Анатолій Михайлович Клещенко — корінний, з діда-прадіда бориспілець. Він народився на Груздівці (нині вул. Шевченка) у 1944 році. На його очах Бориспіль оговтувався від війни, вибивався із повоєнної розрухи, відбудовувався і ріс. До уваги читачів «Вістей» — спогади про старий Бориспіль, яким запам’ятав його чоловік, про його вулиці, школи, парки та сквери, цікаві місця, події та людей.
З родини Клещенків та Деркачів
«Моє родинне гніздо знаходиться на Груздівці, тут я народився та виріс. Звідси родина мого батька — Михайла Клещенка. Він народився у родині шевця в 1910 році. Але ремесло батька не успадкував — після закінчення у 1926 році місцевої семирічної трудової школи пішов учитися на вчителя в Київ. Тоді якраз починалася хвиля українізації, всі державні установи та навчальні заклади переходили на діловодство та викладання українською мовою, а вчителів бракувало. Після здачі іспитів йому присвоїли першу категорію вчителя і відправили вчителювати на Вінничину, потім він повернувся у рідний Бориспіль. У 1941 році, коли прийшла війна, вступив добровольцем у народне ополчення, а у вересні потрапив у полон та опинився у Дарницькому таборі для військовополонених. За хабаря рідні домовилися з німцями і його відпустили додому. У Борисполі якраз німці відкрили школу і він пішов туди вчителювати.
Після звільнення від окупантів батько доєднався до діючої армії, а у 1944 році після поранення повернувся додому, до професії вчителя. Викладав у ЗОШ №6, а у вільний час брав участь у самодіяльності — грав у капелі бандуристів при Будинку культури. Товаришував із Дем’яном Кошманом, Кіндратом Коноплічем, які часто бували в нас дома. Батькову бандуру ми бережемо досі.
Моя мама Марія з родини Деркачів. Колись була в Борисполі коротенька вуличка, яка з’єднувала Одаричівку та Козерівку (зараз Європейська). Називалась вона Деркачівка, бо там здавна жили родини Деркачів. Зараз на цій місцевості вулиця Нова.
Хата моїх діда Дмитра та баби Євдокії стояла ближче до Одаричівки. Дід був міцним господарем, мав худобу та землю, на якій трудилася вся сім’я, в якій було шестеро дочок та один син. Наймитів родина не мала, тому куркулями не вважалася. Але від бід колективізації це не врятувало. Коли дід відмовився вступати в колгосп, в січні 1930-го родину просто виставили із хати. Майно, навіть скрині із приданим дівчат, забрали, а хату розваляли. Прихисток сім’ї дали сусіди-вуличани, порозбирали по хатах. А прізвища кривдників наша родина досі пам’ятає, адже вони теж були місцеві.
Мама пішла на заробітки. Потім вийшла заміж. Доглядала мене, займалася господарством».
Босоноге дитинство та полонені німці
«Моє дитинство було босоногим — ми, дітвора 40-50 років, влітку взуття майже не знали, нам давали його лише по святах або коли водили в церкву. Босоніж допомагали батькам у дворі та на городі, босоніж ходили по лепеху на болота та потім знімали з ніг п’явок, босоніж ганяли у м’яча та навіть їздили на велосипеді, під рамою.
Я у батьків був один, тому мене постійно тягнуло до гурту. Мамина сестра Люба на Одаричівці мала чотирьох дітей, тому я щодня був там за іграми і розвагами, а повертався додому, як стемніє. А бувало, що й ночувати залишався. Нам стелили на печі і ми розповідали один одному якісь історії чи казки. Чоловік тьоті Люби, дядя Гриша, працював машиністом на паровозі і одного разу влаштував нам екскурсію на залізничну станцію та навіть пустив у кабіну машиніста.
Ще мені дуже запам’яталося, як батько взяв мене в Київ. Це було в 1950-му році. Згадую розбитий Хрещатик, а ми йдемо з батьком по стежці між руїнами.
Також пам’ятаю, як на Одаричівці ловили бандитів. У ході перестрілки одного з них убили, загинув також і один військовий. Тоді взагалі були кримінальні часи — то когось побили, то пограбували або щось спалили.
