Корінній мешканці Борисполя Вірі Миколаївні Деркач 96 років. Про своїх предків, цікаві моменти минулого та свій трудовий шлях вона розповіла «Вістям».
Із роду Солдатенків та Бубонів
«Народилася я у кінці 1929 року на Малій Коломичівці (пізніше Чкалова, зараз Василя Симоненка — ред.). Батька звали Микола Борисович, а маму Одарка Опанасівна. Було в мене три молодших брати: Іван, Василь та Олексій.
Мама моя з роду Бубонів із Яцютівки (вул. Чапаєва), жили вони на горбочку коло магазина, навпроти озера Сіриківки. Її батько Опанас (Афанасій) Бубон під час Першої світової війни служив у царській армії. Із дружиною Федорою мав трьох доньок: Дарію (Одарку), Марію та Єфросинію. У 30-х роках Федора померла, а дід Опанас залишився із молодшою донькою Єфросинією (старші вже були заміжні). Розказували, що одна жінка з Розвилки все діда умовляла одружитися на ній. А він не хотів. Тому ходили чутки, що це вона якимось чином посприяла тому, що діда вислали — можливо, написала донос. Як забрали його в 1937-му, то так ніхто і не дізнався, чому його забрали та що з ним було далі.
Діда Опанаса я добре пам’ятаю. Мама за ним дуже сумувала. Він любив онуків, а особливо мого брата Василя, то його улюбленець був. Як уже діда забрали, ми, було, увечері позалазимо на піч грітися, розмовляємо, та все примовляємо: «От якби дід зараз прийшов!», так нам хотілося його побачити.
Старша мамина сестра Марія жила на Шкуровці, менша Єфросинія залишилась жити на Яцютівці, в батьківській хаті.
Двоюрідного брата мами і його сина розстріляли в 1920 році. Не знаю, хто й за що, лише пам’ятаю, що розповідала, що на розстріл забрали братового сина, а брат пішов просити, щоб сина відпустили, а замість нього вбили його. У результаті розстріляли обох, і батька, і сина, вони поховані на Бежівському кладовищі.
Також я добре пам’ятаю мою бабу Полю, батькову матір. У дитинстві дуже любила слухати її історії та спогади. Ще в дівоцтві вона заробляла тим, що носила в Київ масло на продаж — своє та трохи докуповувала у сусідів. Збувала масло булочнику-єврею. Пуд масла (а це 16 кілограмів) несла пішки з Борисполя. Якось приїхала вона сусідським конем, а булочник той і запитує: «А це, Полю, чий кінь?» Вона й розповідає, що позичила, бо важко пішки масло носити на Київ. Тоді він дав їй гроші, щоб вона викупила собі цього коня, і гроші сказав не повертати. А потім на воза дав гроші в рахунок масла. Так баба і розжилася власним транспортом. А її рідна сестра жила в Києві на Солом’янці, неподалік вокзалу. Було, приїде в Бориспіль, накупить усілякого добра, а в Києві продає. Отак хтось продавав своє, а хтось спекуляцією займався.
Баба Поля все згадувала минуле і казала: «Тільки тепер я й пожила», маючи на увазі, що раніше життя було набагато важчим. Вона мала вісім дітей. Ще була дев’ята дитина, але народилася хворою і померла через тиждень після народження. Дід Борис, її чоловік, помер молодим, про нього я знаю лише з її розповідей. Він їздив торгувати в Київ і часто після торгівлі, коли повертався додому, ставав коло старого кладовища, яке тягнулося від Бежівки до Коломичівки. Коня розпряже, а сам ляже на якусь могилку в траву та й спить. Кінь попасся, дід відпочив, коня напоїв, і тоді вже їде додому. Баба, було, питає: «Що ж ти, Борис, на кладовищі відпочиваєш, їхав би відразу додому». А він каже: «Мертвих нема чого боятися, живі страшніші».
Ще розповідала випадок, як він поторгував, заробив, а на завтра гроші «керенки» (діяли у 1917-1919 рр. — ред.) відмінили, і увесь його заробіток пропав».
Часи дитинства та війна
«На господарстві на Малій Коломичівці ми мали худобу: корови, свині, коня та пару волів, орали ними город. 1933 рік був важкий, але ми не голодували. Наш город якраз виходив до колгоспу ім. Кірова. Батько мій там працював, порав волів, а ще був колієм — колов свиней у людей. Гроші тоді за це не платили, а давали колію шматок сала і шматок м’яса, тому їсти завжди було що, ще й з родичами ділилися.
