Нещодавно «Вісті» долучилися до чергової поїздки волонтерського об’єднання «СВОЇ» в деокуповані села Олександрівку, Станіслав та Широку Балку Станіславської сільської громади Херсонського району. Як живуть там, де війна все спалила вщент? Про що мріють та як діють ці хоробрі люди, дізнавалися «Вісті». Перед поїздкою волонтери збираються разом, щоб ще раз нагадати, хто за що відповідатиме в дорозі та по приїзду. Проте перед цим обов’язкове питання — чи не передумали? Чи розуміють, що там є прильоти та можливе поранення чи навіть смерть. Кожен вирішує свою долю, розуміючи ризики. Всі волонтери знають: під час минулих поїздок «бахкало», на наступні дні після поїздки були прильоти та поранення місцевого населення, і навіть травми дітей. Війна від Борисполя ніби так далеко, але насправді вона поруч, вона в Україні.
Від смерті до життя
До ворога відстань всього лише 11 км — він зосередився на іншому боці Дніпро-Бузького лиману. Незважаючи на це, люди займаються рибальством, без човнів вздовж берега розкидають рибальські сітки, щоб хоч якось виживати та годувати родини. Потихеньку життя відновлюється. Подекуди навіть вціліли та працюють магазини в районі. Світло в деяких селах громади вмикають один раз на три доби, оскільки ворог весь час б’є по інфраструктурі, яку доводиться ремонтувати та налагоджувати. В інших селах, наприклад, в Олександрівці, взагалі світла немає. Спалена техніка, спалені танки, БМП та цивільний транспорт — все це нагадує про війну та змушує завмирати серце від болю та жаху сьогодення Херсонщини.
Коли споглядаєш по дорозі нашу красиву природу, поля, ліси, степи, тебе підкошує з ніг, коли бачиш вщент розбомблені будинки, розстріляні паркани, залишки танків та спалені автівки. Це дорога смерті, де лише нещодавно вивітрився в'їдливий трупний запах, який стояв місяцями під час окупації та навіть ще й після деокупації. І серед цього жаху видніється життя — розбомблені, але трішки вцілілі будинки, які покривають синім матеріалом замість зруйнованого даху. Вони, ніби надія, поодиноко майоріють серед вщент розбомблених 95% будинків села Олександрівка. Приходить розуміння, які ж сильні українці. І як же сильно хочеться допомогти тим, хто в такій скруті та біді.
Щоб зібрати допомогу для поїздки, близько 50 людей об'єднуються щоразу для цієї важливої місії. Кожен по краплиночці — і маємо кілька тонн гуманітарної допомоги.
Волонтери везуть лише те, в чому є найбільша потреба. Для цього поспілкувалися зі старостами зруйнованих сіл та з військовими прикордонниками. Адже коли бачиш розбомблене село, то розумієш, що там немає нічого потрібного для існування.
Ти просто зависаєш, як комп'ютер, розуміючи рівень нищення та біди. Найважче у всьому цьому пеклі, яке пережили люди, бачити маленьких дітей. Просто серце завмирає, і ти стаєш ніби паралізований, який не може вдихнути та видихнути, коли бачиш у цьому замінованому селі дитину. Вона не бігає, де хоче, бо їй пояснили, що загине, підірвавшись на міні. Зосереджені і з дорослим поглядом діти. До повномасштабного вторгнення дитсадочок в селі відвідувало 68 дітей, а школу 219. Під час окупації та бойових дій в селі не залишалося дітей, а наразі вже повернулося близько 40 дітей. Територія дитячого майданчика розмінована, тому тут буде безпечно, хоча острах в дітей, звісно, що залишився.
