Ніна Григорівна Астаф’єва із покоління дітей Другої світової війни. Спогадами про свої дитинство та юність, проведені на вул. Лютневій, вона поділилася із читачами «Вістей».
Народилася в часи німецької окупації
«Моє дівоче прізвище Краснопір, а сама я із вул. Лютневої, усе дитинство і юність мої там пройшли.
Нас у мами було троє – сестра 1937-го, брат 1940-го року народження, і я народилася в 1942 році, вже під час німецької окупації.
Маму звали Марія Іванівна Гришман, сама вона була з Бежівки. За озером Сіриківкою жили Щеглі, а отам, де поворот на Малу Коломичівку, на куточку моя бабушка Марина жила. А далі її сестра з чоловіком, прізвище Обеда в них було.
Мені було 2 роки, коли помер батько. Був він начальником пошти. Якось під час чергування була дуже погана погода, дощ і вітер, і він захворів на запалення легенів і зліг. А лікарі тоді які були? Один лікар на весь Бориспіль. Вже забула його прізвище, хоч мама і казала. Порадив йому спокій, відпочинок і пити молоко. В нас була коза, мати і нас годувала молочним, і батька поїла, але це не допомогло. Тому батька я й не пам’ятаю зовсім.
У 1941-му його залишили в Борисполі, бо він якраз отримав виклик із Москви, на підвищення по своїй службі. Мама розказувала, перед війною до нас приїжджав якийсь Свиридов із Москви, фотографував нас усіх, і ми ось-ось мали туди виїхати. Але почалася війна. Всі документи, в тому числі виклик у Москву, батько поклав у консервну банку і закопав під вишнями у городі. Потім туди впала бомба і мама їх так і не знайшла. Сам батько пішов у Вороньків, бо чоловіків, які залишились у Борисполі, німці вбивали.
У Воронькові було поштове відділення, і там батько почав працювати, як тільки німці пішли, бо в Борисполі пошта згоріла. Ми теж на якийсь час перебралися туди, і мама працювала з батьком, була секретаркою. А як батько захворів, ми перебралися назад на Лютневу.
А так усю окупацію ми провели в Борисполі. Якось до нас у двір прийшли німці. Зайшли у хату, попросили їсти, і мама показала їм, де їжа, а сама пішла з дітьми до сусідки. Тоді казали люди, що німці, як їм щось не сподобається, можуть спалити хату, і мама цього боялася, тому вирішила краще піти кудись і не траплятися їм зайвий раз на очі. Сусідка через дорогу жила сама, і в неї був погріб, можна було сховатися. Мама вийшла на вулицю і стояла та не могла перейти дорогу, бо по ній одна за одною їхали рядами підводи з німцями. Один із них зупинився і махнув рукою, щоб вона переходила з дітьми. Вона перейшла, перехрестилася, і побігла до сусідки. Там ми зоставалися два дні, а тоді німці пішли і ми повернулися.
Війну пережили завдяки городу та козі. Була проблема лише зі старшою сестрою, бо в неї була непереносимість молока, а ми з братом і пили, і їли молочне. Мама спочатку думала, що сестра просто вередує і не хоче козине молоко пити, варила кашу і казала, що це з коров’ячого молока, купленого. Але блювота все одно була, не могла сестра його пити ні сире, ні варене. А ще мама шила і цим заробляла на життя.
Коли німці відступали, хату в нас не спалили. Нашій вулиці тоді пощастило, майже всі хати цілими залишилися — наша, Татуревичів, Куталів та інших сусідів».
Вітчим із Казахстану
«Після війни мама повторно вийшла заміж. Він був не місцевий, казах за національністю. Був другим пілотом, прилетів літаком у Бориспіль на аеродром і шукав квартиру. Ішов у воєнній формі по вулиці і заглядав у кожну хату. І до нас заглянув, а ми якраз всі троє дітей у дворі з бабою Ївгою були, свекрухою маминою. Він і каже бабі, що шукає квартиру. А вона позвала маму, та якраз шила. Вони поговорили, мама пішла, а чоловік тоді каже бабі: «Я не жонатий, і я б женився на вашій дочці».