Багато після війни залишалось зброї і боєприпасів, де їх тільки не знаходили, і для дітей це були перші страшні іграшки, що часто призводили до трагедій. Навіть у мене малого був наган, щоправда, без барабана, потім його забрали в мене старші хлопці.
Якось мій двоюрідний брат Мишко десь роздобув німецьку гвинтівку. Ми гралися нею у дворі, аж тут у двір заходить німець-полонений. Їх тоді в Борисполі було багато — вже розконвойованих, і їх ніхто не стеріг. Лише у 1955-му році їх усіх відправили додому, а до того вони жили в Борисполі в якихось бараках, ходили на роботу. Німець, напевно, хотів через двір та городи пройти на сусідню вулицю, а тут ми з гвинтівкою і кричимо: «Фріц, здавайся!» Він залементував по-своєму і кинувся в хату, а згодом вискочила мама з віником. Брат утік, а дісталось мені. Гвинтівку мама забрала та сховала, і більше я її не бачив — аж поки, вже коли прийшов із армії, не почав будувати гараж. Тоді і викопав ту гвинтівку, уже іржаву.
Ще пам’ятаю, як полонені німці ходили навесні по стадіону, який було добре видно з вікон нашої хати, і рвали молоду кропиву та лободу, на борщ чи якийсь суп. Потім вони зайшли до нас і батько поділився з ними махоркою».
Як у Борисполі знімали кіно
«У середині 50-х у Бориспіль приїхала знімальна група кіностудії ім. О. Довженка знімати один із епізодів художнього фільму «Павло Корчагін» за романом М. Островського «Як гартувалася сталь».
Знімали епізод будівництва вузькоколійки. За сюжетом узимку 1920-го року Київ замерзав — опалення тоді було лише пічне, і потрібні були вугілля або дрова. Вугілля було аж на Донбасі, але це далеко і привезти його нічим, адже громадянська війна залишила після себе розруху, не було ні коней, ні автотранспорту. Комсомольці знайшли дрова ближче, на станції Боярка, і, щоб довезти їх до Києва, вирішили прокласти власними силами вузькоколійку і по ній вагонетками доставити дрова.
Зйомки відбувалися на нашій залізничній станції на запасній колії. Це в кінці вул. Головатого, в бік її перехрестя з Привокзальною. Щоб зібрати масовку, дали оголошення в газету «Колективіст». Прийшло багато людей, їх одягнули у будьонівки та шинелі. Дощову та вітряну погоду створювали за допомогою «вітрової машини», що мала платформу з двигуном із великим пропелером, та пожежного автомобіля. Пожежники спрямовували струмінь води вгору, навпроти запускали «вітрову машину», і створювалася ілюзія вітру з дощем».
Перше знайомство з телевізором і радіо
«У нашій хаті квартирували два військових льотчики. Один із них був одружений. Одного разу до нього приїхала дружина, а його не було вдома. Вона занесла в хату велику коробку, сказала, що це телевізор, і пішла.
Що таке телевізор, ніхто з нас не знав. Мама каже: «Це, напевно, тарілки, стопки, виделки, ложки». Тато заперечує: «Ні, тарілки — це сервіз, а телевізор це щось інше». Врешті вирішили відкрити коробку і подивитися. Заглянули, а там коричневий ящик із маленьким скляним віконечком. Це був перший радянський телевізор КВН-49 з екраном 10 см. Щоб щось роздивитися на ньому, треба було сідати впритул. Потім до цих телевізорів почали випускати збільшувальні лінзи, але все одно вони не мали великого попиту.
Потім батько купив радіоприймач «Дніпро-52». Треба було увімкнути його в розетку, почепити антену і крутити ручку налаштування. Чого там тільки не було: різні мови, міста, музика, азбука морзе… Ефір буквально зачаровував. Але улюбленою нашою програмою була «Театр перед мікрофоном». Довгими зимовими вечорами ми сідали біля грубки і слухали вистави. Інколи батько ловив «ворожі голоси», і це було дуже небезпечно, бо за таке могли суворо покарати.