Батут щастя
Діти були неймовірно щасливі почути від старости села пані Наталі, що з сьогоднішнього дня вони зможуть гратися на дитячому майданчику, адже військові вже перевірили його на наявність мін. Деякі гойдалки перевернуті через вибухи та поржавіли від вогневого обстрілу, але все ж є й більш-менш вцілілі. На них і граються діти. Це дуже слухняні діти, які в свої чотири-шість років розуміють, що потрібно йти лише стежиною, що не можна вдома бігати на городі та гратися з псом, де заманеться, адже ще майже все заміноване.
І яке було щастя у цих дітей на обличчі, коли вони побачили, що волонтери привезли їм солодощі, цукерки, печиво, домашню випічку, кекси, зефір та мандарини. І в якому ж захваті вони були, коли побачили, що для них збирають батут. Всі організовано ставали в чергу, щоб хоч трішки пострибати на батуті і кричали від радості, коли дізналися, що його не заберуть, а залишать для них назавжди. Ці діти були щедрі на посмішки та обійми. Найслухняніші діти, яких мені доводилося бачити у своєму житті.
Форпост перед Миколаєвом
«До повномасштабного вторгнення в селі Олександрівка був 921 будинок. Наразі 95% будинків зазнали від середніх до тяжких ушкоджень та руйнувань. 188 будинків повністю зруйновано або від пожежі, або від попадання снарядів. Повністю зруйнована школа та дитячий садочок, будинок культури, бібліотека, зазнало руйнувань приміщення ФАПу та старостату, — розповідає Наталія Каменецька, староста села Олександрівка Станіславської громади Херсонського району. — Вже понад чотири місяці село деокуповане, люди поступово повертаються. Під час окупації в селі залишалося лише 16 людей, наразі вже проживає 400. Потихеньку повертаємося до нормального життя. Оскільки ми були форпостом перед Миколаєвом, населений пункт став полем бою, тому зруйнована повністю вся інфраструктура — і газопостачання, і електропостачання, і водопостачання».
Селище було заміноване, до цього часу працюють піротехніки та служби ДСНС, але незначними темпами. Територія була дуже засмічена вибухонебезпечними предметами, поля заміновані. Тому, на жаль, фермери в цьому році не провели посівну, проте мріють, що зможуть це зробити восени. Але питання залишається відкритим. Повертаються в село молодь і вчителі, які проводять онлайн заняття при відсутності світла, маючи лише один генератор в сільраді та старлінк, який дає хоч якийсь зв'язок.
«Ми націлені на відновлення будинків, — продовжує розмову староста села. — Тут завжди потрібні руки. Є працівники, що займаються благоустроєм населеного пункту, відновлює роботу і комунальне підприємство, яке забезпечить село водопостачанням — тут роботи вистачає. На жаль, фермерських господарств, де люди були задіяні, наразі немає. Але відновлює роботу агрофірма, де також працюють наші люди. Вже відновилося сполучення з Миколаєвом, тричі на тиждень, тому дехто працює й у Миколаєві.
Дуже вдячна всім волонтерам. З моменту деокупації часто приїздить гуманітарна допомога, це і продукти харчування, і будівельні матеріали. Наразі нагальна потреба — покрівельний матеріал для будинків, піноблоки, цемент, газоблоки. Ми плануємо відновлювати будинки. І це дасть людям змогу повернутися в село. Особливо вболіваємо за нашу молодь.
Волонтерське об’єднання «СВОЇ» вже вкотре приїхало до нас із допомогою. Приїздили декілька тижнів тому, наразі знову вже у нас. І сьогодні, крім допомоги, зробили велику радість нашим дітям — привезли батут, солодощі, фрукти, тому діти мають справжнє свято».
Партизани ХХІ століття
В селі Широка Балка нам пощастило познайомитися та поспілкуватися з неймовірними людьми — Віталієм та Михайлом — партизанами, які разом з іншими чоловіками та жінками допомагали ЗСУ в тилу ворога боронити нашу країну всіма можливими та неможливими способами.
Віталій — привітний чоловік близько 50 років. Він вважає, що нічого особливого не робив, проте почувши його історію, важко залишитися байдужим.