Мама спочатку відмовилася, сказала, що її троє дітей нікому, крім неї, не потрібні, і вона їх сама зможе на ноги поставити. Він пішов, але сказав, що ще прийде. Через два дні він повернувся, приніс нам усім гостинців, а свекруха перед цим ще поговорила з мамою і її вмовила. Мовляв, як не сподобається, розлучишся. Так мама і вийшла заміж вдруге.
Вони відразу розписалися офіційно. А вітчим у Казахстані до війни був учителем, а як почалася війна, вивчився на пілота. Після демобілізації влаштувався він у нас у Борисполі на млин. Млин у Борисполі тоді стояв там, де завод продтоварів пізніше побудували (зараз «Лантманнен Акса»— ред.). Справжній був великий дерев’яний млин. Вітчим керував млином, і вдома у нас завжди все було. А ще він був партійний, часто ходив у райком на збори. І так ми ото жили.
У 1947 році, як стало тут скрутно, він вирішив вивезти нас усіх у Казахстан, перебути голодні часи. Завантажили нас усіх із пожитками в машину, і в Києві пересіли ми на поїзд. А в мами перед цим народилася від нього дитина, дівчинка Рая. Внизу в поїзді місця для нас не знайшлося, там уже сиділи люди, тому мама з немовлям полізла на верхню полицю. Під час зупинки розпеленала дитину і перекладала її на другий бік, до нас. А вона візьми та вкакайся в цей момент, та на стіл і на людей, які внизу чай пили. Батьку стало соромно, він тільки картуз насунув на лоба і вийшов. Поки він ходив до провідника попросити, щоб прибрали, у нас якимось чином украли валізи з одягом. Батько, уже коли поїзд відправлявся, у вікно тамбуру побачив, що по перону несуть наші валізи. Смикнув стоп-кран, вискочив, а тут міліція. Він ловить бандитів з чемоданами, а міліція його. Виникла потасовка, в результаті з усім розібралися, злодіїв забрала міліція, а батька відпустили. Отака була пригода у дорозі.
Приїхали ми в Казахстан, а жити нам перший час не було де. Напевно, родичів у вітчима там уже не було, бо старших брата Мішу і сестру Галю довелося віддати тимчасово в дитячий притулок, поки батько не знайде роботу і житло, а ми з малою сестрою залишилися з мамою. Поки брат із сестрою були в притулку, їх ще й усиновити якась родина хотіла. Розповідали, що приходила якась родина і пропонувала їх забрати, а вони відмовилися, сказали, що по них прийде мама. Скоро вітчим знайшов роботу і їх забрали. Влаштувався він на видачу хліба по талонах, пайків. Міша і Галя теж бігали до нього по хліб. То Міша завжди прибігає і приносить цілу буханку хліба в маєчці, а Галя приносить половину, бо частину з’їдала по дорозі. А я їх удома чекала.
Пробули ми в Казахстані недовго, менше року. Там така спека була, що страшне. Від неї маленька Рая померла, і мама теж почала хворіти, дуже схудла. Ми повернулися назад, у Бориспіль, і були тому дуже раді. Бо був свій дім, город, а вітчима поставили начальником на м’ясокомбінат, тому ми не голодували.
Крім Раї, мама народила від нього ще двох дітей — дівчинку Олю і хлопчика Валіка. Звали вітчима Хамітов Шарапій Борисович, а в Борисполі його називали просто Борисом.
Більш ми у Казахстані не були, він теж. Тільки співав інколи по-своєму.
А ще він дуже любив чистоту і нас привчав до порядку. Якщо я помию підлогу, а він перевірить і знайде десь хоч шматочок, куди не дістала ганчіркою, примушував перемивати все по другому разу. На ганку в нас була дерев’яна підлога, то вона аж жовта була від постійного миття. То подруги як прийдуть гуляти, навіть у двір до нас не заходять, на вулиці ждуть. Він казав їм роззуватися в хаті, а вони не хотіли, то й перестали заходити.