Якось у колгосп прислали трактора, а працювати на ньому ніхто не вмів. Батько вчився у школі лише один рік, але читати навчився. Прочитав інструкцію, завів того трактора і поїхав. Дивитися збіглися усі — бо це ж диво було на той час, до того завжди орали волами та конями. А потім дали в колгосп полуторку. Полуторка не трактор, по вулицях без прав та знань не поїздиш, як по полю. На Бежівці тоді жив шофер Кузьменко, і батько пішов до нього вчитися, а через тиждень уже шоферував у колгоспі. Часто його посилали в Київ, то, було, як приїде, привезе нам халви, цукру, булок, усіляких ласощів. Якось приніс, та й пішов на роботу знов. А ми дітьми винесли все те добро на вулицю, нічого не залишилося. Але батько нас не лаяв, бо сам учив, що треба завжди ділитися з тими, хто бідний та голодний. А колись поїхав у відрядження, поламалась машина, і він надірвався, намагаючись її самостійно прибрати з дороги. Після того вже не шоферував, а працював комірником.
У 6 років мене записали в Трихоновську школу. Вона була на Козерівці, а називалася так, бо розміщувалася у колишній панській хаті Трихоновського. Але через те, що клас був переповнений, мене та ще Петю Мороза і Катерину Цілик перевели в школу №2 по Київському Шляху. Я встигла закінчити чотири класи, перейшла в п’ятий, а тоді почалась війна і школи позакривали.
Батько шоферував і під час війни, підвозив снаряди. Повернувся з війни живий, а його брата Степана вбили. Його забрали в армію, а товариш підмовив утікати. Їх зловили, Степана відправили на передову, де він швидко загинув.
Під час війни в нашій хаті на Малій Коломичівці жили німці. Хата була з двох кімнат (тоді казали хата й кімната), то в одній жили ми, а в іншій німці. Якось брат сильно захворів, лежав із гарячкою. Мама із погреба квас буряковий носила, до голови прикладала, але все марно. Один німець побачив, що дитина температурить, і дав мамі пігулку. Але мама не дала її випити брату, побоялася. Німець через якийсь час побачив, що краще не стає, зрозумів, що мама не дала пігулку, і дав сам, і через 2 години температура спала. Він трохи по-нашому говорив, казав: «За що ми воюємо? Нехай би Сталін і Гітлер самі повоювали».
• 1914 рік, вул. Яцютівка. Опанас Бубон з дружиною Федорою, дітьми Одаркою, Марією і Єфросинією та наймичкою.
Ще пам’ятаю, як ми косили на городі просо та ячмінь, а тоді в’язали. Аж тут летить над нами німецький літак, та так низько, що й пілота видно. Ми з переляку рачки попадали і голови в снопи поховали.
Інколи приходять до мене інші дитячі спогади. Пам’ятаю непролазну грязюку на Коломичівці і як я загубила в ній колошу. Наступного дня батько пішов шукати і знайшов її аж біля двору Кошових.
Пам’ятаю, як плакав батько, коли дізнався, що розстріляли голову колгоспу Івана Жука. Пам’ятаю босого Бориса Оліфана з балалайкою, який ходив по базару в центрі Борисполя та співав коротенькі пісеньки. Найбільше запам’яталося про бориспільського коменданта Револю: «Україна-неволенька, побив мене Револенька, відшмагав ломакою, та нацькував собаками» та Америку: «Ото буде химерика, як вмішається Америка». А одного разу приходжу на базар, а там шибениці, і на них висять два чоловіки. Втекла і більше туди не ходила.
Хату в нас у 1943-му палили, але я встигла загасити. Ходили поліцаї з каністрами бензину і підпалювали всі хати. Уже сусідські хати горіли, зайшов поліцай і до нас — запалив у сінях і пішов. Я забігла — горить. А в дійниці молоко стояло. То я схопила дійницю і все молоко на вогонь вилила, так і загасила, поки вогонь не встиг розповсюдитися. Крім нашої, на вулиці вціліла ще одна хата, а всі інші згоріли.
Якось у травні 1945-го року ми садили на городі картоплю, аж тут біжить брат Олексій і кричить: «Кінець війні!» Ми все покидали, та у двір, а тут уже й сусіди позбігалися, бо радіо на нашій вулиці лише в нас у хаті було. Повен двір людей набігло, всі радіють та «ура» кричать, а по радіо салюти бахкають.