«Окупація була з березня 2022 року, а 10 листопада вже в село заходили українські військові, — розповідає Віталій. — Я та мій товариш Михайло проживали в селі під час окупації. Якщо до війни майже в кожному селі у нас проживало десь 3200 мешканців, то на час окупації у всій ОТГ залишилося близько 3250 людей. З кожного села виїжджало понад 3000 людей, тікаючи від смерті.
Перші дні росіяни вели себе як визволителі — нікого не чіпали. А потім все кардинально змінилося. Мешканці, які, так би мовити, «перевзулися», викривали росіянам тих, хто був у АТО, у кого діти військові, хто приймав участь у загонах тероборони — всіх цих людей забирали в комендатуру, декого в Херсон возили на допити. Спочатку було залякування зброєю, ножами, паяльниками. Якщо не розмовляєш, силою вибивали, що їм потрібно. Тримали хлопців по чотири доби в ямах. Таким чином шукали бандерівців та «нациків». Той, хто за Україну, був для росіян партизан та «нацик», як вони казали. Декого з українців викрили в перші дні окупації, але вони встигли втекти та стати до лав ЗСУ. Саме цим хлопцям ми й передавали всю інформацію про ворога. Щоб зателефонувати та повідомити про наміри росіян, ми їздили за 22 км, адже лише там пробивався мобільний зв'язок».
Партизани розповідали про переміщення ворога військовим. Запам’ятовували та передавали все — де ночували, де стояли, де базувалися, де розміщували техніку, де склади були в Станіславі, Широкій Балці, Олександрівці, Софіївці, Білозерці та інших селах. Спочатку в селах було спокійно, а потім щоночі о 2-4 та о 6 годині ворог виїздив в поле між селами та стріляв по селах з танків, мінометів. Прицільно гатили майже по місцях своєї дислокації, а потім звинувачували в обстрілах мирних мешканців ЗСУ. Така була тактика ворога. Звісно, стріляли без шкоди для власної техніки, а от будівлі мешканців сіл страждали, дехто гинув під час обстрілів. Потім в село привозили кореспондентів, телерепортерів та знімали сюжети для російського телебачення.
Благо, що майже всіх дітей батьки вивезли з сіл. Всі мешканці сиділи вдома та ховалися по підвалах. Адже ворог навіть зенітками розстрілював село — таким чином випробовував свою техніку.
«В кожному селі було десь по п’ять партизанів, які спілкувалися між собою. Ми принципово не дізнавалися, хто з інших сіл робив таку саму справу, як і ми. Оскільки були допити та знущання, чим менше знаєш, тим цілішими залишаться інші партизани. І це правильно. Адже, як виявилося після деокупації, і жінки та молоді дівчата партизанили в інших селах», — розповідає Віталій.
Тим, хто не пережив окупацію, важко зрозуміти, що це таке. Росіяни, коли зайшли, мародерили, ламали двері в хатах, забирали всі речі, роутери, проводку, пральні машини.
«Були тут буряти, чеченці. Буряти сенсорні телефони вперше в житті бачили, не розуміли, як ними користуватися, — розповідає худорлявий, майже завжди усміхнений Михайло. — На фермі була база, де стояв російський крематорій і вони спалювали там російських військових разом з їхніми документами. Особливо чеченці жалілися, що якщо загинуть, їх спалять з документами і родина нічого не отримає, залишиться без допомоги від їхньої держави.
Пізніше до нас запустили більш обізнаних окупантів — Росгвардія пішла. Ці вже були з планшетами, зі швидкісним інтернетом. Саме вони сильно знущалися над мешканцями, шукаючи, як вони казали, «нациків». Слово «нацик» на них наводило жах. Ніби йшлося про людожерів. Найбільше по-звірячому себе вели війська ДНР та ЛНР. Роздягали людей догола, стріляли під ноги, шукали наколки патріотичні, розстрілювали телефони. З телефонами взагалі небезпечно було пересуватися. В основному телефони ховали в різних закутках, а ходили лише з сім-карткою.