Колись якось було, що вони посварилися з мамою, і вона його вигнала. А він пішов, але разом із донькою Олею, в сумку її парашутну посадив і поніс. Через два дні повернувся, і мама його прийняла назад. Вже обох його дітей рідних немає, його теж, а на пам’ять про нього я бережу фото та воєнний білет».
Дитинство на Лютневій
«Ми жили в будинку №15, а за нами жив батюшка Петро, і на Лютневій досі стоїть його хата зі ставнями (віконницями), ще довоєнна.
Служив він у дерев’яній двоповерховій церкві на вул. Чапаєва. У церкву я ходила з бабушкою, батьковою матір’ю. Найцікавіше мені було ходити на другий поверх по сходах. Там багато дітей бігало, гуляло. А ще батюшка як причащав, давав меду, і це нам подобалося найбільше.
Пам’ятаю, якось з іншими малими дівчатами ми пішли до батюшки у двір красти яблуки. Аж раптом чуємо його голос: «Я все чисто бачу». У ставнях дірочка була, і він через неї нас побачив, то ми тікати. Але він не жадний був. Пам’ятаю, перед Паскою він ходив по усіх хатах і малював хрест на комині. А якось ми ходили колядувати до нього і випадково зайшли не в ті двері. То були великі скляні двері, і ми думали, що вони ведуть у хату. Відчиняємо — а там свині: красивенні, чисті, білі. Він їх тримав не у хліві, а в частині будинку, і чистота там була, як у будинку.
А от матушка була трохи скупа. На Паску батюшка правив на Книшовому кладовищі, і їм цілий віз добра наскладували — і яйця, і паски, і пиріжки. Якось навантажили цілу підводу, кінь везе, батюшка править, а матушка ззаду сидить, а за підводою жебраки ідуть. Один жебрак розсердився, що вона нічого їм не дає, узяв яйце та кинув у неї, і попав прямо у лоба матушці.
Взагалі дитинство моє було хороше: добре та веселе. Тоді було чисте повітря, природа. Навіть робота на городі була в радість. Пополола, сіла на стежці, посиділа, в попа маку вирвала. Потім із цибулі стрілки почистила, з’їла, а вони такі солодкі, смачні. А ще був такий бур’янець, з кругленькими насінинами, наче поділеними на дольки, як хлібчик. Ми їх паляничками називали і теж їли, на смак вони були як огірок. Їли солодкий цвіт акації, квіти красолі.
Оце де газконтора зараз, отам був луг, а на кутку з вул. Шевченка жив мій брат двоюрідний.
Із Лютневої через леваду Баладідовкою ми ходили на старий базар у центрі. Йдемо по стежці в траві, тільки мимо стежки станеш — уже води в туфлі набереш.
Вхід на базар був з боку Червоноармійської (Європейської). На кутку за входом був такий гарний будиночок, у якому працював фотограф, а за ним зразу ворота і базар. Базарчик спускався вниз, до Нижнього Валу. Заходиш у ворота, справа зразу був рундук із м’ясом, яловичина там продавалася і свинина. Далі були прилавки з молоком і сиром. Сир 5 рублів коштував, інші ціни не пам’ятаю. Аж углиб як пройти, ремонтували примуси. А ще на базарі був магазин, де по талонах продавали якісь продукти багатодітним і малозабезпеченим: крупи різні, вермішель. Продавалися на базарі ще бублики такі красиві, великі й добрі, півники на паличці.
На Польовій на скотському базарі, де зараз кар’єр, ми з мамою купували козу. Ще там продавалися кози, корови, поросятка маленькі, усіляка живність.
А на Паску я ходила до бабушки на Бежівку, теж левадами. Якось мати купила мені нові бордові туфлі, з ремінцем, пошила плаття, в корзинку поклала пиріжків та яєць. І пішла я через леваду. Застрягла в болоті, витягла звідти туфлі і далі пішла пішки. В кінці левади помила туфлі в чистій воді і знову взула.
