Жк Мрия
Бориспiль
C

Головні новини

Життя з проблиском світла


Життя  з проблиском світла

За статистикою, в Україні мешкає близько 70 тисяч незрячих людей, але за неофіційними даними, їх у три рази більше. 70 тисяч — це майже кількість мешканців міста Борисполя. Як живуть слабо зрячі та незрячі люди? Чи мають вони змогу отримати вищу або спеціальну освіту і влаштуватися на роботу? Чи можуть спокійно пройти вулицею або скористатися транспортом? Щоб мати хоч якусь відповідь на ці запитання, журналіст «Вістей» зустрівся з Євгеном Українцем, який народився зовсім незрячим та завдяки численним операціям отримав шанс ледь-ледь бачити світ.

Народжений тотально незрячим

Високий чоловік із посмішкою на вустах та в окулярах із товстими лінзами зайшов у редакцію газети. Це Євген. Поруч із ним — дружина Надія, яка от вже близько 9 років ділить із ним своє життя.
Євгену Українцю 41 рік. Дитинство провів у Ленінграді (зараз Санкт-Петербург). Мати свого часу працювала педагогом, була вихователем у спеціалізованому дитячому закладі для незрячих дітей, навчала їх шрифту Брайля.
Батько навчався в академії авіації. Коли хлопчику виповнилося 4 роки, родина переїхала жити в Україну, де батько все життя пропрацював в аеропорту «Бориспіль».
Євген — єдина дитина в сім’ї, братів та сестер немає. Народився він тотально незрячим. Повністю не бачив через вроджену катаракту. Одразу після встановлення діагнозу батьки зайнялися лікуванням сина. За все життя Євгену було зроблено 9 операцій на очах. Врешті-решт це дало результат: у 2,5 років хлопчик почав частково бачити.
З 6 років Євген навчався у садочку для слабозорих дітей. Там мама працювала вихователем і постійно була поруч. Вона підтримувала сина і психологічно. Завдяки їй та батькові Євген відчував себе в житті впевнено. Батько працював, щоб сім’я завжди була забезпечена і ні в чому не мала потреби.

Життя  з проблиском світла

Про освіту та мрії

У 1987 році Євген вступив на навчання в інтернат для слабозорих дітей в Ленінграді. Рік там навчався, а потім переїхали з родиною в Україну, до Борисполя, і 10 років хлопець навчався в спеціалізованому інтернаті №11 для слабозорих дітей, що у Києві. В 1998 році він здобув неповну середню освіту. Потім було навчання в вечірній школі в Києві.
«Мрію побачити святі місця, подорожувати до Єрусалиму. Раніше я мріяв стати священником, але потрібно було мати спеціальність, тому за порадою батька я пішов навчатись до вишу на кафедру реабілітації. І наразі я маю спеціальність «фізичний реабілітолог», — розповідає свою історію життя Євген Українець. — Коли навчався у виші, мені був 21 рік, я боявся, що морально не потягну навчання в університеті. Спочатку було важко навчатися. Адже було сильним навантаження.
Перші місяці, коли їздив, були проблеми з водіями транспорту, я відчував від них психологічний тиск. Мовляв, чому не сидиться вдома цьому пільговику. Але я щоранку прокидався о 5-й годині та їхав на навчання. Взимку було дещо страшно, боявся послизнутися та впасти. Але все одно їхав до університету.
Через півроку навчання призвичаївся і дорога вже не була проблемою. Спокійно їздив з Борисполя до Києва на Поділ в університет. Під час навчання я приймав активну участь у різноманітних студентських конференціях. Саме тоді почав писати вірші.
А ще я люблю співати, навіть виступав на сцені, приймав участь у конкурсах та отримував грамоти. В університеті в мене було дуже багато друзів. Вони допомагали, гарно до мене ставилися, хоча у них і не було проблем із зором. В 2004 році я отримав диплом спеціаліста в Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна» і маю спеціальність фізичного реабілітолога».

Адаптація до життя

По натурі Євген весела людина, він компанійський, оптиміст по життю, а ще любить жарти.
На 3 курсі університету у Євгена був курс з психології. Його викладач і по сьогоднішній день допомагає своїми порадами Євгену, підказує, як жити. Завдячуючи йому, ще студентом Євген став набагато впевненішим, відчув себе особистістю і зараз повністю адаптований до життя.
«Завдяки цьому викладачу в 2004 році я отримав роботу реабілітолога і пропрацював близько 4 років, за що йому дуже вдячний, — згадує Євген. — Після закінчення університету роботи взагалі не було. Звернувся в центр зайнятості. Почав самостійні пошуки по Києву. Знайшов дитячу лікарню, де я працював реабілітологом з дітками від 8 до 18 років, які мали кардіологічні захворювання. Робив їм лікувальний масаж, медовий масаж. В 2010 році, на жаль, сталось скорочення штату. Проте і сьогодні я згадую ті часи як найкращі у моїй професійній діяльності. Я мав окремий кабінет та займався улюбленою справою.
До речі, про адаптацію: я з тростинкою не ходжу, тому що нормально орієнтуюсь в просторі, особливо в Борисполі. Тростинка як орієнтир, вона направляє, дає помітити калюжу, камінець, проте я призвичаївся ходити без неї. Було б добре, аби було більше звукових світлофорів, це дуже допомагає орієнтуватися в просторі. Проте їх мало».