Друга зустріч із телевізором у мене відбулася у хаті тьоті Люби та дяді Гриші. Телевізор називався «Север», він був уже більшим і його можна було дивитися на відстані. Працював всього один канал, передачі починалися о 19-й і закінчувалися о 23-й. Дивитися кіно інколи приходили і сусіди з табуретками».
Вчителько моя, зоре світова
«У перший клас пішов я у 1951-му, у середню школу №1. Мені купили невеликий портфельчик, поклали туди буквар, зошит, олівець, ручку з пером. Мама пошила маленьку торбинку для чорнильниці-невиливайки.
Першою моєю вчителькою була Надія Віссаріонівна Кириченко. Якось у 3-му класі дала вона нам завдання написати якесь коротке речення. Всі написали щось на кшталт «Баба варить борщ» чи «Дід рубає дрова», а я написав дурницю: «Ленін створив землю, Сталін створив світ». Навіть не знаю, звідки в моїй голові це взялося. Вчителька прочитала, подивилася на мене дивним поглядом, взяла ручку і поставила «5». Зараз мені соромно це згадувати.
З музикою в мене, на відміну від мого батька, було не дуже. Батько намагався навчити мене грати на бандурі, але після кількох уроків сказав, що толку не буде, бо в мене немає музичного слуху. В школі це підтвердили — у шкільному хорі нас, кількох «безголосих», на виступах ставили в останньому ряду і казали рота відкривати, але звуків ніяких не видавати.
В 10-му класі ми на уроці співів розучували пісню «Вчителько моя». Робили ми це неохоче, наш учитель Сергій Павлович Корніяка постійно робив нам зауваження, а тоді сказав: «Ви зараз смієтесь, а прийде час, коли ви будете слухати цю пісню і плакатимете». Тоді ніхто не повірив, що так справді буде.
Уроки французької у нас вела Лідія Львівна Дубінська. Спочатку ввели їх у 3-му класі, а через рік відмінили, і повернули аж у 8-му класі. На цей раз викладав уже Володимир Михайлович Рижов. Пізніше він залишив учительську роботу і перейшов перекладачем у аеропорт, бо володів не лише французькою, а й кількома іншими іноземними мовами.
Математика мені спочатку давалася важко, а тоді наче якесь «осяяння» прийшо — завдяки Вірі Дем’янівні Федуловій.
У 1958-му році у нас викладала фізику студентка четвертого курсу фізмату. І от одного разу вона нас повезла на екскурсію в університет, щоб показати нам комп’ютер. Що це таке, ніхто тоді не уявляв, та й слова такого не знали. Той комп’ютер являв собою кімнату, заставлену до стелі рядами стійок, у яких зверху донизу були влаштовані ряди з великими радіолампами. Зі стійок джгутами звисали проводи, під стелею крутилися вентилятори, в приміщенні було дуже жарко. З розповіді про якісь байти ми нічого не зрозуміли і хотіли лише одного: швидше вийти на свіже повітря.
Класним керівником у нас був Михайло Васильович Придатко, він викладав креслення і автосправу. Практику ми проходили у радгоспі «Бориспільський» — нас прикріплювали до водіїв і вони нам давали уроки з водіння. Нам було по 16 років і це були захоплюючі відчуття. Моїм наставником був Краснопір (ім’я вже не пам’ятаю) із Олексянки.
Також проходили практику в АТП, де нас учили слюсарній справі: щось замінити, розібрати, вулканізувати камери, паяти радіатори.
Влітку в якийсь день класний керівник збирав нас і ми їхали у кузові, на лавках у Кийлів на шкільному старенькому автомобілі ЗІС-5. З дому брали картоплю, сало, хліб, ложки, миски. В школі брали дрова та казан. Дамби і водосховища тоді ще не було. Ми розміщувалися табором на піску, увесь день відпочивали, купалися.
Також на канікулах можна було податися на заробітки. Можна було піти працювати на цегельний завод (так зробили ми із двоюрідним братом, і я заробив на свій перший годинник), а можна було найнятися в колгосп полоти, збивати ящики або рвати листя шовковиці для гусені шовкопряда. В кінці Котляревського, за Польовою, росли низькорослі шовковиці, які більше нагадували кущі, ніж дерева. Ту місцевість так і називали — Шовковички.