На Лютневій була в нас хата невеличка, ще мій дід Трифон її будував із колод дерев’яних. Була теплою, навіть цеглою ми її не обкладали. Як зайдеш, сіни, направо хід у погріб, піч, направо двері в кімнату, прямо кухня з піччю та спальня. Потім, як провели газ, прибудували ще одну кухню, і з неї зробили вихід у двір, до господарства. Крім кози, тримали ще баранів. Такі гарні були, білі й чорні, ми їх навіть купали в балії, щоб були чистенькі. Були і ягнята. А двір мав бути такий чистий, щоб ніде ні бруду, нічого. Метемо щодня той двір, бруд у тачку — і на вулицю. Висипали – і через годину нічого не залишилося, все машини утрамбували. Тоді на Лютневій наш бік був рівний, а на іншому боці були викопані канави глибокі для стоку води. І оце як пройде машина, поробить рівчаки колесами, люди виносять відходи від вугілля, сміття якесь, і засипають їх.
А на в’їзді на Лютневу з Головатого, де на кутку зараз стоїть багатоповерховий будинок, то була колгоспна земля і було господарство колгоспу: велика силосна яма, де заготовляли силос для худоби, а над дорогою — клуня і конюшня. По інший бік дороги була майстерня, там робили сапи та інший реманент, а далі, де зараз магазин, була величезна комора на таких високих палях, що попід ними можна було пройти дитині. У коморі цій зберігалося зерно. А за коморою ріс величезний плодовий сад. У колгоспному дворі теж росли дерева — величезні каштани і шовковиці. Дітьми ми постійно бігали туди їсти шовковиці, а на Трійцю (Зелену неділю) ми з братом ламали гілля каштанів для прикрашання ганку, а ще ходили на леваду по лепеху.
Далі по вулиці Головатого (тоді Вокзальна) була школа із двох звичайних хат. Одна хата по один бік вулиці, друга по інший, і двір великий. У ту школу я і ходила, через городи. Називали її школою Кулькова, але про нього нам нічого ніхто не розказував. Прізвище директора школи було Прядко, і він був дуже строгий. Чомусь я запам’ятала його білі-білі зуби, які було видно, коли він говорив. Всі його боялися, бо він вимагав залізної дисципліни.
У школі я була спортсменкою, займалася велосипедним спортом, велокроси аж до Іванкова в нас були. Тому на велосипеді їздила аж до минулого року, до 83-х років. Зараз би теж їздила, але на вулицях небезпечно, машин багато».
Знайомство з чоловіком
«Гуляти ходили до клуба, а в парку були танці. Моя сестра була старша, після роботи ходила в клуб. А я молодша, але мені було цікаво. То ми з дівчатами зберемося і слідом за сестрою, піддивлятися. Дивимося, а вони ходять парами по асфальту, насіння лузають, машин тоді ніяких не було на дорозі. Клуб великий красивий, коло клуба кучками молодь стоїть — сміються, розмовляють. Коли підросла, ходила й сама на танці, тоді якраз побудували новий танцмайданчик у парку.
Але з моїм чоловіком Володимиром ми познайомилися не там.
Коли після школи я працювала на швейній фабриці, працював у нас механіком по швейних машинах Міша Моторний. І дуже гарно він малював і вмів розмальовувати циферблати ручних годинників. Він знімав скло, малював там природу чи інші малюнки, потім встановлював скло назад, виходило дуже красиво. А я на першу зарплату купила собі годинник наручний, «кірпічик». І він пообіцяв розмалювати його. Домовились, що після роботи зберемося у моєї подруги Віри на вул. Воровського і він нам розмалює наші годинники. А це була зима, скрізь були кучугури снігу. Ішли ми з нею стежкою, яку люди протоптали через городи, бо на базар тудою ходили. І назустріч нам стежкою двоє хлопців ішли: Вірин брат та його товариш, що якраз із армії повернувся. Як збиралася я вже додому, приходять ті хлопці, із вином. Я не пила, відмовилася, то брат Вірин (він був старший) пішов мене проводжати. А він мені ну зовсім не сподобався. Ішли ми з ним по соші — так називали кам’яну дорогу для машин. А трохи в бік від соші вже була грязюка страшна, ями. Зазвичай з дому виходили в чоботях, а з собою брали змінне взуття, яке взували, коли доходили до соші. Дійшли ми до того місця, де дитсадок був, а там здоровенні такі дерева росли, тополі. Я за одне дерево і заховалася. А якраз ішло багато людей і він не помітив. А тоді давай мене шукати, а я навколо дерева обходжу і ховаюся. Він тоді закурив, подивився в один бік, у інший, та й пішов додому. Як він відійшов подалі, і я додому побігла. А на другий день пішла я з дівчатами у клуб, і тут підходить до мене його товариш і сміється, каже: «Що, втекла від мого друга?» Отак ми і стали з ним зустрічатися, а познайомилися між кучугурами снігу.