Душа в душу

В Лютежі є професійний реабілітаційний центр «Державна реабілітаційна установа «Всеукраїнський центр комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю».
Там навчаються люди з особливими потребами. В 2011 році Євген пішов на однорічне навчання соціальним працівником до цього закладу. Був там лідером, оскільки вже мав вищу освіту магістра. Навчання було цікавим. До того ж мав можливість практикуватися за основною спеціальністю та робити всім бажаючим масаж. Саме там він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною.
«В березні, коли вже було пройдено середину навчання, я зустрів Надю, мою майбутню дружину, — згадує Євген. — Весною вона приїхала на навчання за спеціальністю модельєра-перукаря. Ми почали спілкуватися. Дуже вона мені сподобалася. Надя була дуже скромною. Їй було лише 17 років, а мені вже 30 років. З часом я познайомив Надю з батьками. Ось так і живемо душа в душу».
Ось що каже Надія про те, як їх звела доля з Євгеном: «Чоловік мій мені дуже сподобався. Він гуморист. Дуже розумний. Високий. З ним мені дуже добре живеться. В минулому році 12 липня ми повінчалися».
Надія віруюча, завжди читає православні книги. Це її стиль життя. Вона не має шкідливих звичок. Має інвалідність по мовленню. Працює помічником вихователя в реабілітаційному центрі «Наш дім». Має хобі — вишиває бісером ікони. «В нас вдома десь 10 ікон, вишитих дружиною, хоча її цьому ніхто не навчав, — з гордістю розповідає Євген. — Крім ікон, Надія вишивала багато картини з квітами. Дружина навіть їздила в Чернівці на конкурс і отримала грамоти за свої роботи. Вона дуже добра, спокійна, врівноважена, весела.
Ще Надія любить дивитися фільми. У дружини завжди посмішка на вустах — і для мене це найголовніше у нашому сімейному житті. Більше нічого не потрібно. Живемо 9 років дружно».

Життя  з проблиском світла

Товариство сліпих

Після Лютежа, коли Євген отримав спеціальність соціального працівника, почав шукати роботу. Працював в українському товаристві сліпих в Києві (УТОС). Робота була важкою. Пропрацював до 2018 року. Потім почалася пандемія, втратив роботу. Але весь час в пошуках. «Проблема в тому, що, наскільки я знаю, держава з наступного року припиняє фінансувати УТОС», — з жалем констатує Євген.
Дійсно, сьогодні завдяки реформам із державного бюджету зникло цільове фінансування соціальної невиробничої інфраструктури УТОС. Нинішні дії влади фактично знищують інфраструктуру Товариства сліпих, позбавляючи незрячих громадян України будь-яких можливостей для соціально-медичної реабілітації.

Життя  з проблиском світла

З оптимізмом по життю

Євген має дуже багато друзів. В Борисполі проживає найкраща подруга Олена Федорова, з якою він познайомився в 2000 році, коли вступив до університету. Вона також слабозора. «Є в мене слабозорий друг Віктор у Києві. Він працює в УТОС, — розповідає Євген. — Ще один друг у мене поет Генадій в Обухові. Мої друзі в основному поети та композитори. Я веду спілкування з такими людьми. Я з ними знаходжу спільну мову. Загалом я творча особистість. Раніше грав на синтезаторі, писав навіть музику. Потім закинув цю справу.
У мене життя — це гумор. Я гарно умію пародіювати. Так, за пародію на президента України мав грамоту та перші місця.
Звісно, бувають моменти в житті, що інколи хочеться опустити руки, але подивлюся гумористичну передачу, насміюся і відходить будь-який негатив.
Я дуже б хотів працювати реабілітологом саме в Борисполі, щоб виконувати свою улюблену роботу.
Тому звертаюсь до читачів — готовий надавати послуги з лікувального та класичного масажу всім, хто до мене звернеться за телефоном: 093 200 48 65. Перший сеанс — безкоштовно».

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім'ям.

коментарі

Ваше ім'я: *
Ваш e-mail: *
Питання: 156+2
Відповідь:
Код: оновити, якщо не видно коду
Введіть код:
Читають Обговорюють
Купити квартиру в Києві
Календар публікацій
«    Березень 2024    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031