Полювали росіяни на атошників та тероборону. Коли пояснюєш, що тероборона громадський порядок тримала, вони не вірили. Дехто з «доброзичливих» сусідів розповідали росіянам, у кого діти військові, хто був в АТО. Мене так саме й забрали вперше на допити. Оскільки син служить, сусіди розповіли про це окупантам. На допиті вони вимагали, щоб я телефонував сину та вмовляв, щоб той здався. Звісно, я цього не робив».
Всіх чоловіків окупанти зобов’язали щодня відмічатися до 10 ранку на блокпосту. Якщо не прийдеш — в розшук тебе подають та везуть на «гуманний суд» у Ростов, наголошуючи, що в Росії смертна кара все ще є. Були випадки бурятського, так би мовити, «весілля» з місцевими дівчатами. Дві з них поїхали в Росію. Одна залишилася, вже народила дитину. Не обійшлося й без зради — три співробітники «Беркута» перейшли в російський ОМОН. Їх батьки були також за Росію. Всі вони наразі оголошені в розшук».
Розповідали в селі і про випадок, коли старший син служив у лавах ЗСУ, а менший у російському ОМОНі, і батьки пишалися ним. Найнеприємніше, коли сусіди поруч підтримують агресора, а, дочекавшись деокупації, знову «перевзуваються» — ведуть себе так, ніби вони більше інших чекали визволення від окупації. Хоча багато хто з них добровільно та гостинно годував росіян, техніку їм ремонтував…
«В селі Олександрівка була дислокація снайперок-біатлоністок та ОМОНівців. Вони дуже жорстоко поводилися. Десь 50 осіб розмістилися в приміщенні школи та виконували свої завдання. Знаходилися вони і на всіх окраїнах села і, якщо хтось намагався з мешканців вийти, стріляли людям під ноги. Тому була ізоляція — ніхто не міг вільно ні зайти, ні вийти, — розповідає Віталій. — Проте нам це вдавалося робити. На дамбі безліч розстріляних цивільних машин. Родичі намагалися вивезти з Олександрівки людей тим шляхом, але потрапляли під обстріли. Єдиним шляхом вижити було їхати в окуповане село Станіслав, оскільки там не було такої лінії вогню та трішки менше обстрілювали».
За словами Михайла, було єдине — бажання вижити та допомогти всім, чим можна, щоб швидше звільнили села. Тому партизани разом зі своєю родиною вивозили навіть майора ЗСУ, їхали степами, блукали три доби, але вижили та врятували військовослужбовця. Також партизани всю окупацію переховували одного пораненого бійця ЗСУ і він вижив, дочекавшись деокупації.
Херсонська республіка
Влітку 2022 року тут провели добровільний референдум. Тоді нікого не катували. Ходили представники села з двома озброєними людьми по селу. Якщо підійшли до двору і ніхто не вийшов голосувати, вони йшли далі. Голосував лише той, хто бажав. Тому результати були заздалегідь зрозумілими — голосували лише «за». Так утворили Херсонську народну республіку — у складі Росії. Після цього гроші російські почали в обіг пускати. Тільки один нюанс — на території Росії та в Криму вони були зняті з обігу, тобто це були купюри минулих років, особливі гроші — ексклюзив лише для Херсона. Якось мешканці з ними їздили в Крим за продуктами, то їх попросили забрати назад ці фантики.
Знущання «російського миру»
Знущались над місцевим населенням — просто брали та обстрілювали людей. Якщо окупанти когось вважали бандерівцями, відрізали пальці ножами, катували електрошокерами, знущалися, забивали до півсмерті, пакети на голову одягали, душили, над вухом стріляли, пістолет до голови приставляли, а поруч в когось іншого стріляли. При цьому всім пропонували служити в російській армії та весь час кричали: «Вы все никого не знаете, все не служите, потому что инвалиды и все б/у покупаете». А ще вимагали вчити російський гімн. Хоча, як виявилося, їхні ж буряти гімн взагалі не знають.