Весілля не гуляли і навіть фотографій не робили. Мама пошила біле плаття, а ми пішли самі розписуватися в міліцію. Я взяла букет розочок гарних, у нас у дворі біля умивальника росли. А по дорозі я роздивилася, що листя квітів милом поляпане, то й викинула їх.
Після заміжжя я перейшла жити до чоловіка та його батьків, у хату на вул. Польову. Була тут маленька хата, потім ми її знесли і побудували більший будинок, де ми досі і живемо з чоловіком.
Чоловік теж доучувався в вечірній школі, потім робив майстром на заводі залізобетонних виробів, водієм на ветлікарні, а тоді закінчив технікум і працював на комбінаті будівельних матеріалів спочатку в плановому відділі, а потім головним інженером. А ще викладав у виконкомі партійну дисципліну».
Після школи — на швейну фабрику
«Відразу після закінчення 7 класів школи я пішла працювати на швейну фабрику, що на вул. Ботанічній. У 50-х там були одноповерхові цехи — на кутку ткацький, далі над дорогою швейний, і трошки вглиб території контора. Я ще була мала, ніде мене на іншу роботу не брали, а на швейній на вул. Ботанічній взяли, куфайки чистити. Там шили і стьобали ватою куфайки, а ми обрізали з них зайві нитки, а тоді надворі чистили їх від вати. Вішали на дерево, а тоді снігом посипали і віником змітали. Шили їх у такому довгому цеху над дорогою. А тоді вже я вивчилася на швею-мотористку і після куфайок на другий рік узяли мене всередину в цех пришивати гудзики. З гудзиків перевели на воєнну форму, я шила манжети. У кожного був свій процес: хтось шиє манжет, хтось комір, хтось рукав, а вже потім усе зшивається разом. Потім прийшов літній сезон і ми почали шити купальники. Стьобані тоненькою резиночкою труси-шортики і ліфчик, із тканини в клітинку. Такі гарні були, різного кольору. Там були хороші зарплати, можна було добре заробити.
Поки працювала, продовжувала навчання у вечірній школі. Я б і не йшла, але мене направили із швейної фабрики — сказали, треба закінчити середню освіту.
Проробила я там до першого декрету, до кінця літа 1963 року. А після декрету пішла на ворсову фабрику. А тим часом ще заочно закінчила технікум будівельний.
На ворсовій пропрацювала я трохи більше десяти років. Там я спочатку мочила ворсу, потім шила, потім мене призначили змінним майстром, бо працювала я добре і швидко. Крім основної продукції — килимків — там виготовляли простирадла, штори, скатерті та інші дрібниці на кшталт накидок на телевізор, маленьких подушечок чи нашивок на одяг. Зарплати там були хороші, але виробництво вважалося шкідливим, бо постійно доводилося дихати випарами фарби та ворсою, що літала в повітрі (Розповідь Ніни Астаф’євої про ворсову фабрику читайте в наступних матеріалах «Вістей» — ред.).
Тому коли трапилася можливість перейти на іншу роботу, я нею скористалася. Пішла працювати ліфтером, закінчивши для цього спеціальні курси.
Із кінця 80-х я на пенсії, займаюся господарством — городом та садом. У нас із чоловіком двоє дітей — Ірина і Олександр, дві онуки — Альона і Тетяна, і вже троє правнуків: найстаршому Колі 23 роки, він у Польщі, Мелісі 11, а Альоні 10 років, вони живуть у Борисполі».
коментарі