З дружиною познайомився у будинку культури, який був тоді на території Бориспільського міського парку. Там були танці, покази кінофільмів. Одного разу я зайшов і побачив майбутню дружину. Вона мені дуже сподобалася. Карі очі, брюнетка, красуня. Все почалося з танцю. Мені було 24 роки, а дружині 20 років. Вона працювала на ворсовій фабриці. Через рік після одруження донька народилася. Також вже маємо й дорослого онука Дмитра, який захищає наразі нашу країну. У нас вийшла династія прикордонників: я, чоловік доньки та внук.
Я одружений 55 років. Секрет довголітнього шлюбу у мене простий — повинні бути взаєморозуміння та довіра. Наприклад, я на полювання або на риболовлю щотижня все подружнє життя ходжу і по сьогодні, у жінки також є свої вподобання. Головне — жити дружно та розуміти один одного.
Я весь час люблю бути у русі — і на роботі, і вдома. Приймав участь від підприємства у різноманітних спортивних змаганнях, зі стрільби, з бігу, з плавання.
Моїми хобі були і залишаються фотографія та мисливство. Люблю полювати на качок, зайців або лисиць. Кожні вихідні і зараз виїздимо з друзями на полювання за будь-якої погоди. Головне у цій справі — процес спілкування з друзями.
А ще на дачу з дружиною їздимо. Любимо там бути.
Якщо говорити про життєві принципи, то, на мою думку, важливо по життю бути чесним, порядним, не ображати людей, відстоювати справедливість та любити свою країну», — розповідає Михайло Лазько.
Говорять колеги
«Після звільнення з лав Державної прикордонної служби України Михайло Іванович 11 років пропрацював начальником зміни служби авіаційної безпеки ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль». Завжди надавав посильну допомогу прикордонникам ОКПП «Київ», передаючи їм свій досвід та знання. Загальний трудовий стаж ветерана становить 41 рік, — розповів «Вістям» голова Ради Бориспільської організації ветеранів-прикордонників майор у відставці Степан Лукашев. — Після звільнення у запас Михайло Лазько веде активний спосіб життя, приймає активну участь у ветеранському русі, гуртує навколо себе ветеранів, постійно популяризує найкращі бойові та службові традиції прикордонних військ серед учнівської та військової молоді. Завжди бере участь у всіх заходах міської ветеранської організації.
У 2019 році він спільно з членами ради ветеранів провів велику роботу по підготовці та встановленню пам'ятного прикордонного знаку на меморіальному комплексі Останнього бою прикордонників 12-ї окремої Коломийської комендатури та їх чотирилапих друзів у селі Легедзине. Щоденно особисто кожного вечора після висадки він поливав дерева на Алеї пам'яті героїв-прикордонників на Книшовому меморіально-парковому комплексі у Борисполі, завдяки чому всі дерева прижилися.
Праця Михайла Лазька відзначена більш ніж 80 заохоченнями. Його нагороджено медалями «За відзнаку у охороні державного кордону», «За бездоганну службу І, ІІ, ІІІ ступені, «Ветеран служби», «Відзнака служби», іншими відомчими та ювілейними нагородами. Він удостоєний звання «Почесний ветеран міста Борисполя».
З перших днів повномасштабного вторгнення родина Михайла Івановича Лазька активно допомагає фронту коштами, смаколиками, консервацією, участю в благодійних заходах на підтримку ДПСУ І ЗСУ. Михайло Іванович — засновник прикордонної династії Лазько-Симоненко, яка вже 61 рік охороняє кордони».
коментарі