«Коменданти були дуже жорстокими. В основному це колишні міліціонери були — вони забивали до напівсмерті молодих хлопців, на блокпостах роздягали, клали на землю, били, — розповідає Віталій. — У одного нашого односельчанина був на всю спину тризубець жовто-блакитний, тому як тільки відбувалася ротація російських військ, його новоприбулі військові викликали та знущалися».
Чоловіків часто забирали на допити. Останнього разу у Михайла в телефоні знайшли українську пісню гурту «Шабля», гімн АТО і це додало чоловікові чимало проблем.
Тільки на «ви» та пошепки
Російські командири ходили спеціально без розпізнавальних знаків. Але все-таки їх можна було впізнати — до них всі зверталися «ви», хоча це міг бути молодий хлопчина років 28-ми. Якщо є пістолет — це офіцер. Росгвардія чи десант мали розпізнавальні знаки. Навіть козаки тут були із шаблями, в Станіславі десь три тижні дислокувалися.
Останніми «керуючими», кому всі підпорядковувалися, були два брати-дагестанці. Ходили вони в спортивних костюмах, їздили на легкових машинах, без свастики. Саме у них були найбільші повноваження. Навіть Росгвардію вони, так би мовити, «ганяли».
Що цікаво, першими втекли з села Росгвардія, десант та комендатура, влади в селі не було півтора місяця. Ні в районі, ні в селах. Залишили лише ДНР та ЛНР та щойно мобілізованих. Всі елітні війська виїхали. А остаточно до деокупації всі виїхали за три доби. З 6 на 7 листопада вночі колони зі Станіслава виїхали. З 7 на 8 вночі з Широкої Балки. На фермі забули 4 зв’язківців, яких вивіз проросійсько налаштований мешканець за окрему плату.
Близько 65 тисяч грн заплатили за своє спасіння росіяни. Тоді наживалися добре ті, хто був ніким, не працював, хто пиячив до війни. Багато хто мародерив. Недарма є вислів «І матір рідну з батьком за гроші продасть» — все що хотіли робили, коли не було влади.
80 тонн вилученої техніки
У розмові з журналістом Михайло та Віталій доволі скромно розповідали про свої дії під час окупації. Тому довелося видобувати інформацію від військових та волонтерів, які раніше приїздили на Херсонщину та мали змогу познайомитися з партизанами ближче.
Олександр Напень із Борисполя вже не вперше на Херсонщині в команді волонтерів. Минулі рази йому вдалося ближче, ніж журналісту, познайомитися з Михайлом, Віталієм та іншими партизанами. «Останні кілька разів ми відвідували Херсонську область, село Олександрівку, Широку Балку та інші й мали зустрічі з військовими та місцевими мешканцями, зокрема, й з 16-ма партизанами, — розповідає Олександр Напень. — Це не просто герої. Ці люди були під окупацією, але змогли допомагати нашим ЗСУ. Хлопці дуже відважні та відчайдушні. Наприклад, побачили, що в російських військових зламався ВАЗ, то поки ті поїхали, щоб щось привезти й полагодити його, хлопці евакуювали цю машину та сховали, щоб вона вже не служила окупантам. А через 4 місяці віддали нашим військовим. Те саме було й з БТР. Партизани зняли з нього крупнокаліберний кулемет та на власному авто перевезли та сховали. Й таких ситуацій було багато.
По-різному було. Якось Михайло з Віталієм знайшли були російський танк. Відігнали свою машину, дісталися танка, щоб його сховати. Але не склалося, як гадалося: росіяни повернулися на свої позиції. То партизани втратили власну машину, адже вимушені були тікати. Спочатку 2 км по-пластунськи, а потім біля 20 км по полях, ховаючись від ворога, добирались до свого села, щоб встигнути зранку на перекличку до коменданта. Пізніше чоловіки повернулися, думали, вийде забрати свою машину, а її вже танками переїхали безліч разів та знищили».