Повернувся з війни батько, знову став шоферувати. Вдів тоді багато було, то батько після роботи машиною на поле приїздив і возив їм додому картоплю та картоплиння — бо ним топили в печі. У 1947 році знову був голод у Борисполі, але наша сім’я не бідувала. Батько на машині їздив на хутор у Києві. Привезе кілька хлібин-кирпичиків, і ми виносимо їх на вулицю, дітям сусідським.
На окружній, за кладовищем, були болота, і брат ходив туди ловити в’юнів. Приносив додому цілі торби. Мама і смажила, і сушила, а із сушеними в’юнами робила потім пісний борщ.
Мама теж працювала в колгоспі. Вона дуже добре готувала, тому коли у колгосп приїздила якась делегація, то готувати для неї обід завжди кликали маму і сусідку Олю Шкілиху. А делегації тоді часто приїздили — поїздять по полях, а тоді обідати йдуть. Мама зі Шкілихою йшли в комору, брали продукти і готували обід, а мене тим часом посилали в магазин по горілку для делегації. Якось стільки набрала її, що ледве донесла. І в руках тягла, і на плечах, ще й розбила по дорозі одну пляшку.
Вдома мама теж була хлібосольною господинею. На всі свята — Трійцю, Паску, Спаса, Маковія, інші дати — всі родичі йшли до нас. У батьківському дворі росла величезна біла шовковиця, старезне вже дерево, а під ним ставили великі дерев’яні столи і лави. Усе було на столах: зелений борщ і картопля з печі, голубці і рублені котлети (м’ясорубкою мама не користувалася, сікла дрібно м’ясо вручну), пиріжки з сиром та маком, налисники, а до них домашні сметана та ряжанка. Брат мій Іван працював деканом у Інституті культури в Києві і часто привозив додому співробітників. Приїдуть цілим мікроавтобусом і гостюють у нас удома».
Робота на все життя
«Після війни я в школу вже не повернулася, але закінчила 5-місячні курси, щоб «підтягти» знання. Закінчила їх із відзнакою, лише по математиці мала «четвірку». З математикою я не дуже «дружила», то вчитель Яків Семенович залишав нас із подружкою після уроків займатися додатково.
Першим моїм місцем роботи після школи був колгосп, але там я пропрацювала зовсім мало, мама була проти такої роботи. Вирішили віддати мене вчитися шити. На Коренівці (зараз вул. Гоголя — ред.) жила Параска Корениха, в неї було 7 дітей, і вона узялась мене вчити. Ще на Коренівці жили Мотя Буторлим і Іван Турло, і в них теж були швейні машинки. І вирішили вони організувати швейну артіль. Виділили їм для цього земельну ділянку на вул. Ботанічній, якраз неподалік Коренівки, а очолив артіль Турло Іван Абрамович.
Щоб і мене взяли в нову артіль, батько поїхав у Київ на Євбаз (був тоді такий базар на площі Перемоги), і купив швейну машину. Поніс у артіль, але виявилося, що вона з «ковзаючим» човником, і для мене не годиться. Тоді батько знову поїхав на базар і купив ще одну, вже правильну. Обидві машини віддали в артіль і я почала там працювати. Назвали артіль «8 Березня», а першу будівлю на Ботанічній ми збудували самі. До того там нічого не було, тільки дерева росли. Зліпили з землі, соломи та глини таку невеличку хатинку, і там у нас був найперший цех. Стояв він не над дорогою, а вглиб території. Пізніше, коли побудували повноцінний цех №1, в цій халупі глиняній почали робити картонне пакування, і стала вона називатися коробко-швейний цех. Працювало там подружжя Прожейків із вул. Садової — Микола і Надя.
Шили спочатку робочі піджаки та куфайки. Ми ще з одним напарником із Іванкова вшивали рукави. І якось приносять нам цілу купу браку. А я на виробах, які шила, у потайному місці малювала хімічним олівцем букву С (від прізвища Солдатенко). Подивилася вироби і кажу: «То не моя робота», і показую, що букви С немає. А мені бригадир каже: «То що мені тепер, стріляти твого напарника, чи що?» І що ви думаєте, трохи згодом поставили бракороба майстром, а тоді він і до бригадира виріс.
Проробила я трохи швачкою, а потім закінчила курси закрійників у Києві і почала працювати в розкрійному цеху. Спочатку кроїли в частині підготовчого цеху, який стояв на кутку Ботанічної і Кошового. Потім навпроти тієї першої зведеної нами глинобитної хатини побудували окремий закрійний цех, і я перейшла працювати туди, і працювала там аж до пенсії. Начальницею цеху була Краснощок Люба Іванівна.