Навпроти школи був сквер із пам’ятником Сталіну. Одного разу ми прийшли до школи — а Сталіна немає, лише постамент залишився та сліди гусениць від тракторів. На нього згодом поставили бюст відомого педагога Антона Макаренка, але простояв він недовго, бо вже на початку 60-х почалася генеральна реконструкція центру міста. Сквер урізали, на звільнене місце поставили адмінбудівлю, бюст прибрали, а в центрі нової площі поставили пам’ятник Леніну».
«Впроходку по асфальту»
«В кінці 40-х та на початку 50-х Бориспіль виглядав звичайним селом із усіма атрибутами сільського життя: сільмаг, сільенерго, сільрада, грунтові, покриті курявою вулиці, в яких гребуться кури, а після дощу в калюжах хлюпочуться качки. З приходом осені вулиці перетворювалися на місиво з грязюки.
У кожному дворі була якась живність. Хати були і під солом’яною стріхою, і під бляшаним залізом. Електрики не було, уроки я робив при гасовій лампі. В кожній хаті були піч і грубка, а вже пізніше з’явилися примуси і керогази.
Першою заасфальтували центральну вулицю. Парку як такого ще не було, і єдиною розвагою містян була прогулянка по центру, як тоді казали, «піти впроходку по асфальту». Якщо була хороша погода, у вихідний день святково вдягнені бориспільці виходили на центральну вулицю. Коли парубок запрошував дівчину на «проходку», то це означало серйозність намірів. Тітки та баби чітко фіксували, хто із ким коли ходив і планували, коли буде «свайба».
Парк після війни був сумним видовищем: чагарники, хащі із кущів, бур’яни. Замість доріжок стежки, освітлення немає. З настанням темряви його обходили, бо рівень злочинності був високим, а це місце «кримінальні елементи» дуже полюбляли. На початку 50-х весь кримінал та босоту звідти вигнали та почали окультурювати простір. Розчистили, зробили алейки, освітлення, поставили лавочки. Встановили пам’ятник Воїну визволителю і зробили перше перепоховання загиблих під час війни — знесли туди останки з усіх стихійних поховань по Борисполю. Багато з них безіменні, тому на 9 травня ті, у кого рідні пропали безвісти, сідали біля поховання та поминали родичів.
Після того, як навели лад, прогулянки по асфальту припинилися, натомість люди потягнулися в парк. На футбольному полі, яке раніше було вигоном для випасу худоби, часто проходили футбольні матчі. Коли матчів не було, там паслися корови чи кози. Потім поставили футбольні ворота, навкруги насипали вал замість трибун, так і з’явився перший стадіон. На початку 60-х стадіон обгородили, зверху по валу поставили ряди лавочок. Після цього через стадіон перестали ходити навпростець і стежка, що тягнулася через нього, заросла травою.
Не менш популярним, ніж футбол чи волейбол, був літній павільйон, який називали «Голубий Дунай». Там переважно продавали пиво із дубових бочок, і воно мало пречудовий смак. Я пам’ятаю, як батько посилав мене по пиво із бідончиком — тоді ще його продавали дітям».
Культурне життя
«Відродження культурного життя Борисполя після війни почалось із демонстрації кінофільмів. Клуб був напівзруйнований, і у вцілілій частині зробили щось схоже на кінотеатр. Всередині прибрали, пофарбували, поставили ряди лавок. Перед ними натягнули біле полотнище. За спинами поставили кінопроектор і почали показувати фільми.
Нових, повоєнних фільмів іще не зняли, тому дивилися довоєнні: «Чапаєв», «Щорс», «Свинарка і пастух». Із зарубіжних ще крутили індійський «Бродяга», а найбільш популярним був американський багатосерійний «Тарзан». Він користувався шаленим успіхом у дітвори, яка після кіно бігла у парк із криками та намагалася повторити всі трюки Тарзана, чіпляючись за гілки або видершись на дерева.