За словами Мар’яни Ярмак, співзасновниці волонтерського об’єднання «СВОЇ», яка неодноразово відвідувала з гуманітарною місією Херсонщину, найбільше її вразила особлива історія партизанів у Широкій Балці та Олександрівці: там були й біатлоністки-снайперши, і пітерський ОМОН, і буряти, й кадирівці… І при всьому цьому за весь час окупації партизани вкрали в росіян 80 тонн боєприпасів. Ховали все це, а потім передавали ЗСУ. До різних хитрощів приходилося вдаватися. Деякі з партизанів були катовані та мали поранення.
Незважаючи на все це, сьогодні, після деокупації, партизани рішуче налаштовані все відбудувати та зажити мирним, спокійним життям. І, звісно, мріють про правосуддя. Адже не всі колаборанти ще виїхали в Росію, тому, коли закінчиться війна, мріється про правосуддя, щоб покарали винних.
Р.S. Не знаю, у кого яка мрія, а особисто мені як журналісту хочеться, щоб наше місто Бориспіль стало побратимом ось такого невеличкого села на Херсонщині, Харківщині чи Донеччині, де 95% будинків вщент розбомблені, і щоб ми, бориспільці, разом з нашою владою, не чекаючи перемоги, яка неодмінно буде, вже сьогодні почали відбудовувати Україну. Давайте почнемо з маленького села і так розбудуємо всю розбомблену нашу землю.
До теми: СВОЇ
Більше року тому, 20 квітня 2022-го, багато людей, які з перших днів війни стали самовіддано працювати задля перемоги, об'єднались у волонтерське об'єднання «СВОЇ». Всі волонтери вже мали за плечима 55-денний досвід життя під час війни, коли вчились взаємодіяти, підтримувати один одного, миттєво реагувати на запити від військових та цивільних, вантажити, сортувати, не спати, долати навантаження, радіти всім, хто пропонував будь-яку допомогу, їхати до тих, кому гірше за нас — в зруйновані міста та села... Багато людей приєдналися та стали невід'ємною частиною волонтерського руху, небагато — відійшли в бік. Почалися регулярні гуманітарні поїздки в зони бойових дій та на деокуповані території. Познайомились з неймовірними людьми та почули особисті героїчні історії сьогодення.
До волонтерського об’єднання «СВОЇ» увійшли по меморандуму юридичні особи, фізичні особи, звичайні люди. Активно зараз працює у волонтерському об’єднанні дві організації: ГО «Золото нації» та благодійний фонд «Віднова».
«Почали допомагати з Харківщини, з району Північна Салтівка. Допомагали людям, які знаходилися в бомбосховищах. Співпрацювали з організацією «Харків хелп» — це молоді хлопці, які організували кухні, готували та розвозили їжу людям по бомбосховищах, — розповідає Мар’яна Ярмак, співзасновниця волонтерського об’єднання «СВОЇ». — Потім продовжили з деокупації Київщини та Чернігівщини. Було розуміння, що більшість місць, куди їде допомога, це ті, що на слуху. А от села поруч, які пережили всі ті самі звірства, без уваги волонтерів та допомоги держави. І ми взяли це собі за основу.
Коли звільнили Херсонщину, члени нашої команди поїхали й побачили, що саме села були геть без допомоги. Таким чином ми почали рухатися по сільській місцевості.
Херсонщину почали відвідувати одразу після деокупації. Мій брат служить в прикордонниках, і так виходить, що вони бачать потреби сіл, бачать, що відбувається, знають, що мешканцям потрібно в першу чергу. Ось так цілеспрямовано ми готуємо кожну поїздку. Потім на місці ми знайомимося з людьми, що проживають в конкретних селах, і робимо ще повторно до них поїздки, надаючи ту допомогу, яку просять.