Директорів усіх пам’ятаю: Іван Абрамович Турло, Аркадій Олексійович Абрамзон, а потім директорами вже швейної фабрики, створеної на базі артілі, були Степан Курилко, Світлана Краснобаєва, Іван Ляшенко (він ще мене нагороджував путівкою в Болгарію за хорошу роботу), а тоді вже Олена Білаш, при ній я на пенсію вийшла».
Бориспільські «женихи»
«Ще був на фабриці зі мною смішний випадок, коли жінка бригадира Золотаренка приревнувала до мене свого чоловіка. А чого приревнувала — бо як робили якусь фотографію, то він став коло мене. А її сестри донька зі мною працювала та каже їй: «Ольго, та у Віри від кавалерів відбою немає, нащо їй твій дід старий».
А залицяльників у мене дійсно дефіциту не було, але все якось із заміжжям не складалося.
Ходив до мене Володимир Кобель із Яцютовки. А потім мені сказали, що він після роботи пив воду в ларьку, тоді пішов проводити додому продавчиню Катерину Підгурську, а додому повернувся о 4-й годині ранку. То я його і відшила відразу, навіть слухати не стала.
Потім ходив до мене Борис Мельник. Подобався він мені, а тоді виявилося, що його батько розкуркулював колись мою бабу. Мій батько як узнав, розлютився, і каже мені: «Щоб я того комнезама і на порозі не бачив». Що робити, довелося і з ним розстатися. Ще один залицяльник був Іван Корнусь. Раз мене провів, другий, та все такі дурні розмови вів. А якось гуляємо з ним, а я в платті в клітинку. А він візьми й бовкни: «У вас і плаття в клєточку, і глаза в клєточку». Тут я вже не витримала і розпрощалася з ним».
Із чоловіком
«Якось у когось на весіллі побачив мене двоюрідний брат мого майбутнього чоловіка, та й каже йому: «Вікторе, є гарна дівчина, познайомся з нею». А тоді всі ходили гуляти по асфальту по центральній вулиці, там він і підійшов до мене. Ми пройшлися, поговорили, потім він мене додому провів, а вже в січні 1952-го року весілля гуляли.
Працював він чоботарем у військовій частині, а жив разом із батьками в центрі, за рестораном, зараз на місці їхньої хати базар. А раніше там жили Деркачі. Свекор мій був грамотний, все книжки любив читати. Розказував про місцевих дворян Трепова і Баталіна. Казав, вони не дуже ладнали між собою. Якось Трепов звав на обід бідноту (тоді була така традиція), а Баталін дізнався, і вирішив «перебити». До Трепова треба було йти на 12, а Баталін покликав на 10 чи на 11 годин. Нагодував, а тоді ще й додому їжі дав. А потім каже людям: «В мене поїли, а тепер ідіть до Трепова та сходіть у туалет». Отакі в нього жарти були.
Майже відразу після весілля ми з чоловіком купили ділянку на вул. Старокиївській (тоді Ватутіна), з врем’янкою. Заплатили за неї 13 тисяч рублів, і це були тоді великі гроші. Тягнулася ділянка від Ватутіна і аж до Садової. Добудували ми хату, а далі, з боку Садової, думала, син виросте і побудується. Але через те, що я не працювала в колгоспі, половину ділянки в мене потім забрали і віддали іншим людям.
Поки будували ми хату на Ватутіна, якийсь час жили з батьками чоловіка, а як я була в декретній відпустці, то влаштувалася за рестораном у кондитерську пекти пиріжки. Якось була недостача, і мене звинуватили, що це я краду борошно і цукор і потай передаю свекрам, які поряд живуть. Я так обурилася, що все покинула і пішла звідти. Я ніколи ні в кого нічого не крала, не так була вихована. Я навіть пиріжка ніколи не брала з’їсти — ні собі, ні дитині.
Прожили ми разом із чоловіком всього 10 років, у 1962 році його не стало — помер від лімфосаркоми, зробились вузли на шиї. Доньці Свєті було якраз 4 роки, а Володі 10 років без одного місяця.
Другий раз я заміж вже не вийшла. Знаходилися залицяльники, а за одного навіть думала заміж виходити. Він непоганий чоловік був, далекобійник. Але якось приходжу я до свекрів, а вони кажуть: «Приходив Володя і каже, що мамка скоро дядька прийме, а він з дому втече». Прийшов кавалер мій, приніс кульок цукерок дітям, а я його спровадила, сказала, що передумала. Так і залишилася сама.
Зараз живу з донькою Світланою, а сина мого вже немає. Маю трьох онуків та трьох правнуків».
коментарі