Коли побудували Будинок культури, кіно все ще показували, але концерти і вистави збирали набагато більше глядачів. А пізніше відкрили ще й новий кінотеатр, і люди пішли туди просто натовпами. Інколи квитки купити було неможливо: ні на денні сеанси, ні на вечірні. На найбільш касові та популярні фільми здійснювали передпродаж квитків.
В Будинку культури сцена теж ніколи не пустувала. Крім місцевих самодіяльних колективів, виступали з неї і професійні актори. Давала концерти обласна філармонія. Ставили вистави театри з Києва, приїздили колективи з інших областей. Із бориспільської сцени співав тоді ще маловідомий естонський співак Георг Отс, зокрема, він виконав свою знамениту арію містера Ікс із оперети «Принцеса цирку», яка принесла йому славу. Виступав з піснями Дмитро Гнатюк.
Було у сцени ще одне призначення — її використовували для урочистої реєстрації шлюбів. РАГС тоді знаходився у маленькому приміщенні старого дерев’яного будинку на розі вулиць Радянської і Чехова. Приміщення було тісним, тому парам пропонували або скромно розписатися тут, або з урочистостями на сцені. Про урочисту реєстрацію повідомляли заздалегідь, кріпили оголошення на фасаді Будинку культури, і проходила вона відкрито, тому в залі завжди сиділи «зіваки», які активно обговорювали молодят, їхню зовнішність та одяг — така собі місцева розвага. Через це урочисту реєстрацію обирали не всі. Ми з дружиною теж відмовились від неї.
Зал для глядачів у Будинку культури з настанням холодів по вихідних перетворювався ще й на танцювальний зал. Крісла прибирали і розставляли їх вздовж стін. На утвореному майданчику ті, хто хотів, танцювали. Інші всідались на «гальорці», на верхній частині залу, та спостерігали за тим, що діється внизу.
У теплу пору року в парку працював відкритий танцювальний майданчик. Спочатку це був настил із дошок у формі кола, обгороджений сіткою. Всередині була невеличка сцена. Пізніше сітку замінили на дерев’яну огорожу. Танці вів ведучий, що мав необхідну апаратуру. Поряд на алеї завжди чергував наряд міліції. Про початок танців сповіщало соло на саксофоні — мелодія танго «Маленький цветок». На ці звуки сходилися люди. Вони проходили всередину і ставали там по колу, чекаючи, хто почне танцювати першим. Тоді поступово приєднувалися інші.
О 23-й оголошували «білий танець», коли дами запрошують кавалерів. Звучав вальс-бостон. Ті кавалери, яких дами не обрали, під його акорди покидали майданчик.
Саме за парком я ностальгую найбільше. Сумно та боляче дивитися, на що його перетворили. Парк і раніше був куценьким — всі, хто приїздив у Бориспіль із інших міст, дивувалися, що ми його парком називали. Кажуть, що це за парк, якщо з одного його кінця видно інший. Скоріше сквер. А зараз площа забудови вже більша, ніж залишилась під деревами. На дерева взагалі без сліз дивитися неможливо. Досі не можу знайти логічне пояснення тому, що з ними роблять. І раніше була санітарна обрізка дерев — видаляли сухі гілки, аварійні, але ніколи не зрізали дереву всю крону. Навіщо це робити? Зріжте вже тоді зовсім ті дерева, аніж робити з них потвор. Яка краса чи користь із обрубків, з яких стирчать лозини? Такої шкоди наробили.
Меморіал Слави сплюндрований. Я записав відео, як його демонтували. Це страшні та символічні кадри: як падає пам’ятник солдату, як відлітає голова… Якщо вже почали реконструкцію, доведіть до пуття, зробіть щось інше, щось же, напевно, там планувалося натомість. Бюсти героїв обіцяли перевезти на Книшове, але їх там немає.
Шкода, що немає Будинку культури в центрі міста. Я б із задоволенням ходив би на концерти, вистави. На Глибоцьку мені далеко, я туди не дійду. Такі заклади не повинні бути «на задвірках», їх місце в центрі.
Так само немає кінотеатру. Востаннє я був у ньому років зо 20 тому. Підходжу до каси, а мені кажуть: «Чекайте, якщо вас набереться десять душ, тоді будем крутить». От і все кіно».
коментарі