Кожна поїздка — це мінімум 50 волонтерів, які об’єднуються і роблять різноманітну роботу. Це й пошук коштів, й пошук продукції, складування, вантаження, робота водія. Також ми завжди намагаємося щось привезти діткам.
Я зробила висновок, що немає великої чи маленької допомоги. Є допомога по можливості. Кожен робить внесок від душі і по своїй можливості.
Дуже вражає бажання людей допомагати. Наразі основні поїздки робить волонтер водій Сергій Конюхов, він власник вантажівки, сам є переселенцем, його домівка окупована, він виїхав на цьому автомобілі, рятуючи родину від окупації. І він прийшов до нас зі своєю дружиною Іриною в об’єднання не за допомогою, а з бажанням волонтерити та бути дотичними до перемоги. Наразі, завдяки цій родині, маємо впорядкованими всі справи з продуктами харчування для допомоги.
Ми намагаємося бути відповіддю. Хотілося б робити більше. Проте ми не маємо ніякого фінансування, жодних грантів, все, що зібрали власними силами, те й повезли. Хочеться всім цим людям ще раз і ще раз допомогти. Приїхати побачитися, потиснути руку, просто поспілкуватися».
Волонтерські будні
«Більше року щодня ми прокидаємся з питанням: що ще я можу зробити, щоб допомогти людям, які вимушені були покинути свій дім, людям на деокупованих територіях, нашим неймовірним військовим, моїй країні, — розповідає Наталія Федосова, голова громадської організації «Золото нації» та співзасновниця волонтерського об’єднання «СВОЇ», яка наразі служить в лавах ЗСУ. — За цей час волонтерському об’єднанню «СВОЇ», до складу якого входить і громадська організація, яку я очолюю, вдалося допомогти чимало. Тисячі продуктових наборів на деокуповані території та для внутрішньо переміщених осіб. Більше 700 тонн відвезено в такі міста, як Харків, Ізюм, Куп`янськ, Херсон, Сумську, Чернігівську, Київську, Харківську, Донецьку області. Залишається ще багато людей, що потребують допомоги, і ми будемо допомагати скільки треба, як і чим можемо — разом. Щиро вдячні усім, хто протягом цього часу допомагав, підтримував, донатив і продовжуватиме це робити або тільки долучиться до цього руху».
«Життя від організації поїздки на деокуповану територію до самої поїздки дуже насичене, адже найважливіше — це підготовка, — розповідає Мар’яна Ярмак. — Хтось долучився коштами на пальне, хтось вантажить, сортує, випікає, привозить, відвозить. З миру по нитці: олія, крупи, м'ясні вироби, купа смаколиків, домашні пиріжки, випічка, печиво та солодощі, цукерки, домашній зефір та капкейки для всіх дітей, фрукти та овочі, консервація, одяг, постільна білизна, засоби гігієни, пральний порошок, побутова хімія, ліки, вітаміни, тонометри, іграшки для дітей, дитячі коляски та дитячі ліжечка, ковдри, подушки і навіть батут… А ще майже 500 м кабелю, 300 підрозетників, 300 вимикачів, розетки, патрони для ламп, кріплення, ізострічка, лампи LED. Ігор Шалімов долучився з допомогою на пальне для вантажівок, Катерина Осадчук разом зі своїм чоловіком Олександром Напенем придбали батут для дітей, Дмитро Пополітов займався пошуком та придбанням електроприладів, Сергій Конюхов надав власну вантажівку для поїздки та відповідав за те, щоб обидва екіпажі доїхали в пункт призначення без ушкоджень. Ось далеко не повний список того, що зібрали волонтери та що доводилося зробити лише для організації однієї поїздки двома вантажівками, маючи лише бажання допомогти тим, кому війна зруйнувала домівки та понівечила життя.
Важливий кожен — й ви також, тому долучайтеся.
Номер карти для збору: 4441 1144 4223 6715
Адреса Pay Pal: nata.fedosova@gmail.com
коментарі